Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 16)

Час. Це пряма лінія чи розгалужена? Чи може таке бути, що, активуючи перстень, він щоразу створює альтернативний всесвіт? Що десь існує світ, у якому він напав на стюардесу і мусить відповісти за свій злочин? Але ж він напав на неї лише тому, що знав: цю пригоду можна стерти. Якби в нього не було персня, він би її не чіпав. Із перснем він може робити що завгодно, адже завжди можна повернутися назад і уникнути наслідків. Отже, застосувати теорію альтернативних всесвітів неможливо. А яку ж?

Френк не знав, і це не мало значення. У нього є перстень, і годі. Перстень, за який йому пропонували нещасну сотню доларів.

Щось влучило в дах літака. Несамовито гуркнуло, і повітряна хвиля з непереборною силою вирвала Френка з його місця й кинула в порожнечу. Він почав падати, перехопило подих. Чоловік ковтнув, намагаючись дихати, намагаючись зрозуміти. Шкіра заніміла від арктичного холоду. Френк скрутився, побачив крізь набряклі на очах сльози літак з одним відірваним крилом — метал розпадався просто в нього на очах, і машина разом із хлопцем падала в море, що лежало внизу, за вісім кілометрів.

Нещасний випадок, з’явилася божевільна думка. Кульова блискавка, метеор, навіть утома металу. Варто виникнути тріщинці в стіні салону, а решту зробить різниця тисків. А тепер він падає. Падає!

Його пальці несамовито стиснулися.

— Будь ласка, містере Вестон. — Білява стюардеса підійшла, щойно він спробував підвестися з крісла. — Залишайтеся на місці та пристебніть пасок безпеки. Хіба що?.. — Вона дипломатично глипнула в бік туалетів у зад­ній частині салону.

— Послухайте! — Він схопив її двома руками. — Накажіть пілотові змінити курс. Негайно!

Так можна уникнути кульової блискавки або метеора. Якщо курс змінити достатньо швидко, вони будуть у безпеці. Але це треба зробити швидко! Швидко!

— Швидко!

Френк кинувся до кабіни пілотів, дівчина — за ним.

Хай їй грець, цій тупій сучці! Невже вона не може зрозуміти?

— Надзвичайні обставини! — крикнув він. — Пілот мусить негайно змінити курс!

Щось влучило в дах літака. Корпус розчахнувся, метал скрутився, наче знята з банана шкурка. Білявка зникла. Вереск надірваного металу розчинився в ударній хвилі повітря, що вийшло назовні. Френк розпачливо вчепився в сидіння, відчуваючи, як руки відриваються від тканини, а тіло засмоктує в отвір. Його знову викинуло в порожнечу, де починалося довге восьмикілометрове падіння, від якого скручувало шлунок.

— Ні! — крикнув він, нестямний від жаху. — Любий Боже, ні!

І активував перстень.

— Містере Вестон, я наполягаю. Якщо вам не потрібно в туалет, дозвольте мені застебнути ваш пасок безпеки.

Він стояв перед своїм кріслом, а білявка демонструвала ознаки роздратування. Роздратування!

— Це важливо, — пояснив Френк, намагаючись залишатися спокійним. — Менш ніж за хвилину цей літак розпадеться на шматки. Ви розумієте? Ми всі загинемо, якщо пілот не змінить негайно курс.

Чому вона стоїть там із таким недоумкуватим виразом? Він уже пояснював їй усе це!

— Ти, тупа корово! Заберися з дороги!

Френк відштовхнув дівчину вбік і помчав до кабіни пілотів. Зашпортався, впав, розлючено підскочив на ноги.

— Змініть курс! — заволав він. — Заради Бога, послухайте і…

Щось влучило в дах. Знову заревло, ударна хвиля, непереборна сила. Щось ударило його в голову, і Френк опинився під хмарами, перш ніж опанував себе. Він акти­вував перстень і виявив, що продовжує висіти в порожнечі, ковтає розріджене повітря й тремтить від лютого холоду. З одного боку пошкодженого літака, що падав, висіла, наче приклеєна, мішанина розрізнених уламків. Навколо звисали ще якісь фрагменти; один із них, напевно, був білявкою.

Хмари пропливли далі. Унизу світлом і водою миготіло широке море. Шлунок Френка стиснувся від приголомшливого жаху — коли він дивився на хвилі, його прихована акрофобія посилювалася й розривала кожну клітину. Впасти в море — це наче гупнутися на бетонну підлогу, і він залишатиметься при тямі до самого кінця. Френк судомно активував перстень і негайно знов опинився високо в повітрі, маючи майже хвилину благословенного падіння.

П’ятдесят сім секунд чистого пекла.

Повторити.

Повторити.

Повторювати знову й знову, бо альтернатива одна — впасти в море, що вже чекало внизу.

П’ята категорія. Том Бісселл

Том Бісселл — один із найкращих та найцікавіших (це не завжди одне й те саме) американських письменників. Окрім нонфікшену на кшталт огляду завбільшки з книжку «Додаткове життя: чому відеоігри мають значення», він розробляв сценарії до відеоігор, серед яких «Механізми війни», а в співавторстві написав книжку «Горе-творець: моє життя всередині “Кімнати”, найвидатнішого поганого кіно всіх часів», екранізація якої з режисером та виконавцем головної ролі Джеймсом Франко отримала чимало нагород. Бісселл, котрий висвітлював війни в Перській затоці як журналіст, також знайшов час для написання кількох надзвичайних оповідань. Ця історія — про автора кількох неоднозначних юридичних службових записок, який приходить до тями в безлюдному авіалайнері, що здійснює рейс із Естонії, — один із найкращих його творів.

Джон прокинувся десь над Атлантичним океаном. Він напружений, як оголений дріт, мозок зголоднів. Дивно, він не пам’ятає, як заснув чи навіть що хотів спати. Він ніколи не спить у літаках. Завжди працює. Його останній спогад: він п’є дієтичну колу, базікає з сусідкою Янікою, високою естонкою з обличчям пустотливої лісової німфи, котра розповіла Джонові, що вперше подорожує до Сполучених Штатів. Він точно не пригадує, як натягнув аж до підборіддя ковдру чи запхав під голову дивовижну м’яку подушку, яку тепер відчуває. Він би таке запам’я­тав. За звичкою, що виникла ще в дитинстві, він ретельно фіксував положення, в якому засинав: ложка, ножиці, мрець, ембріон чи зірка. Лише двічі в житті він прокинувся в тому самому положенні. Джон вважав сон такими собі мандрами в часі. Щось відбувається, з’являються думки, рухаються частини тіла, а ти про це не знаєш.

Яніка зникла. Імовірно, вирішила розім’ятися. Ці європейці з їхньою гімнастикою для польотів і оплесками після посадки. Усі ромбовидні шторки на ілюмінаторах опущені. Єдине джерело світла в салоні — сяяння помаранчевих ходових вогнів. Джон підняв свою шторку. Те, що він побачив, не могло бути правдою. Його рейс приземлявся в Нью-Йорку о четвертій дня. Це не був нічний переліт. Однак за вікном була ніч. Лише тепер Джон збагнув, що порожнє не лише місце Яніки. Решта понад сорок місць бізнес-класу теж були не зайняті. Він смикнув свій пасок.

Затишно спаровані трони бізнес-класу були комфортно розставлені салоном, а над головою не було полиць для багажу, які б заважали рухатись. На багатьох кріслах лежали покручені ковдри. З билець інших звисали досі ввімк­нені навушники. На підлозі — кілька подушок. Під численними сидіннями лежала ручна поклажа. Через ряд від Джона хтось залишив відкинутим столик, на якому стояли пляшечка червоного вина завбільшки з флакончик для парфумів і пластянка. Усі крісла оточувала атмосфера раптової покинутості.

Щось сталося, подумав він, і всі кинулися до другого класу. Якийсь п’яний фін штрикнув ножем стюардесу. Серцевий напад. Він подумки тимчасово перекреслив жирним хрестом інші варіанти. Джон відсмикнув тоненьку синю завісу, котра дозволяла пасажирам другого класу лише уявляти, чого їх позбавили. Рука потяглася до заспокійливої реальності сірої в білу цятку перегородки, з якої звисала завіса.

Перед ним виднілися тридцять темних рядів порожніх крісел. Від шоку Джон зробив ще крок уперед. Потягнувся до свого айфона і відчув, що його немає на місці, ще до того, як рука торкнулася кишені. Попри темряву він побачив кілька нечітких обрисів у першому ряду: книжки в паперових обгортках, газети, дипломат. Що далі чоловік ішов, то темніше робилося, наче він заглиблювався в синтетичні джунглі.

Кроки вузьким проходом пасажирського літака здавалися чимось фундаментально хибним. Діставшись до суцільної темряви у хвостовій частині салону, Джон відчув, що застряг у пастці приголомшливо незнайомої комірчини. Руки намацували в темряві написані азбукою Брайля ознаки видимого світу. Відкидні сидіння стюардес були не зайняті. Біля одного з них був умонтований ліхтарик, який він витягнув з підставки. Кинув промінь світла на кухню — довгі сріблясті полиці мали такий вигляд, наче розташовувалися на підводному човні, а в найвіддаленішому закапелку стояв порожній візок. Джон розвернувся, світло ковзнуло багажним відділенням із позначкою «ПЕРША ДОПОМОГА», а потім упало на одні з аварійних дверей літака. Химерна річ — вони більше нагадували вхід до іґлу, ніж справжні двері. Крізь крихітний отвір чоловік бачив, як у беззоряному небі закручуються розрізані крилом шари хмар. Він повернувся до приладової панелі стюардес, яка вся була в кнопках і ручках. Попри те що рейс здійснювала компанія «Фінейр», усі написи були англійською. Внизу панелі розташовувалася червона кнопка «ЕВАК». Джон окинув поглядом кілька кнопок «ВИКЛИК» (усі темні), невеличкий зелений екран, що світився незрозумілою інформацією, кнопку для оголошень і нарешті знайшов панель освітлення, на якій не було кнопок — лише перемикачі, котрими він взявся клацати.