Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 1)

Размер шрифта:

18px

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2021

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:Flight or Fright : Stories / Edited by Stephen King and Bev Vincent. — Baltimore : Cemetery Dance Publications, 2018. — 336 p.

Переклад з англійської Єлени Даскал

Обережно! Ненормативна лексика!

Дизайнер обкладинки Владлен Трубчанінов

Л52 Лети або тремти : збірка / за редакцією Стівена Кінга і Бева Вінсента ; пер. з англ. Є. Даскал. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2020. — 352 с.

ISBN 978-617-12-8200-1

ISBN 978-1-58767-679-6 (англ.)

В історіях, надрукованих у виданні, ви зустрінетеся з усім — від ґремліна, що влаштувався на крилі «боїнга-727», до невидимих чудовиськ, котрі живуть високо над хмарами. Ви дізнаєтесь про подорожі в часі й літаки-привиди. А головне — переживете ті дванадцять секунд максимальної небезпеки, коли найгірші речі, які можуть трапитися високо в повітрі, насправді трапляються. Переживете клаустрофобію, боягузтво, жах і миті хоробрості. І навіть якщо ви в безпеці на землі, вам, можливо, захочеться надійно і міцно пристебнутися. Адже прогулянка буде бурхливою…

УДК 821.111(73)

Ця антологія присвячується всім пілотам, справжнім і вигаданим, котрі посадили свої літаки після жахливого польоту й безпечно повернули пасажирів додому. Серед них:

Вілбур Райт

Чеслі Салленберґер

Таммі Джо Шульц

Вернон Дімірест

Роберт Пірсон

Ерік Женнотт

Тім Ланкастер

Мін-Хуан Хо

Ерік Муді

Пітер Баркілл

Брайс Мак-Кормік

Роберт Шорнштаймер

Річард Чемпіон де Креспіньї

Робер Піше

Браян Інґл

Тед Страйкер

Вступне слово. Стівен Кінг

Чи є в цьому сучасному світі, яким керують технології, люди, котрі насолоджуються польотами? У це складно повірити, та я переконаний, що є. Це пілоти, більшість дітей (крім немовлят, бо тим дошкуляють перепади тиску), різноманітні авіаентузіасти… але на цьому перелік і закінчується. Решту з нас комерційні авіаперельоти зачаровують і захоплюють так само, як колоноскопія. Сучасні аеропорти схильні перетворюватися на надзалюднені зоопарки, де всі шукають точку кипіння терплячості та ввічливості. Рейси запізнюються, скасовуються, багажем кидаються, наче кріслами-мішками, і в чималій кількості випадків він не прибуває разом із пасажирами, котрі розпачливо мріють про чисту сорочку чи хоча б свіжу білизну.

Якщо у вас ранній рейс — хай щастить. Це означає, що вам доведеться о четвертій ранку вилізти з ліжка, аби встигнути пройти реєстрацію і посадку, такі ж заплутані та напружені, як утеча з малої корумпованої південноамериканської країни в 1954 році. У вас є документ із фото? Ви впевнені, що ваші шампунь і кондиціонер налиті в маленькі пластмасові прозорі пляшечки? Ви готові зняти черевики та опромінити свої різноманітні ґаджети? Ви впевнені, що ніхто інший не пакував ваш багаж і не мав до нього доступу? Ви готові дозволити просвітити все своє тіло і, можливо, помацати ваші непристойні місця з гарними намірами? Так? Добре. Утім, ви однаково можете виявити, що на ваш рейс продали забагато квитків, його відклали через технічні або погодні причини, а то й скасували, бо комп’ютер розплавився? А ще нехай вам допоможуть небеса, якщо ви летите, не купивши квиток заздалегідь; можливо, вам пощастило б більше, якби ви купили лотерейний квиток.

Якщо ви подолали ці перепони, можете ввійти в те, що один з авторів цієї антології називає «жахливою оболонкою смерті». «Чи це не перебільшення? — можете запитати ви. — Адже ці слова суперечать фактам». Маєте рацію. Авіалайнери рідко спалахують (однак ми всі бачили бентежні зйомки на мобільні телефони двигунів, що відригують полум’я на висоті десять кілометрів), а польоти рідко закінчуються смертю (статистика каже, що ви ймовірніше загинете, переходячи дорогу, а надто якщо ви телепень і тупитеся в цей час у мобільник). Однак, по суті, ви заходите в наповнену киснем трубу і сідаєте на тонни легкозаймистого авіаційного палива.

Коли вашу трубу з металу й пластмаси запечатають (як — ковтаю слину! — домовину) і вона відірветься від злітно-посадкової смуги, кидаючи позаду себе тінь, що дедалі меншатиме, пам’ятайте про дещо позитивне, крім статистики: ви неодмінно приземлитесь. Цього вимагає гравітація. Єдине питання — коли, з якої причини і скількома шматками (ідеально було б одним). Якщо возз’єднання з матінкою-землею відбудеться на бетонній смузі завдовжки півтора кілометра (сподіваймося, що це буде місце призначення, але будь-які півтора кілометра асфальтованої дороги згодяться), все гаразд. А якщо ні — ваші статистичні шанси на виживання різко зменшуються. Це теж статистичний факт, про який слід поміркувати навіть найдосвідченішому повітряному мандрівникові, коли його рейс потрапить у помітну повітряну яму на висоті десять кілометрів.

У такі миті ви абсолютно нічого не контролюєте. Ви не можете зробити нічого конструктивного, крім як двічі перевірити свій пасок безпеки, поки на кухні калатають тарілки й пляшки, багажні відділення над головою розчахуються, немовлята верещать, ваш дезодорант відмовляється працювати, а стюардеса каже в колонках над головою: «Капітан просить вас залишатися на своїх місцях». Поки ваша забита людьми труба гойдається, крутиться, вібрує і скрипить, ви маєте час поміркувати про тендітність людського тіла і незаперечний факт: ви приземлитесь.

Тепер, коли я забезпечив вас поживою для роздумів під час наступної мандрівки небом, дозвольте запитати: чи є у світі якась інша сфера людської діяльності, що краще пасувала б до антології жахливих і напружених історій на кшталт тієї, яку ви зараз тримаєте в руках? Я гадаю, що немає, пані й панове. Тут є все: клаустрофобія, акрофобія, втрата власної волі. Наші життя завжди висять на волосині, але найчіткіше це розумієш, коли спускаєшся до Ла Ґвардії[1] крізь щільні хмари та зливу.

Скажу особисто про себе: ваш редактор значно кращий літун, ніж був раніше. Завдяки моїй кар’єрі романіста, за останні сорок років мені довелося чимало політати, а десь до 1985-го я насправді дуже боявся літати. Я розумів теорію польоту, розумів статистичну безпеку, але все це не допомагало. Почасти мою проблему породжувало бажання (яке досі не минулося) контролювати кожну ситуацію. Я почуваюся безпечно, коли сиджу за кермом, тому що довіряю собі. А коли ви за кермом… то вже не так безпечно (перепрошую). Коли ви заходите в літак і сідаєте, то передаєте контроль незнайомим людям, котрих, можливо, ніколи навіть не побачите.

Для мене найгірше те, що з роками я вкрай відшліфував свою уяву. Це нормально, коли я сиджу за столом і вигадую оповідки про те, які жахливі речі можуть статися з дуже милими людьми, і не так нормально, коли мене беруть у заручники в літаку, що повертає на злітно-посадкову смугу, вагається, а потім жене вперед із такою швидкістю, на яку в сімейному автомобілі не наважився б навіть самогубець.

Уява — двогостре лезо, і в ті дні, коли я лише почав чимало літати завдяки своїй роботі, мені нескладно було ним порізатись. Надзвичайно легко зануритись у думки про всі рухомі деталі двигуна за моїм вікном; тих деталей так багато, що кінець їхньої злагодженої роботи здається майже невідворотним. Легко замислитись (насправді неможливо не зробити цього), що означають ці ледь помітні зміни у звуках, які видають мотори, або чому літак раптом нахилився в іншому напрямку і поверхня моєї пепсі нахиляється разом із ним (загрозливо!) у своїй маленькій пластянці.

Якщо пілот виходив у салон трохи побазікати з пасажирами, я розмірковував, чи компетентний другий пілот (звичайно, він не може бути так само компетентним, інакше його б не посадили другим). А може, літак на автопілоті — та уявіть, що автопілот раптом вимкнеться, поки пілот обговорюватиме з кимось шанси «Янкіз», і літак несподівано пірне донизу. А що, як відімкнеться замок багажного відділення? А що, як замерзне шасі? А що, як вікно має дефект, але контролер якості замріявся про свою кохану вдома і проґавив його, і воно вибухне? І якщо вже на те, а що, як у нас влучить метеор і кабіна розгерметизується?

А потім, у середині 1980-х, більшість цих страхів ущухла після майже летального досвіду, коли я вибирався з Фармінгдейльського аеропорту в Нью-Йорку на шляху до Банґора, штат Мейн. Я переконаний, існує чимало людей — напевно, дехто з них просто зараз читає цю книжку, — котрі мають власні аерострахи: від руйнування передньої опори шасі до того, що літак зіслизне із заледенілої злітно-посадкової смуги. Але це було вкрай близько до смерті; та я досі живий і можу розповісти про це.

Було пізнє пообіддя. День був прозорий, як кришталь. Я летів чартером «Лірджет-35», у якому під час зльоту здається, наче тобі до дупи прив’язали ракету. На цьому «Лірі» я вже багато разів літав. Я знав його і довіряв пілотам, чому ні? Один із них у кріслі ліворуч розпочинав з польотів на винищувачах у Кореї, пережив там незліченні бойові місії й відтоді не припиняв літати. У нього були десятки тисяч годин нальоту. Я дістав роман у паперовій обкладинці та збірник кросвордів, сподіваючись на легкий переліт і приємне возз’єднання з дружиною, дітьми та собакою.

1 2 3 4 Вперед