Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 20)

А потім з’явилася зерниста цифрова картинка, сигнал на нижньому краю розмито миготів. Джон був занадто далеко, аби розгледіти щось. Він підвівся. Наблизившись, побачив невеличку обшиту фанерою кімнатку, зняту з безпристрасного ракурсу з горішнього кута, притаманного камерам спостереження. У кімнаті було двоє. На стільці за столиком сиділа жінка. Навколо неї метушився чоловік: черевики, широкі чорні штани, чорна майка, чорна лижна маска. Звук був ледь чутний, віддалений, його вочевидь записували без мікрофона. На нечіткому й погано освітленому цифровому відео Джон не одразу впізнав Яніку. Виявилося, що вона прив’язана до стільця й безупинно та без жодної надії плаче. Чоловік глипнув на камеру, підійшов до неї, потягнувся вгору та схопив її. Камера не була прикріплена до якоїсь підставки — її тримали в руці. Зображення затремтіло, але швидко стабілізувалося, кілька разів смикнувшись у руці.

Другий чоловік, убраний точнісінько так само, увійшов до кімнати крізь двері, яких Джон до цього не помічав. Дивлячись прямісінько в камеру, він зачинив двері з дивовижною м’якістю. Перший, котрий тримав камеру, мабуть, наблизив зображення після появи другого: його обличчя в лижній масці не заповнило весь екран, а радше жорстоко захопило його. Джон витріщався на цього чоло­віка, а той — на нього. Це теж було подорожжю в часі. Тепер, коли Яніка заховалася від погляду, її ледь чутні схлипи зробилися різкішими, пронизливішими. А може, вона просто реагувала так на появу другого.

Сам чоловік і словом не прохопився. У його очах не було нічого видатного. Урешті-решт відвернувшись, він взявся поратися із чимось біля стола. Джон зрозумів, що чоловік щось пише, а закінчивши, він знову повернувся до камери. Підняв угору аркуш тонкого білого картону, заповненого літерами, що майже досконало притискались одна до одної. Джон не сподівався побачити написане. Утім він принаймні відчув вдячність, адже тепер зрозумів, що саме відбувається і чому. Перш ніж зосереди­тися на Яніці, котра тепер верещала, чоловік поклав табличку на стіл. Напис Джон бачив: «КАТЕГОРІЯ 1».

Після виступу Ільві запитала Джона, чи не хоче він приєднатися до неї та ще кількох людей, включно з жінкою, що доповідала перед ним, і випити чогось у старому місті. Невже ця жінка справді така недоумкувата? Джон відмовився від запрошення з улесливим поклоном, пожалівся на виснаження та безліч разів подякував. Він став почуватися там одночасно примарним та ненавис­ним, радше не людиною, а якоюсь неприємною ідеєю. Поки чоловік ішов до виходу, люди розсипалися перед ним навсібіч, наче він розкидав підпалені петарди. Скільки ще часу, замислився Джон, його життя буде таким?

Кілька запитань, які він почув, справді були ворожими; найуїдливіше пролунало від літньої жінки з переднього ряду, шкіра на обличчі якої була так туго напнута, мов на каркасі каяка. Вона роздратовано поцікавилася, що Джон робитиме, коли Міжнародний трибунал офіційно звинуватить його у військових злочинах. Чоловік зізнався, що не чекає на такий розвиток подій, а тоді збрехав:

— Чесно кажучи, не так я вже й переймаюся щодо цього.

За розкладом у Джона залишався ще вільний день у Таллінні. Подумавши про це, він зайшов до чоловічої вбиральні в коридорі за стінами конференц-зали і взявся тицяти у свій айфон, аж доки підключився до інтернету. Організатори конференції заплатили за його переліт, але на прохання залишили дату вильоту назад відкритою. За кілька хвилин він змінив квиток. Магія. Щоправда, той факт, що тепер він збіднів на півтори тисячі доларів, був не таким магічним. Складно було думати про це не як про торговельну угоду.

Вийшовши з вбиральні, Джон виявив, що на нього чекає поголений до блиску чоловік. Його вбрання нагадувало гелловінську версію керівника в галузі комп’ютерної індустрії: темно-синій спортивний піджак, краватки немає, джинси, кросівки. Очевидно, американець. На його обличчі з’явився вираз однобічного впізнавання, до якого Джон досі не звик, напевно, через те що цим людям впізнавання на здавалось однобічним. Він знав, хто такий Джон, і Джон мав зрадіти зустрічі з ним. Кожна людина — зірка власної історії.

Чоловік звернувся до Джона на ім’я і простягнув руку. У ній матеріалізувалася візитівка, прикрашена печаткою посольства. «РАССЕЛ ҐАЛЛАХЕР, КУЛЬТУРНИЙ АТАШЕ». Джонів обмежений досвід підказував, що такі слова, як «культурний» і «аташе», зазвичай є прикриттям для розвідки.

Він спробував повернути картку, але Ґаллахер наполягав, щоб Джон залишив її собі. Джон поклав її в кишеню й поцікавився:

— Ви моя довірена особа?

У Ґаллахера був хлоп’ячий сміх, наче його лоскочуть, хоча вік уже почав залишати свої позначки навколо очей і відсувати назад лінію волосся.

— На жаль, ні. Ви не надто популярний у посольстві. Вам, напевно, вже відомо, що вони намагалися завадити вашому приїзду сюди.

Джон здогадувався, що для останніх рудиментарних прихильників Адміністрації він може виявитися персоною нон ґрата. Однак те, що посольство намагалося перешкоджати його появі на міжнародній конференції, просто приголомшило. Невже цим людям більше не було чим зайнятись?

— Між іншим, — зізнався він Ґаллахеру, — я про це нічого не знав.

Така необачність змусила аташе розреготатися ще дужче. Щось він занадто старається, подумав Джон.

— Виявилося, що вашій подрузі, професорці Армастус, не подобається, коли її залякують. Вона теж має друзів. Що більше клопоту завдавало собі посольство, то рішучіше організатори збиралися побачити вас тут. До речі, чудовий виступ.

— Я з нею познайомився лише сьогодні ввечері. Та однаково дякую.

— Послухайте, — озвався Ґаллахер, упевнений, що далі їхня бесіда покотиться як помащений віз, — я тут з власної волі, аби повідомити вам, що безліч людей вдячні вам за те, що ви зробили.

— Ще раз дякую.

Аташе подивився на Джона з якимось милим нахабством.

— Мій батько — ветеран В’єтнамської війни, служив у сімдесят першому та сімдесят другому. Був залучений до операції «Фенікс»[15]. Тато завжди казав, що вона отримала таке недоречне ім’я, бо розробляли її генії, а втілювали ідіоти. Однак все одно це була наша найефективніша зброя проти В’єтконґу. Після війни навіть комуністи визнали це. Батько служив у Сайґоні і казав мені, що в сімдесят другому середня тривалість перебування на керівній посаді лідера комуністичного осередку складала чотири місяці. Те, за що ви виступаєте, анітрохи не гірше за вчинки мого батька під час операції «Фенікс», якими він пишався. Я просто хочу, аби ви знали, що тут є чимало людей, які захоплюються вами.

Готуючи чернетку своєї службової записки, Джон справді ознайомився з програмою операції «Фенікс». Він довідався, що ЦРУ давало внутрішню обіцянку, що «Фенікс» «відповідатиме загальноприйнятим законам військового часу». Також він дізнався, що дехто з американських офіцерів, залучених до операції, написали заяву на звільнення, оскільки вважали свої завдання аморальними. Джон стояв там і дивився на Ґаллахера. Його призначення до неперспективної Естонії багато про що свідчило. Його батько полював на комуністів. А найнахабнішим вчинком, на який міг наважитися його син, було кинути власному посольству виклик, аби підбадьорити Джона. Консерватизм, прихильником якого Ґаллахер, безсумнівно, був, не вважався порядною філософією. Це був поганий тон. Декілька секунд вони обидва помовчали.

— Хочете випити? — поцікавився Ґаллахер. — Схоже, ви не відмовитеся від чарочки.

Джонові не хотілося пити. Але не відмовився. О десятій вони разом вийшли з «Віру» назустріч безсмертним сонячним променям талліннського літнього вечора. Джон поцікавився у Ґаллахера, скільки років він тут служить.

— Раніше я служив у Греції. Десять років. А до того — в морській піхоті. У дев’яносто восьмому отримав звання капітана. Рано вийшов у відставку, аби порозважатися.

Вони пішли до центру старого міста. У присмерковому світлі будинки здавалися яскравими, як кадри з мульт­фільмів. Люди пили в кафе на хідниках, пили дорогою, пили, чекаючи, поки банкомати висунуть язички купюр. Джон помітив кілька групок молодих росіян із посоловілими очима й нетвердою ходою, шотландців, що трималися попід руки й горлали пісні, курців під стінами кожного бару, які ледве трималися на ногах. Також помітив крихітних старих жебрачок, вбраних у дрантя, що не відповідало порі року — всі вони мали такий вигляд, наче страждали від якогось непорушного циганського прокляття. Джон запитав у Ґаллахера:

— З якою культурою ви тут підтримуєте зв’язки?

Ґаллахер глипнув на нього.

— Ви, мабуть, здивуєтесь. Але тут весело жити, навіть попри те, що естонці дещо незбагненні. Мій товариш грає на бас-гітарі і якось розповів мені, що, хоч у якій точці світу він жив би, завжди може виступити на «відкритому мікрофоні». Басисти потрібні всім. Приїхавши до Таллінна, він теж пішов на «відкритий мікрофон», а там уже стояло п’ятеро естонців зі своїми бас-гітарами, котрі шука­ли собі соло-гітариста. Це нація басистів.

Джонів погляд зачепився за двох фрей[16] на високих підборах, затягнутих у вузькі джинси. Ті йшли, гнучи кирпу, як жінки, що потайки сподіваються на постійні низькосортні домагання й отримують їх. Позаду них російською мовою лунали всі можливі наполегливі прохання.