Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 17)

У різкому світлі, що ввімкнулося, Джон відчинив двері до туалету, трохи сподіваючись знайти там простору магічну кімнату, в якій кількасот людей із цього літака чекають на нього з конфеті й у гостроверхих ковпаках для вечірки. Проте там було порожньо, панувала приголомш­лива білість і пахло лайном та м’ятою. Металевий умивальник прикрашали прозорі бульки застояної води.

Джон помчав назад крізь другий клас та бізнес-клас і зупинився перед дверима до кабіни пілотів. Двері з вигляду були товсті, міцні. «Укріплені» — ось правильний термін, подумав він. Як рухатися далі, було незрозуміло. Будь-які прояви сили в безпосередній близькості від пілотів здавалися Джонові одночасно нерозумними й потенційно незаконними. Тому він постукав. Коли ніхто не відповів, спробував відчинити їх. Замкнено. Знову постукав. Помітив маленьку шафку заввишки йому до коліна. Всередині лежали чотири жовті рятувальні жилети і якийсь важкий сталевий повітряний компресор. Чоловік подивився на передній аварійний вихід — ще одна блискуча незбагненна штука; він не знав, чи зможе зрозуміти, як її відчинити, навіть якщо спробує. Та й навіщо? Однак те, що він почав розмірковувати про можливий вихід, уже було не надто гарною прикметою.

Джон спітнів. Його тіло нарешті прийняло, проаналізувало й відкинуло інформацію, яку надсилав мозок, і почало безглузду контратаку. Тіло виплюнуло нещодавно поглинуту їжу зі шлунка — своєї військової бази — у звивини кишківника. Чоловік заціпеніло стояв там, прислухаючись до свого серцевого насоса, до того, як наповнювалися й випускали повітря легені. Завісу, що розмежовувала свідомі і несвідомі функції, зірвали з кілець. Здавалося, вся нервова система зосередилася на тому, аби не вимкнутися.

Він гупав у двері кабіни, волаючи, що йому потрібна допомога. Кінець кінцем змовк, притулившись чолом до укріпленої зовнішньої оболонки дверей. Дихання було кислим і кишіло мікробами, як чашка Петрі. Джон почувався слабким, беззахисним і оголеним. Аж раптом почув якийсь звук із протилежного боку дверей і відскочив назад. Повільно повернувся до дверей, притиснувся до холодного металу вухом, склавши навколо нього човником долоню. З протилежного боку дверей, у кабіні літака без пасажирів, хтось плакав.

І його адвокат, і співчутливі університетські колеги (яких було більше, ніж можна уявити, — Джон був душею факультетських компаній), і ті юристи, з якими він розмовляв, радили йому не виїжджати за кордон США. Однак коли пів року тому вперше прийшло запрошення виступити на конференції («Міжнародне право і майбутнє євро­пейсько-американських відносин») у Таллінні, Джон зробив те, що завжди: порадився з дружиною.

Однією з речей, які Джон найбільше цінував, покинувши державну службу, було те, що він знову міг розмовляти з дружиною про роботу. Вона так уміла осягнути його думки, що чоловік і не мріяв про щось досконаліше за половинку, котра вміє заглибитися в твої думки, коли попросять, і без зайвих питань відступити, коли потрібно. Протягом двох останніх років вона була його довіреною особою, вартовим, нянькою і врівноважувачем. А це були довгі й складні ночі: частина його так званої «Службової записки про тортури» просочилася в пресу, після чого їх без жодного попередження розсекретили й дезавуювали[13]. Його дружина була не єдиною людиною, з ким він був здатний обговорювати свої наміри написати ту записку. Усі журналісти, які витратили час на зустріч із ним, незмінно в результаті визнавали, що гаданий перевертень виявився цілком гідною людиною.

Розповівши дружині про запрошення на конференцію, він зізнався:

— Спершу я хотів відмовитися. Але, мабуть, можна полетіти.

Два роки тому німецький суд звинуватив Джона у військових злочинах; відтоді коліщатка машинерії правосуддя майже не поворухнулись. Інший позов надійшов пів року тому до каліфорнійського суду від засудженого американського терориста і його матері, котрі наполягали, що Джонова службова записка призвела до жорстокого поводження під час перебування в США під вартою. Джон не сперечався (хоча, звісно, не міг визнати), що з тим покидьком погано поводилися, поки він перебував під арештом; однак те, що ниточка, розплутуючись, привела до нього, свідчило про такий собі наївний юридичний креаціонізм. Формально Джонові пересування нічим не обмежувалися, але думка про те, що доведеться покинути американський повітряний простір, сповнювала його якихось незнайомих побоювань. Це приголомшило чоловіка. І заразом підбадьорило.

— Головне — не лети через Німеччину, — відповіла дружина. — І Францію. Й Іспанію. А якщо тебе цікавить моя думка, Італії я б теж уникала.

Джон збагнув: слова про те, що йому хочеться полетіти на конференцію, видалися їй жартом. Тож він вичекав хвилинку, перш ніж повідомити дружині, що саме йому подобається в Естонії, молодій країні з живими спогадами про нещодавній гніт. Його завжди цікавили держави колишнього радянського блоку, та й загалом посткомуністичні країни. (Зрештою, лише завдяки тому, що його батьки втекли від корейського комунізму, Джон став американцем.) Він не вважав, що має якісь причини боятися Естонії, яка під час війни була офіційним союзником США. Чи відомо його дружині, що у світі лише один мільйон естонців? Можливо, річ у його корейському походженні, однак Джон відчував якусь дивну спорід­неність із маленькими народами, що їх часто загарбували й регулярно шарпали туди-сюди. Він захоплюється, зізнав­ся Джон дещо занадто пишномовно, їхніми провінційними амбіціями. Він безсоромно апелював до дружининих власних складних почуттів, пов’язаних з її в’єтнамською спадщиною.

Вона поцікавилася, чи він певен, що це не пастка, щоб привселюдно принизити його. Відповідь на це питання в нього була готова. Організатори події добровільно пообіцяли, що на конференції не обговорюватимуться жодні теми, які йому не хочеться обговорювати. Вони знали про судові процеси й пообіцяли йому, що під час дискусії забезпечать його рятувальною капсулою. («Рятувальна капсула». Це його слова, а не їхні. Як і всі розумники, що виросли в 1970-х, він так і сипав алюзіями на «Зоряні війни».) До того ж американське посольство було в курсі щодо його запрошення на конференцію. («В курсі». Їхні слова, а не його. Другосортні посольства, на кшталт посольства США в Естонії, напхані підлабузниками Адміністрації та професійними курортниками. Джон був єдиним колишнім членом Адміністрації, котрий наполягав на обговоренні своїх дій під час служби, тож він їм подобався, як дзвіночок хворого на проказу.)

— Але ти однаково говоритимеш про все це, — зауважила дружина, — чи ж не так?

Джон часто змушував свого адвоката так само опускати руки. Він не боявся захищатися, якщо його співрозмовник не був затятим пропагандистом і просвітником. Після того як Джон дав інтерв’ю «Есквайру», його адвокат не розмовляв із ним цілий тиждень. А потім прочитав достатньо улесливий опублікований нарис.

— А ви справжній спритник, пане раднику, — сказав він Джонові.

Джон усміхнувся дружині. Звичайно, говоритиме. Він знає, що можна казати, а що ні. Він юрист.

Коли він повідомив організаторам, що зможе приїхати, вони висловили не лише захоплення, а й подив. Він буде єдиним американцем, сказали вони, і неоціненним учасником дискусії. Було погоджено, що він виступатиме годину перед закриттям конференції, а потім відповідатиме на запитання, які, його попередили, можуть виявитися неприязними. Нормально, написав у відповідь Джон. Йому доводилося не раз стояти перед кровожерливішими аудиторіями, ніж він міг собі уявити в Естонії. Перш ніж остаточно погодитися, Джон сконтактував із посольством у Таллінні. Вони схвалили конференцію й побажали йому вдалої подорожі. Джон підозрював, що це останні слова, які він від них отримав.

За шість місяців він затримався на дві години в гельсінському аеропорту. Коли двоє представників фінської служби безпеки зупинилися біля Джонового виходу побазікати, він сам не розумів, чому так рознервувався. Інтерпол не видавав ордера на його арешт. Та хіба ж людина може по-справжньому розслабитися, знаючи, що суди двох континентів розглядають імовірність того, що він здійснив злочини проти людства? Джон гадав, що, з’явившись тут, зарекомендував себе як хоробра людина. Насправді ні. І ця думка йому не подобалась. Він був викладачем і юристом, саме в такому порядку. Не пригадував, коли востаннє підвищував голос. Не пригадував жодного випадку за чотири десятиліття, коли навмисно зробив комусь боляче. Фінські вартові пішли далі.

На борт літака до Таллінна він піднявся анонімно, і це додало йому енергії. Коли Джон побачив шпилястий червонодахий берег свого пункту призначення за правим бортом літака, він уже знав, що зробив правильний вибір. До готелю в старій частині Таллінна він дістався опівдні. Реєстрація виявилася нереально приємною. Орга­нізатори конференції надіслали йому квіти. Він подзвонив їм, аби розпитати, як дістатися ввечері до конференц-зали, що, як виявилося, розташовувалася всього за три квартали в іншому готелі, «Віру». Ні, подякував він, до місця діста­неться самостійно. Його доповідь була запланована на восьму вечора. А отже, пообідні години можна провести, гуляючи Таллінном. Так він і зробив, поспавши після добової катастрофи подолання десяти часових поясів.