Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 14)

Геній, котрий збудував летючу машину, запросив цілий натовп людей стати свідками її злету. У призначений час, коли все було готове до демонстрації, він сів у неї й увімкнув двигун. Машина негайно гупнулася крізь масивний фундамент, на якому її збирали, і зникла під землею; аеронавт вистрибнув, ледве встигнувши врятуватися.

— Ну, — сказав він, — я зробив достатньо, щоб продемонструвати точність своїх розрахунків. А дефекти, — додав він, глипнувши на зруйновану цегляну кладку, — здебільшого базові та фундаментальні.

Ці слова переконали людей підписатися на виробництво другої машини.

Ось яка штука з авіаперельотами: щойно літак опиняється в повітрі, ти надовго в ньому застряг. Табб поєднує цей простий, безперечний факт із надзвичайно оригінальною — й моторошною — ідеєю подорожей у часі. Дальші пояснення лише зіпсували б цю моторошну оригінальну історію, від якої дрижаки пробирають. Едвін Чарльз Табб — один із найплідніших британських фантастів. За своєю кар’єру, що тривала майже шістдесят років, він написав десь 150 романів та понад десяток збірок оповідань. У 1956—1957 роках був редактором «Authentic Science Fiction»[11] і більшу частину текстів (включно з колонкою літературної критики) писав власноруч під різноманітними псевдонімами. «Люцифер!» — одне з найкращих його оповідань. На першому фестивалі «Єврокон»[12] у 1972 році воно було відзначене спеціальною нагородою.

Пристрій був надзвичайно вигідний для суспільства, і ним користувався кожен. «Кожен» у цьому випадку означає: кожен з Особливих, багатих, привабливих і соціально успішних людей. Тих, хто зазирнув задля вивчення захопливої примітивної культури, або тих, хто з особистих причин вирішив залишитись у світі, де можна бути великою рибою в малому морі.

Особливі, представники Міжгалактичної спілки, були захищені й випещені своєю наукою, гралися в ігри з аборигенами й ретельно захищали власну анонімність. Та навіть із надлюдьми трапляються халепи. Дурнуваті випадки, які через свою невисоку ймовірність статистично неможливі.

Приміром, сталевий кабель уривається, коли сейф, який він утримував, висить за шість метрів над землею. Сейф падає, розбиває хідник, але не завдає жодної іншої шкоди. А кабель, звільнившись від натягу, хльоскає, мов батіг, і його кінець описує випадкову траєкторію, яку неможливо передбачити. Шанси на те, що він влучить у якусь певну точку, були малі. Шанси на те, що в цю мить там стоятиме хтось із Особливих, були такі мізерні, що ними можна було б знехтувати. Але це сталося. Відірваний кінець кабелю влучив у череп, розтрощив кістку, мозок і всі тканини, перетворивши їх на жахливе місиво. Хірургічно вживлений механізм надіслав сигнал лиха. Чоло­вікові друзі його прийняли. Френк Вестон отримав тіло.

Френк Вестон — анахронізм. У наш час ніхто не мав би тягти за собою впродовж 28 років життя кульгаву ногу. А надто коли в нього обличчя янгола з картин епохи Ренесансу. Утім якщо він і скидався на янгола, то на грішного. Завдати болю мерцю неможливо, але можна зробити боляче його рідним. Сказати батькові самогубці, що покійна була вагітна. Люблячій матері — що її пестунчик мав огидну хворобу. Вони не завдаватимуть собі клопоту перевірити ці слова, бо навіщо? А коли навіть перевірять, то й що? Помилитися може будь-хто, а він просто співробітник моргу, не лікар.

Френк незворушно розглядав нове надходження. Кабель непогано розквасив обличчя — візуальна ідентифікація неможлива. Кров зіпсувала костюм, однак ще можна було зрозуміти, що чоловік купував дорогий одяг. У гаманці лише кілька купюр, однак безліч кредиток. Ще при ньому було трохи дріб’язку, портсигар, запальничка, ключі, наручний годинник, шпилька для краватки… Френк складав їх у пакунок із тихим шелестінням. Побачивши перстень, він зупинився.

Іноді його робота дозволяла недобросовісним людям трохи підзаробити. Совісті у Френка не було, лише пильна обачність. Перстень міг загубитися ще до того, як мрець потрапив у його руки. Рука була заляпана засох­лою кров’ю, тож його могли не помітити. А навіть якщо хтось помітив — його слово проти Френкового. Якщо вдасться зняти його, помити руку від крові, заховати перстень і прикинутися невинним — той належатиме йому. А Френк зніме його, хай навіть для цього доведеться розтрощити руку. Під час нещасних випадків трап­ляються дивні травми.

За годину якісь люди прийшли забрати труп. Мовчазні чоловіки (їх було двоє), ошатно вбрані й спокійно налаштовані. Мрець був їхнім бізнес-партнером. Вони назвали його ім’я й адресу, описали костюм, у якому він був, дали трохи іншої інформації. Підозри щодо вбивства та причин затримувати тіло не було.

Один із них пильно подивився на Френка.

— Усі його речі при ньому?

— Так і є, — запевнив Френк. — Віддаю вам усе. Підпишіться отут — і він ваш.

— Хвилинку. — Чоловіки перезирнулись, і той, хто говорив, повернувся до Френка. — Наш друг носив перстень. Щось на кшталт цього. — Він витягнув руку. — Широка смужка з камінцем. Будь ласка, віддайте нам його.

Френк був упертий.

— У мене його не було. Я його навіть не бачив. Персня не було, коли він опинився тут.

Чоловіки знову мовчки порадились.

— Перстень нічого не вартий, але дорогий як пам’ять. Я готовий заплатити за нього сто доларів і не ставити питань.

— Чому ви мені це кажете? — холодно кинув Френк. Він відчував, як усередині наростає тепло, викликане садистським задоволенням. Він неочікувано завдав болю цьому чоловікові. — Підписуєте чи як? — Він повернув ніж у рані. — Як думаєте, що я щось украв, викликайте копів. А як ні — забирайтеся звідси.

У розпал спеки Френк узявся розглядати поцуплене. Він зіщулено сидів у звичному кутку їдальні, прикрившись газетою і залишаючись для інших відвідувачів просто предметом інтер’єру. Повільно покрутив перстень. Смужка була товста й широка, з одного боку трохи підіймалася — можливо, цей виступ з’явився під тиском пальця. Камінець був плаский і тьмяний, напевно, дешевий напівкоштовний уламок, знайдений у землі. Метал скидався на хромований сплав. Якщо так і є, за сотню доларів можна було б купити десяток таких.

Та чи носила би вбрана так, як небіжчик, людина такий перстеник?

Від мерця аж тхнуло грошима. Портсигар і запальничка були виготовлені з прикрашеної коштовним камінням платини — занадто небезпечно навіть думати про крадіжку. Кредитних карток вистачило б на кругосвітню подорож у першому класі. Невже така людина мала б на пальці нікчемний стодоларовий перстеник?

Френк засклянілим поглядом втупився в протилежний бік їдальні. Навпроти його стола за кавою сиділо троє чоловіків. Один із них випростався, підвівся, потягнувся й рушив до дверей.

Хлопець розлючено знову глипнув на перстень. Невже він викинув сотню баксів коту під хвіст заради якогось непотребу? Його ніготь торкнувся горбочка. Той трохи заглибився, і Френк нетерпляче щосили натиснув на нього.

Нічого не сталося.

Нічого, крім того, що чоловік, котрий підвівся з-за столика навпроти й пішов до дверей, раптом знов опинився за столом. Простісінько перед носом у Френка він підвівся, потягнувся і рушив до дверей. Френк натиснув на горбочок. Нічого не сталося.

Абсолютно нічого.

Він насупився і спробував ще раз. Чоловік рвучко знов опинився за столом. Він підвівся, потягнувся і рушив до дверей. Френк натиснув на горбочок і не відпускав його, подумки рахуючи. Минуло п’ятдесят сім секунд — і чоловік знову повернувся за стіл. Він підвівся, потягнувся, попрямував до дверей. Цього разу Френк відпустив його.

Він уже зрозумів, що отримав.

Відкинувся назад, сповнившись подиву. Про Особливих він нічого не знав, але його власна раса теж породила вчених, і попри свої садистські нахили Френк не був дурнем. Таку штуку будь-хто захоче мати при собі. Її слід весь час тримати під рукою. Необхідно, щоб вона завжди була напоготові, коли знадобиться. Що могло бути кращим за перстень? Компактний. Прикрашає. Напевно, довговічний.

Односпрямована машина часу.

Удача — щасливий збіг сприятливих умов; та кому потрібна удача, якщо знаєш, що відбудеться за п’ятдесят сім секунд? Вважатимемо, що за хвилину. Недостатньо довгий час?

Спробуйте затримати на цей час дихання. Спробуйте покласти руку на розпечену до червоного грубку і протриматися половину цього часу. За хвилину можна пройти сто метрів, пробігти пів кілометра, впасти з висоти майже п’ять кілометрів. Можна завагітніти, померти, одружитися. П’ятдесяти семи секунд достатньо для багатьох речей.

Достатньо, щоб перевернути карту, щоб забити м’яч, щоб зупинилися кинуті кості. Френк — безпрограшний переможець, як не крути.

Він потягнувся, насолоджуючись душем, дотиком гарячої води під потужним напором. Повернув кран і задихнувся, коли потекла крижана вода, а шкіра взялася сиротами. Холодна ванна взимку — прикрість, якщо в тебе немає вибору, і приємна екстравагантність, якщо є. Френк знову перемкнув кран на гарячу воду, трохи почекав, вимкнув струмінь і вийшов із душу, витираючись пухнастим рушником.

— Френку, любий, ти ще довго?

Жіночий голос із тією особливою інтонацією породистого вищого класу, аристократів за шлюбом чи народженням. Леді Джейн Сміт-Коннорс — багата, допитлива, знуджена й нетерпляча.

— Хвилинку, солоденька! — крикнув Френк і кинув рушник. З усмішкою поглянув униз на своє тіло. Гроші поправили кульгаву ногу. Гроші поправили також безліч інших речей: його вбрання, акцент, смаки. Він досі залишався грішним янголом, але на зламаних крилах з’явилася новенька блискуча позолота.