Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 18)

О п’ятій Джон прокинувся, прийняв душ, вбрався в костюм бетонного кольору з блакитною сорочкою (без краватки) й прогулявся старою частиною Таллінна в пошуках вечері. Організатори пропонували відправити когось, але він відмовився. Йому хотілося повідомити про свою присутність на конференції з тією ж могутньою рвучкістю, з якою він заходив до аудиторій. Якщо хтось із учасників конференції справді шукав нагоди для конфронтації з ним, що менше точок тиску вони матимуть, то краще.

Стара частина Таллінна була такою чарівною, що це суперечило здоровому глузду. Тут не могла мешкати жодна жива людина. Місто скидалося на павільйон для зйомок якогось ельфійського епосу. Вулиці, вимощені найнесамовитішою бруківкою, яку йому доводилося бачити, здавалося, змінювали назви на кожному перехресті. Більшість із них вела його виключно повз паби, ресторани, крамниці з бурштином. Відрізнити туристів від тутешнього населення було нескладно: усі, хто не працює, — туристи. Біля середньовічного ресторану на міській площі молоді естонки й естонці, вбрані наче панянки й кавалери часів Ганзейського союзу, спостерігали, як їхні колеги реконструюють бій на мечах. В одній бічній вулич­ці завдовжки в квартал на Джона налетів метановий вітер: каналізація, що текла трьохсотлітніми трубами, була частиною талліннського минулого, яка не потребувала реконструкції. Схожість багатьох вигадливих чорних шпилів на церквах у старому місті приголомшила чоловіка. Щоразу, збираючись налаштувати свій компас назад у бік «Віру», він виявляв, що знов опинився біля не тієї башти. Протягом двох годин Джон весь час почувався злегка загубленим.

Висота й футуристичний дизайн правильно підказали Джонові, що «Віру» в часи радянської епохи був готелем «Інтурист». У фоє він помітив Стіну слави, на якій перелічували деяких славетних гостей: олімпійці, музиканти, актори, арабські принци та президент власною персоною. У рамці висіла записка до керівництва готелю на фірмовому бланку Білого дому: «Дякуємо за симпатичний светр і капелюх». Джон розпитав адміністратора, піднявся ліфтом на поверх, де відбувалася конференція, з якоюсь напахченою жінкою, що люб’язно вдарила напалмом по його нюху, і пройшов вкритим пишним килимом коридором до стійки реєстрації. Юнак, що сидів там, вказав йому на групку людей далі по коридору, котрі ввічливо чекали під конференц-залою, поки закінчить виступати запрошений. Джон мав вийти на сцену за пів години. Він приєднався до тих, хто чекав під стінами конференц-зали, у золотистій печері з дорогою люстрою.

Виступала німкеня. З перекладу на екрані позаду неї (французькою, естонською та англійською — його теж попросили заздалегідь надіслати текст своєї доповіді організаторам, після того як він змусив їх пообіцяти, що його перекладатимуть носії англійської) Джон зрозумів, що вечір на нього чекає дещо галасливіший, ніж він передбачав. Усі тропи з промови німкені йому вже доводилося чути раніше. Вона завершила виступ під оплески і відповіла на запитання, після чого оголосили десяти­хвилинну перерву. Коли люди почали підводитися з місць, інша жінка, котра сиділа позаду, розвернулася, помітила Джона й з усмішкою, яка повідомляла, що вона його впізнала, рушила назустріч. Джон зустрів її на півдорозі, маневруючи в потоці тих, хто йшов на перерву.

Це була Ільві, одна з організаторів, його контактна особа і професорка права в Університеті Тарту. Дуже молода професорка права, котра одразу змусила Джона відчути до неї симпатію. Вони потиснули руки, після чого Ільві взялася стискати долоні, наче надавала форми маленькій глиняній кульці. Звичні люб’язності: політ, сон, Таллінн. Вона поцікавилася:

— Готові?

Джон засміявся і сказав, що сподівається на це. Вона теж засміялася — емаль її зубів мала дещо жовтуватий відтінок. У Ільві були потріскані губи й копиця кучерявого каштанового волосся. Її довге кутасте обличчя — як роботи кубістів, його незвичну привабливість можна було роздивитися, лише витративши на споглядання певний час.

З якоїсь незбагненної причини Ільві відвела Джона до німецької гості, котра щойно завершила засуджувати його країну. Та розмовляла одразу з чотирма людьми, що стояли навколо. Схоже, ця жінка звикла бути в центрі уваги; а її слухачі, схоже, звикли дарувати цю увагу. Усі ці конференції однакові. Відвідувачам могли з таким самим успіхом роздавати сценарій і розподіляти ролі. Коли Ільві повідомила Джонове ім’я, всі обернулися, щоб подивитися на нього. Він усміхнувся, витягнувши руку. Лише одна людина, літній чоловік у важкій вовняній спортивній куртці, зволила потиснути її, і то чолов’яга зробив це з шанобливим виглядом бранця, котрий зустрів свого наглядача. Джонова усмішка перетворилася на спробу людини на порозі смерті видаватися безтурбот­ною. Після цього ніхто і словом не прохопився.

Ільві значно довше, ніж Джонові цього б хотілося (він не міг вирішити, принижували його чи не звертали уваги), постояла поруч, а потім повела гостя до інших невеличких групок учасників конференції. Зустрічали його якщо й тепліше, то лише на кілька десятих градуса. Кінець кінцем жінка повела Джона до трибуни. Він гупнувся на самотній стілець і дістав із нагрудної кишені текст своєї промови. Ільві стояла на підвищені з клену, глипаючи на годинник, як чергова в школі.

Джон уже звик, що до нього ставляться як до парії, та не можна сказати, що це не завдавало йому болю. Іноді студенти (не його студенти: записатися на його предмети охочих завжди було більше, ніж місць) надягали на рукави чорні пов’язки й мовчки стояли на сходах перед юридичним факультетом, чекаючи, поки повз них до свого кабінету пройде Джон. Кілька разів вони вдягали помаранчеві комбінезони в’язнів Ґуантанамо. Він завжди бажав їм доброго ранку. Лише одного разу зупинився побалакати. Їхні нарікання були такими численними й усебічними, що розмова скидалася на суперечку з поезією бітників. Після цього він почувався навіть не спантеличеним, а засмученим. Джон не хотів, аби вони чи хтось іще погоджувалися з ним. Він поважав розсудливу розбіжність у поглядах. Йому лише хотілося, аби ще хтось, крім нього, визнав, що це складна тема.

На самому початку війни захопили двох полонених. Один із них був громадянином США, а другий австралійцем. За якими законами їх судити? Як Джон довідався, потрібно повернутися мало не до витоків американської юриспруденції, — індіанських воєн і піратських законів, — аби знайти юридичні аналогії. Дехто зі співро­бітників Міністерства юстиції хотів, щоб американському полоненому зачитали його права, однак жоден суд на планеті не заперечив би, що злочини військового часу регулюються значно аморфнішими законами. Ставлення до них як до злочинців призвело б до втрати всіх здобутих раніше знань. Американський і австралійський бранці, наполягав Джон, не можуть скористатися захистом, гарантованим військовополоненим третьою статтею Женевської конвенції. Вони не мали військових звань, не належали до якоїсь конкретної армії, не мали чіткої підпорядкованості (а все це були передумови для захисту військовополонених за конвенцією), їх не можна було вважати військовополоненими з юридичного погляду.

Коли в Пакистані схопили третього в ієрархії члена «Аль-Каїди», ЦРУ звернулося до Джона з проханням надати їм правові рекомендації. Джон витратив на це більшу частину літа 2002 року і навряд чи колись у житті завзятіше й ретельніше працював із службовими записками. Він мав визначити, чи не порушують методи допиту, якими ЦРУ користувалося за межами США, американські зобов’язання, викладені в Конвенції ООН проти катувань 1984 року. Тому Джон узявся за вивчення цих зобов’язань. Передовсім він довідався, що катування означає «будь-яку дію, якою будь-якій особі нав­мисне заподіюються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне». Слово «сильний» було частиною офіційного визначення. Сполучені Штати додали до документа про ратифікацію розширене визначення катування, яке назвали дією, що «мала конкретний намір заподіяти сильний фізичний чи моральний біль». Що таке «сильний біль»? А що означає «конкретний намір»? Джон переглянув відповідну медичну літературу. Чи міг би лікар визначити «сильний біль»? Не міг би. А закон? І закон не міг. Можна вздовж і впоперек вивчити юридичні документи в пошуках робочого визначення «сильного болю» і не знайти його. Тож Джон без особливого задоволення запропонував таке визначення: «сильний біль» сягає «рівня, який зазвичай пов’язують із досить серйозною фізичною шкодою: смертю, відмовою органів чи суттєвим погіршенням життєвих функцій організму». Щодо «довготривалої моральної шкоди», чергового уривка незрозумілого тексту з Конвенції ООН проти катувань, виявилося, що в американських законах, медичній літературі та міжнародних звітах про права людини такий термін не згадується. Джонові знову довелося вигадати власне визначення. Справжній моральний біль чи страждання від катувань, що мають усі юридичні підстави називатися «довготривалою моральною шкодою», на його думку, кінець кінцем мають призвести до посттравматичного стресового розладу чи достатньо тривалої — скажімо, кілька місяців або років — хронічної депресії. Джон склав ці рекомендації виключно для ЦРУ й лише для випадків, коли йшлося про «надзви­чайно важливі розвідувальні цілі», а не для звичайних ув’язнених та аж ніяк не для Іраку, де сповна діє третя стаття Женевської конвенції. Через обмеження під час допитів, на яких наполягали агенти ЦРУ (їм хотілося використати всю отриману від ув’язнених інформацію в суді, проте вони забували, може, й навмисно, що судити цих людей має право лише військовий три­бунал), ув’язненим не можна було запропонувати навіть «Твінкі»[14], адже це вважалося примусом. Так було до появи Джонової службової записки. Незабаром після того, як зміст рекомендацій набув розголосу, на чоловіків подив, це дало неочікуваний результат: головний юрист ЦРУ написав власну службову записку, в якій наголошував, що методи допитів, якими його агенти користувалися в Ґуантанамо, були неправомірними. Того ж дня Джонову службову записку розсекретили, Ґонсалес дезавуював її на пресконференції, наполягаючи, що «вона не відображає політику Адміністрації». Цього Джон йому ніколи не пробачив.