Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 15)

— Френку, любий!

— Іду!

Його щелепи стиснулися так, що аж м’язи заболіли. Розпусна сучка! Вона запала на його обличчя й репутацію і має заплатити за свою допитливість. Але це може зачекати. Спершу павукові слід гарненько й ретельно загорнути мушку в своє павутиння.

Голе тіло прикрити шовковим халатом. Волосся розчесати щітками. Попшикати спреєм проти неприємного запаху з рота. Жеребець майже готовий до виступу.

У ванній кімнаті було вікно. Френк відсунув завіси й визирнув у ніч. Далеко внизу розсипи вогнів килимом вкривали вологу землю. Лондон гарний, Англія гарна. Дуже гарна, особливо для гравців — тут вони не платять податку на виграш. І тут частіше, ніж деінде, виграють великі суми. Не заради готівки — вона цікавить лише плебеїв, — а для встановлення необхідних зв’язків і створення щодня настрою, як на Різдво.

Лондон. Місто, де до Особливих ставляться з великою пошаною.

— Френку!

Нетерплячість. Роздратування. Гордовитість. Ця жінка чекає, коли її обслужать.

Вона була висока, дещо кутаста — школярка-переросток, котрій слід носити твідові костюмчики й хокейну ключку. Однак зовнішність оманлива. Покоління шлюбів між родичами зробили більше за розподіл плоті та кісток. Це призвело до передчасного занепаду і створило цілу купу киплячих розладів. З медичної точки зору вона божевільна, проте людей її класу ніколи не вважають божевільними, лише «ексцентричними», ніколи не вважають тупими, лише «безтурботними», ніколи не вважають зловтішними чи жорстокими, лише «дивними».

Він потягнувся, обійняв її, притиснувшись пучками великих пальців до її очей. Жінка смикнулася назад від несподіваного болю. Френк натиснув сильніше, і вона скрикнула від болю й страху сліпоти, від якого зводило шлунок. У чоловікових думках внутрішній годинник лічив секунди. П’ятдесят одна… п’ятдесят дві…

Його пальці натиснули на перстень.

— Френку!

Потягнувшись, Френк обійняв жінку, серце продов­жувало несамовито гупати від задоволення можливістю завдати болю. Він уміло поцілував її, легенько покусуючи зубами. Пробігся руками по жіночому тілу, і тканина сукні зашурхотіла, падаючи з плечей. Френк укусив трохи сильніше й відчув, як жінка напружилася.

— Не роби цього! — різко кинула вона. — Ненавиджу, коли так роблять!

Поганий знак. Френк подумки продовжував рахувати секунди, тягнучись до вимикача. У темряві жінка зіщулилась і стала дужче висмикуватися з його рук.

— Ненавиджу темряву! Невже ти такий, як усі?

Два погані знаки. Двадцять секунд, аби піти. Є ще час для швидкої розвідки. Його руки взялись обмацувати жіноче тіло, рухаючись із натренованою наполегливістю. Вона зітхнула від задоволення.

Чоловік активував перстень.

— Френку!

Він потягнувся вперед і обійняв її, цього разу не роб­лячи жодних спроб гризти її або кусати. Одяг із шурхотом упав на підлогу, і шкіра заблищала, мов перлина в променях світла. Френк подивився на жінку, щиро захоплюючись, і рухи його рук подарували їй насолоду.

Вона заплющила очі, увіп’ялася нігтями йому в спину.

— Розмовляй зі мною, — наказала наполегливо. — Розмовляй зі мною!

Він почав лічити секунди.

Пізніше, коли вона спала задоволеним сном, він відпочи­вав, курив і розмірковував, навдивовижу зачарований. Він був ідеальним коханцем. Казав і робив саме те, чого вона хотіла, й точнісінько в тому порядку, як їй хотілося; а найважливіше було те, що він казав і робив усе без жодної її підказки. Він став віддзеркаленням її самої. Луною її потреб, чом би й ні? Він важко працював, аби укласти мапу її бажань. Розвідував, досліджував, стирав усі помилки. То хіба ж він міг не стати ідеальним?

Френк обернувся й подивився на жінку, бачачи перед собою не плоть і кров, а щабель драбини, що веде до прийняття. Френк Вестон подолав довгий шлях. І збирався продовжити рух угору.

Жінка зітхнула, розплющила очі, подивилася на класично привабливі риси його обличчя.

— Люба!

Він сказав саме те, що вона хотіла від нього почути.

Вона знову зітхнула, однак цього разу з іншою інто­нацією.

— Ми побачимося сьогодні ввечері?

— Ні.

— Френку! — Від люті жінка аж здибилась. — Чому ні? Ти казав…

— Я знаю, що казав, і кожне моє слово було щирим, — урвав її він. — Але мушу летіти до Нью-Йорка. У справах, — додав він. — Зрештою, треба заробляти собі на життя.

Вона проковтнула приманку.

— Можеш про це не турбуватися. Я поговорю з татком, і…

Він накрив її вуста своїми.

— Я однаково мушу йти, — повторив наполегливо. Його руки під ковдрою робили те, чого їй від них хотілося. — А коли я повернуся…

— Я розлучуся, — підказала жінка. — Ми поберемося.

«Різдво», — подумав Френк, коли небо залилося світанком.

«Гайда, лети зі мною! — співалось у пісні. — Я нова блискуча комета…» Дві стюардеси (самі очі й ноги) з шовковим волоссям і поведінкою «дивись на мене, бо я гарненька, але не мрій колись мене торкнутись», екіпаж літака і ще сімдесят три пасажири, лише вісімнадцять з яких летіли першим класом. Місця вистачало всім, і Френк радів цьому.

Він почувався втомленим. Ніч була гарячкова, ранок не кращий. Приємно посидіти й відпочити, затишно пристебнувшись у кріслі, що набувало твоєї форми, поки реактивні двигуни ковтають повітря і викидають позад себе рукотворний ураган, який розігнав літак злітною смугою та підняв у небо. Лондон залишився позаду, хмари залишилися внизу, схожі на клаптики брудної вати, і нарешті посеред неосяжної блакитної райдужки сяяло тільки всевидюще око сонця.

«На захід, юначе», — самовдоволено подумав він. Чому? Окрім любові до подорожей, не було причин, хіба що коротенька відсутність може змусити серце покохати міцні­ше. До того ж у польотах є життєва енергія. Френкові подобалося дивитися вниз і думати про всю ту пустку між ним і землею. Відчувати, як стискається від акрофобії шлунок, чарівне відчуття страху, яким насолоджуєшся в цілковитій безпеці. У літаку висота не має значення. Варто лише дивитися перед собою, і почуватимешся, як у потязі.

Френк відстебнувся, витягнув ноги й визирнув у вікно, коли капітанський голос повідомив через колонки, що вони летять на висоті понад десять кілометрів зі швидкістю близько восьмисот п’ятдесяти кілометрів на годину.

За вікном видно було небагато. Небо, хмари внизу, вістря хиткого металевого листа, який зветься крилом. Старе одоробло. Не те що білява стюардеса. Вона, погой­дуючись, пройшла повз, примружила очі у відповідь на його настирливу увагу. Чи зручно йому? Чи потрібна йому подушка? Газета? Журнал? Щось випити?

— Бренді, — озвався він. — З льодом і содовою.

Френк сидів на внутрішньому сидінні так близько до стіни, що стюардесі довелося зробити крок з проходу, щоб опустити відкидний столик і поставити його напій. Він підняв ліву руку і торкнувся її коліна, ковзаючи долонею до внутрішньої частини стегон, відчув, як вона напружилась, побачив вираз її обличчя. Суміш недовіри, образи, зацікавленості й міркувань. Довго це не тривало. Його права рука потяглася вперед і схопила дівчину за горло. Щоки залилися надлишком крові, очі повилазили, таця випала з рук і наробила безладу, коли руки стюарде­си стріпонулися від безпомічного страждання.

У Френкових думках автоматичний годинник вів відлік секунд. П’ятдесят дві… п’ятдесят три… п’ятдесят чотири…

Він натиснув на горбок на персні.

Відкидний столик тихенько клацнув, розкладаючись, бренді забулькотіло, виливаючись із мініатюрної пляшечки на лід. Стюардеса усміхнулася, показуючи відкриту бляшанку з содовою:

— Усе виливати, сер?

Він кивнув, спостерігаючи, як дівчина наливає, і пригадуючи м’яке тепло її стегна, дотик її плоті. Чи знала вона, що він мало не вбив її? Чи могла здогадатися?

Ні, вирішив Френк, коли стюардеса пішла. Звідки вона могла знати? З нею нічого не сталося. Вона подала йому напій та й годі. Та й годі, але…

Занурившись у роздуми, Френк утупився в перстень. Активуєш його і переносишся на п’ятдесят сім секунд у часі. Усе, що ти зробив за цей час, стирається. Можеш убити, пограбувати, завдати комусь каліцтва — і ніщо не матиме значення, бо цього не відбудеться. Але це відбувалося. Це можна пригадати. Чи можна пригадати те, що не ставалося?

Скажімо, та дівчина. Він відчував її стегно, теплу місцинку між її ніг, м’яку поступливість шиї. Він міг би виколупати їй очі, змусити її верещати вдвічі гучніше, спотворити обличчя. Він робив усе це і навіть більше, задовольняючи власні садистські нахили, свою любов завдавати болю. Навіть убивав. Та що таке вбивство, якщо всі погані наслідки злочину можна скасувати? Якщо потім труп ходить і усміхається?

Літак трохи гойднувся. Голос у колонках був спокійний, лунав без поспіху:

— Просимо всіх пасажирів пристебнути паски. Ми наближаємося до зони невеликої турбулентності. Можливо, ви побачите слабкі блискавки, однак турбуватися абсолютно не варто. Ми летимо значно вище за грозову зону.

Френк проігнорував інструкції, зайнятий перснем. Нешліфований камінь нагадував мертве око, несподівано зробився моторошним, якимось загрозливим. Хлопець роздратовано перехилив свій напій. Цей перстень — просто механізм.

Білявка минула його проходом, пхикнувши, коли побачила його незастебнутий пасок, і змусила пристебнутися. Френк жестом відігнав її геть, повозився зі стрічками й залишив пасок незастебнутим. Він його не потребував і не любив. Насупившись, хлопець відкинувся в кріслі й замислився.