Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 19)

Публіка принаймні поплескала після того, як Ільві відрекомендувала його, ледаче повторивши резюме, яке Джон їй надіслав. Він вийшов на підвищення, нахилився до мікрофона і глипнув на екран позаду себе. Остаточно нахилився до мікрофона й, переконавшись, що його зав­жди оксамитовий голос зробився ніжнішим за дитячий аспірин, зізнався, що не знає, з чого почати свою промову. Пролунало кілька смішків, які переросли в щирий сміх. Джон востаннє повернувся до екрана, щоб переконатися, що на ньому слухняно з’явився перший абзац виступу. Гаразд, подумав він. Добре.

Він розгладив першу сторінку своєї доповіді, з якою виступав уже кілька разів, й оглянув обличчя слухачів, схожі на картину когось із пуантилістів. Триста людей? Вираз їхніх облич радше допитливий, аніж ворожий, подумав він. Щось клацнуло в голові одночасно з по­явою слів на екрані позаду: чи не задалеко він зайшов? Він штатний професор права в поважному американському університеті. Знову замислився, чому так рішуче взявся захищатися. Невже розрада від нагоди зробити це така важлива?

На початку вересня 2001-го Джонові було 34 роки і він аналізував угоду, найбільш значущий юридичний пункт якої стосувався білих ведмедів.

Перш ніж повернутися на своє місце, Джон спробував кілька речей. Він гупнув у двері кабіни сталевим повітряним компресором разів п’ятдесят. Потім повернувся у хвостову частину, натиснув кнопку гучного зв’язку на приладовій панелі для стюардес і закричав. Істерикою справи не вирішити. Трохи заспокоївшись і сівши, він спробував вигадати якесь розсудливе пояснення тому, що відбувалося. Джон не думав, що йому щось підсипали. Того дня він нічого не їв, а незабаром після зльоту випив дієтичну колу. Стюардеса дала йому бляшанку, яку він відкрив власноруч.

Спробував пригадати кілька фрагментів з нещодавнього минулого. Ранковий політ із Таллінна. Сорок п’ять хвилин у Гельсінкі. Дурнувата й утомлива процедура посадки. Пригадав якомога більше попутників. Балакуча Яніка, естонка, що подорожувала до Сполучених Штатів. Безшиїй чоловік, схожий на велику жабу, поруч із яким він сидів біля ґейту. Широкоброва дівчина в оксфордському светрі, котра усміхнулася Джонові, проходячи повз нього до салону другого класу. (Жоден азіат не забуде білої дівчини, котра усміхнулася йому, і байдуже, чи зрослися в неї брови.) Юнак, якого Джон запам’ятав лише тому, що він був чорний. Серйозна дівчина з масними пасмами волосся в широкій білій блузці. Дитина двадцяти з чимось років у футболці з написом «ТИ ЛОХ». Стюардеса в блакитному брючному костюмі. Джон гостро відчував свою азійськість на фінському рейсі, у цьому північному кліматі, й тепер пригадав передчуття полегшення від повернення до Каліфорнії, до свого університетського містечка, його хідників із багатонаціональ­ними натовпами, музичних крамниць та закусочних, різноманіттям ароматів канабісу.

Та куди ж подівся його айфон? Хтось його, видно, взяв. Джон зазирнув під своє та решту сидінь у бізнес-класі. Що він робитиме? Куди йти? Повітряний компресор завдав дверям неабиякої шкоди, лишивши заглибини в броньованій оболонці та відбивши клямку. Тепер вона лежала в чоловіковій кишені на випадок, якщо пізніше йому знадобиться полагодити двері, хай він і гадки не мав, як саме це зробити. У шафці в хвостовій частині він знайшов якісь інструменти, що тепер лежали на сусід­ньому сидінні. Самі двері з місця не зрушили.

Джон відчув несподівану потребу торкнутися речей нав­коло. Він витягнув зі смітника біля свого сидіння журнал, його цупка ламінована обкладинка була холодною й гладенькою, як скло. Це був каталог товарів компанії «Фінейр», які можна придбати під час польоту. Навіть за чинних обставин привабливість закупів на борту літака лишалася для нього загадкою. Джон однаково погортав товсті хрусткі сторінки. Перлинне намисто за п’ятдесят євро. Твердий дезодорант від «Дольче і Ґаббана» за двадцятку. За тридцять євро база для макіяжу від «Лореаль»: «Glam Bronze Sunset» чи «Glam Shine». Цілі сторінки, заповнені європейським шоколадом і ласощами. Джон дістався до останніх сторінок з електронікою й зупинився на смартфоні «BlackBerry Curve 8310» із сонячною батареєю за 245 євро. Безсумнівно, десятки пасажирів на борту мали з собою телефони, і чимало з них могли залишитися в їхній ручній поклажі. Віро­гідність зателефонувати комусь була невисокою, однак він може знайти пристрій, який дозволить йому надіслати листа чи повідомлення, коли літак опуститься нижче.

Коли чоловік підвівся, літак затремтів, наче повертався до щільніших шарів атмосфери. Джон сів і застебнув пасок безпеки. Страх, уже майже подоланий надією, раптом знову став нестримним. Джон дихав. Він не знав, котра година і скільки часу він провів у цьому літаку, проте шторка на його ілюмінаторі, як і на решті віконець у бізнес-класі, була піднята, й він знову визирнув у крижану темряву тропосфери. Подумав про дружину, про своїх студентів, як вони непокоїтимуться за нього, і знову підвівся з місця.

Коли Джон зібрав навколо свого крісла всю ручну поклажу бізнес-класу, настрій його навдивовижу покращав. Чомусь здавалося важливим залишатися на призначеному йому місці, хай навіть пояснити цього він не міг. Чоловік оглянув усі сумки, здебільшого невеликі. Люди, котрі купували квитки до бізнес-класу, без вагань здавали багаж. Їм не доводилося стояти в черзі на посадку, а після приземлення на них чекали йорданці з їхніми прізвищами на маленьких білих табличках. Розстебнувши багаж, Джон по черзі засував усередину руку, обмацував, стискав і обшукував сумки. Йому не хотілося без потреби торкатися чужих речей. Те, що здавалося перспективним, він витягав із дна під замком-блискавкою. Упоравшись із пошуками, Джон сидів серед електробритв, цифрових камер, айподів, пляшок горілки з кириличними етикетками з крамниць дьюті-фрі, кількох ручок «Монблан» та гладенької рожевої пластикової торпеди, в якій він не одразу впізнав секс-іграшку. Також на його рахунку було кілька чохлів для ноутбуків, але всі порожні.

Чоловік пішов до салону другого класу, та перш ніж йому вдалося спорожнити один-єдиний багажний відсік над головою, шлунок видав чергову порцію гарячих відходів. Джон потупцяв до туалету, розстібаючи штани, й випустив фонтан, не встигнувши навіть опуститися на пластикове сидіння металевого унітаза. Сморід ні з чим неможливо було порівняти. Чомусь пахнуло апельсинами. Клапан кишківника відкрився знову: випорожнення виривалися потужними шквалами. Джонові зробилося зле, в голові паморочилося, мозок був наче інвалід, до котрого кілька місяців ніхто не навідувався. Упоравшись, він помив руки.

Правила пристойності Джона більше не цікавили. Він ішов проходом, відчиняючи відсіки над головою й варварськи викидаючи вміст на підлогу. Незабаром він по коліна загруз у багажі. Невже він справді перериє все? Ні. Це ним керує гнів, тож довелося повернути собі уважність та ретельність, яких вимагали обшуки сумок. Джон пішов до другого проходу, дорогою натискаючи на кнопки, що відкривали багажні відсіки. Дверцята повільно піді­ймали­ся з задоволеним клацанням. Цей літак тримався купи мало не винятково завдяки пластиковим петлям. Джон застряг у металевій трубі, пливучи краєчком атмосфери, а велетенські двигуни за кільканадцять метрів від нього випльовують невидиме тисячоградусне полум’я. Хіба це менш дивовижно за реальність, у пастку якої він потрапив?

Яніку він знайшов у багажному відсіку над третім з кінця рядом — місце для багажу було на три ряди, та вона однаково заледве поміщалася. Її вкрите синцями обличчя зі скошеними очима та заклеєним скотчем ротом відправило його в нокаут не гірше за вправний удар. Коли йому нарешті вдалося знову подивитися вгору, він побачив, що одна її рука звісилася з багажного відсіку. Вона ледь помітно тремтіла від вібрації, якої Джон більше не відчував. Він обережно витягнув жінку з полиці. Коли решта її тіла позбулася опори, здалося, наче Яніка несподівано набрала ще п’ятдесят кілограмів. Джон упав на купу ручної поклажі з гострими кутами, а жінка приземлилася на нього.

Скошені очі Яніки, що були так близько до Джонових, але не могли зустрітися з ним поглядом, здавалися стурбо­ваними якимось останнім небажаним знанням. У ніздрях виднілася засохла кров. На щоках розтяглося павутиння полопаних капілярів, вени під шкірою на чолі та скронях побагряніли. Джон відштовхнув жінку й видав гучний протяжний мавпячий звук. Спробував зірвати скотч із її губ, але звук, з яким мертва шкіра відривалася від м’язів, був такий жахливий, що він покинув цю справу і з криком побіг до бізнес-класу.

Джон вирішив знову спробувати вибити двері за допомогою повітряного компресора. Однак цього разу він не збирався зупинятися. Увійшовши до бізнес-класу, він виявив, що екрани, на яких показували інструкції перед польотом, опустилися. Світло без жодного звуку вимкнулося. Джона накрило хвилею паніки. Зробивши ще два кроки, він затнувся і впав. Наосліп задкуючи навкарачках до салону другого класу серед багажних рифів, чоловік наче знову став неандертальцем. Думка була єдина: назад, до укриття. Але укриття тут не було. Те, що він відчував раніше, не було страхом. Страх був рідкий; він циркулював із кров’ю, намагаючись потрапити до мозку. Тепер Джон зрозумів, що справжній страх живиться не тим, що може статись, а осягненням того, що вже сталося. Угорі пролунало ледь чутне механічне дзижчання. Чоловік упізнав: у салоні опускалися менші монітори. Джон подивився на найближчий. Він був увімкнений, але порожній. Миготів, як вінілова платівка, здаючись чомусь темнішим за темряву навколо.