Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 13)
— Звичайно, — підтвердив його слова пілот, — але ми не хочемо лякати пасажирів. Ви можете це зрозуміти.
— Звичайно, звичайно, я не хочу…
Вілсон відчув, як горло перехопила судома, а потім вона поповзла до шлунка. Він раптово стиснув губи і зловтішно подивився на пілота.
— Розумію, — сказав він.
— Нам слід пам’ятати… — почав пілот.
— Можемо припинити це просто зараз, — урвав його Вілсон.
— Сер?
Вілсон здвигнув плечима.
— Забирайтеся звідси, — сказав він.
— Містере Вілсон, що?..
— Ви припините? — Вілсон зі зблідлим обличчям відвернувся від пілота й витріщився на крило, очі в нього немов закам’яніли.
Раптом він глипнув назад.
— Будьте певні, я більше словом не прохоплюся! — кинув він.
— Містере Вілсон, спробуйте зрозуміти наші…
Вілсон відвернувся й розлючено втупився поглядом у двигун. Краєм ока він бачив, як підвелись у проході двоє пасажирів і дивляться на нього. «Ідіоти!» — вибухнув лайкою його мозок. Вілсон відчув, як затремтіли руки, і на кілька секунд злякався, що його зараз знудить. «Це через рух», — нагадав він собі. Літак смикався в повітрі, як човен у шторм.
Вілсон збагнув, що пілот продовжує розмовляти з ним, перефокусував свій погляд і подивився на його відображення у склі. Поруч із чоловіком, похмуро занімівши, стояла стюардеса. «Сліпі ідіоти, обоє», — подумав Вілсон. Він ніяк не виказав, що помітив, як вони пішли. У склі бачив, як ті рушили до хвоста літака. «Тепер вони обговорюють мене, — подумав він. — Планують, що робити, якщо я розбурхаюся».
Тепер йому хотілося, щоб чоловік з’явився знову, повисмикував пластини корпусу і зруйнував двигун. Думка про те, що лише він стоїть між катастрофою і понад тридцятьма людьми на борту, сповнювала мстивим задоволенням. Якщо йому захочеться, він дозволить катастрофі трапитися. Вілсон невесело посміхнувся. «Це буде королівське самогубство», — подумав він.
Чоловічок знову стрибнув униз, і Вілсон побачив, що його здогади слушні: той притиснув пластину на місце, перш ніж відстрибнути. А тепер знову підняв її з легкістю, наче якийсь гротескний хірург, що зрізає шкіру. Крило літака страшенно смикалось, але в потвори, схоже, не було труднощів із рівновагою.
Вілсона знову накрила хвиля паніки. Що робити? Йому ніхто не вірить. Якщо він ще спробує переконати їх, його, напевно, стримуватимуть силою. Якщо він попросить стюардесу посидіти поруч, це допоможе в кращому разі на кілька хвилин. Щойно вона піде чи засне, чоловічок повернеться. Навіть якщо вона без сну сидітиме поруч із ним, що заважає потворі ламати двигуни на другому крилі? Вілсон здригнувся, від жаху мороз пішов поза шкірою.
Господи милосердний, нічого не можна зробити.
Коли у вікні, крізь яке він спостерігав за чоловічком, промайнуло відображення пілота, він смикнувся. Божевілля цього моменту мало не розчавило його — потвора і пілот за кілька метрів одне від одного, він бачить обох, а вони не помічають одне одного. Ні, це не так. Чоловічок озирнувся через плече, коли пілот пройшов повз. Наче знав, що більше немає необхідності стрибати кудись, адже Вілсонова спроможність втручатися зникла. Вілсон раптом здригнувся від божевільної люті. «Я вб’ю тебе! — подумав він. — Ти, мала брудна тварюко, я тебе вб’ю!»
Двигун за вікном затнувся.
Це тривало лише секунду, але Вілсонові за цю секунду здалося, що його серце теж зупинилося. Він притиснувся до вікна, витріщаючись назовні. Чоловічок далеко відігнув пластину корпусу й тепер укляк, засунувши в двигун свою допитливу руку.
— Не треба, — Вілсон почув, як благально скавчить. — Не треба…
Двигун знову змовк. Чоловік нажахано роззирнувся. Невже всі навколо глухі? Він витягнув руку, щоб натиснути кнопку виклику стюардеси, а тоді опустив її. Ні, а то вони замкнуть його, стримуватимуть якось. А він єдиний знає, що відбувається, єдиний може допомогти. «Господи…» — Вілсон закусив нижню губу, аж заскавчав від болю. Він знову скрутився, і його струсонуло. Стюардеса поспішала вздовж хиткого проходу. Вона почула! Чоловік уважно стежив за дівчиною і зустрівся з нею поглядом, коли вона минала його.
Вона зупинилася за три ряди від нього. Ще хтось почув! Вілсон дивився на стюардесу, котра нахилилася, розмовляючи з невидимим пасажиром. Двигун за вікном знову закашлявся. Вілсон роззирнувся, смикаючи головою, і глянув у вікно очима зі звуженими від жаху зіницями.
— Чорт! — зойкнув він.
Знову відвернувся й побачив, що стюардеса повертається. Вигляд у неї не був стурбований. Вілсон утупився в неї недовірливим поглядом. Це неможливо. Він нахилився, щоб прослідувати за її хитким просуванням, і побачив, що вона повернула до кухні.
«Ні». Вілсон тепер так шалено тремтів, що не міг опанувати себе. Ніхто не почув.
Ніхто не знає.
Вілсон різко нахилився і витягнув з-під сидіння свою ручну поклажу. Розстебнув блискавку, дістав папку й кинув на килим. Потім знову потягнувся до торби, схопив водостійкий пакунок і випростався. Краєм ока побачив, що стюардеса повертається, і запхав ногами сумку під сидіння, засунувши пакунок позад себе. Коли дівчина минула повз, він заклякло сидів, неспроможний вдихнути.
Потім поклав пакунок на коліна і розв’язав його. Рухався так гарячково, що мало не впустив пістолет на підлогу. Упіймав його за барабан, а тоді вчепився у ствол побілілими на кісточках пальцями і відсунув запобіжник. Визирнув за вікно й відчув, як його охопив холод.
Потвора дивилася на нього.
Вілсон стиснув тремкі губи. Чоловічок не міг знати, що він задумав. Він проковтнув клубок у горлі та спробував опанувати подих. Перевів погляд туди, де стюардеса роздавала якісь пігулки пасажирам попереду, і знову подивився на крило. Чоловічок узявся за двигун, тягнучись усередину. Вілсон міцніше схопив пістолет. Почав зводити курок.
Раптом він опустив зброю. Вікно занадто товсте. Куля може відскочити і вбити когось із пасажирів. Він здригнувся й подивився на чоловічка. Двигун знову змовк, і Вілсон побачив, як іскри кинули світло на тваринні риси потвори. Опанував себе. Відповідь лише одна.
Він подивився на ручку дверей аварійного виходу. На ній був прозорий чохол. Вілсон зняв його і кинув на підлогу. Визирнув в ілюмінатор. Чоловічок досі був там, сидів навпочіпки й намацував щось у двигуні. Вілсон судомно вдихнув. Поклав ліву руку на ручку і посмикав її. Униз вона не рухалася. А вгору піддавалася.
Вілсон різко передумав і поклав пістолет на коліна. Немає часу на суперечки, переконував він себе. Тремкими руками застебнув пасок на стегнах. Коли двері відчиняться, всередину ввірветься повітря. Заради безпеки літака він мусить залишитися всередині.
Час. Вілсон знову звів пістолет, серце билося як навіжене. Йому слід діяти несподівано й точно. Якщо він схибить, чоловічок може перестрибнути на інше крило або навіть на хвіст, де, неушкоджений, зможе розірвати дроти, поламати закрилки, порушити рівновагу літака. Ні, це єдиний вихід. Він вистрілить низько і спробує влучити потворі в груди або живіт. Вілсон глибоко вдихнув. «Час, — подумав він. — Час».
Коли Вілсон почав тягти ручку, у проході з’явилася стюардеса. На мить вона застигла й не могла витиснути з себе ані слова. Її риси спотворив переляк, і дівчина підняла руку, наче благаючи його. Її голос перекрив гуркіт двигунів:
— Містере Вілсон, ні!
— Відійдіть! — крикнув Вілсон, повертаючи ручку вгору.
Здалося, наче двері зникли. Щойно були поряд, він відчував їх рукою Аж раптом щось загуркотіло, засичало — і вони зникли.
Тієї ж миті Вілсон відчув, як його огорнула страшенна сила, намагаючись вирвати з крісла. Його голова і плечі вилетіли з салону, і він несподівано вдихнув розріджене крижане повітря. Барабанні перетинки мало не вибухнули від гуркоту двигунів, очі засліпив холодний вітер, розум цілковито забув про потвору. Вілсону здалося, наче він почув пронизливий крик у вихорі навколо себе, якийсь віддалений вереск.
А тоді побачив чоловіка.
Той ішов крилом, згорблена постать нахилялася вперед, розлючено витягнувши руки з покрученими кігтями. Вілсон викинув руку вперед і вистрілив. У несамовитому завиванні повітря постріл здався хлопком. Чоловік заточився, збрикнув, і Вілсон відчув, як голову протнув біль. Він знову вистрілив упритул і побачив, як чоловічок беркицнувся назад, а потім несподівано зник, наче паперова лялька, яку здуло вітром. Вілсон відчув, як занімів мозок. Із розслаблених пальців вирвало пістолет.
А потім усе це розчинилося в зимовій темряві.
Він крутився і бурмотів. У вени сочилося щось тепле, кінцівки здерев’яніли. Вілсон чув у темряві якесь човгання, приглушений вир голосів. Він лежав горілиць на чомусь, що рухалося й трусилося. На обличчя дмухав холодний вітер, чоловік відчув, як поверхня під ним нахилилася.
Він зітхнув. Літак приземлився, і його несли на ношах. На голові, напевно, рана. Плюс укол, щоб заспокоїти його.
— Найтупіший спосіб самогубства, про який я чув, — сказав десь чийсь голос.
Вілсон відчув приємне зачудування. Той, хто сказав це, звісно ж, помилявся. І про це незабаром стане відомо, коли перевірять двигун і ретельніше оглянуть його рану. Тоді вони зрозуміють, що він усіх їх урятував.
Вілсон провалився в морок сну.
Летюча машина. Амброуз Бірс
Хоча Бірс дожив до ери авіаперельотів (він помер у 1914 році), неможливо напевно сказати, чи літав він хоч раз особисто. Його мініатюра стосується радше не літаків, а довірливості людей, охочих у них інвестувати, і вона неабияк допомагає зрозуміти авторове прізвисько — Запеклий Бірс. Мій улюблений Бірсів дотеп звучить так: «Війна — це спосіб Господа Бога навчити американців географії».