Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 12)

Ні, жодної логіки.

Вілсон несподівано подумав про війну, газетні історії, які оповідали про існування в небесах створінь, що переслідували пілотів-союзників. Їх називали ґремлінами, пригадав він. А чи існують такі створіння насправді? Чи дійсно існують вони вгорі, вочевидь з крові та плоті, але несприйнятливі до гравітації?

Він саме розмірковував про це, коли чоловік з’явився знову.

Щойно крило було порожнім. А вже наступної миті вигнулося дугою, коли на нього стрибнув він. Не схоже було, що це мало для чоловіка якісь наслідки. Він приземлився дещо нестійко, витягнув короткі волохаті руки, наче в пошуках підтримки. Вілсон напружився. Зблиснуло розуміння. Людина (невже він подумки називає це створіння людиною?) якимось чином зрозуміла, що своїми хитрощами звела нанівець спроби Вілсона покликати стюардесу. Він відчув, що тремтить від хвилювання. Як довести іншим факт існування того чоловіка? Вілсон розпачливо роззирнувся. Дівчинка в кріслі через прохід. Якщо він люб’язно звернеться до неї, розбудить її, чи зможе вона…

Ні, потвора стрибне геть, перш ніж вона її помітить. Напевно, на верх фюзеляжу, де її ніхто не зможе бачити, навіть пілоти з кабіни. Вілсона раптом накрила хвиля самоосуду через те, що він не взяв фотоапарат, як просив Волтер. «Господи милосердний, — подумав він, — якби я тільки міг сфотографувати того чоловіка».

Він нахилився ближче до вікна. Що там робить потвора?

Раптом здалося, наче темрява відстрибнула, — блискавка освітила крило, і Вілсон побачив. Чоловік, немов допитлива дитина, сидів навпочіпки на краєчку крила, що смикалось, і простягав праву руку до одного з рухомих пропелерів.

Поки Вілсон спостерігав за цим із зачудованим приголомшенням, чоловікова рука повзла дедалі ближче до розпливчастого вихору, аж доки раптом відсмикнулась, а губи чоловіка скривилися в безголосому крику. «Він втратив палець!» — подумав Вілсон, відчуваючи нудоту. Проте чоловік негайно знову повернувся вперед, витягнувши шишкуватий палець, наче якась дитина-чудовисько, що намагається впіймати лопать вентилятора.

Якби цей образ не був таким огидно недоречним, він міг би видатися кумедним; чесно кажучи, чоловік у цю мить і виглядав комічно — казковому тролю якимось чином вдалося ожити, вітер розвіює шерсть на голові й тілі, а вся його увага прикута до центру пропелера. «Хіба ж це може бути божевіллям?» — несподівано подумав Вілсон. Що в ньому відкриє це невеличке, сміховинне жахіття?

Вілсон спостерігав, як чоловік знову і знову тягнеться вперед. Як знову і знову відсмикує пальці, час від часу засуваючи їх у рот, щоб охолодити. Він постійно, вочевидь перевіряючи, що відбувається, озирався на Вілсона через плече. «Знає, — подумав той. — Якщо я єдиний свідок, то він переміг». Відчуття легкого зачудування минулося. Вілсон зціпив зуби. Якого біса пілоти нічого не бачать!

Чоловік, втративши цікавість до пропелера, взявся моститися на корпусі двигуна, наче намагався вгамувати здичавілого коня. Вілсон не відривав від нього погляду. Раптом йому мороз пішов поза шкірою. Чоловічок хапався за пластини в корпусі двигуна, намагаючись запхати під них свої кігті.

Вілсон імпульсивно потягнувся і натиснув кнопку виклику стюардеси. Почув, як вона йде задньою частиною салону, і на мить подумав, що зможе обдурити чоловіка, який занурився у свої справи. Однак в останню мить перед появою стюардеси він глипнув на Вілсона. І, наче хтось смикнув за ниточки, підіймаючи маріонетку зі сцени в повітря, — злетів угору.

— Так? — Дівчина з острахом дивилася на нього.

— Чи не могли б ви… сісти, будь ласка? — попросив Вілсон.

Вона завагалася.

— Ну, я…

— Прошу.

Стюардеса обережно опустилась у крісло поруч із ним.

— Що сталося, містере Вілсон? — запитала вона.

Він опанував себе.

— Той чоловік досі за вікном.

Стюардеса витріщилася на нього.

— Я розповідаю вам про це з тієї причини, — поспіхом додав чоловік, — що він почав втручатися в роботу двигуна.

Дівчина перевела погляд на вікно.

— Ні, ні, не дивіться, — наказав він їй. — Зараз його там немає. — Вілсон волого відкашлявся. — Він відстрибує щоразу, коли ви приходите.

Збагнувши, що вона, напевно, думає, він відчув різкий напад нудоти. А збагнувши, що подумав би він сам, якби хтось розповів йому таку історію, Вілсон відчув, як йому паморочиться в голові, і подумав: «Я втрачаю глузд!»

— Суть у тому, — сказав він, відганяючи цю думку, — що, якщо я нічого не вигадую, літак у небезпеці.

— Так, — озвалася дівчина.

— Я знаю, — мовив Вілсон, — ви вважаєте, наче я несповна розуму.

— Звичайно, ні, — заперечила стюардеса.

— Я прошу лише одного, — сказав він, змагаючись зі злістю, що здіймалася всередині, — перекажіть мої слова пілотам. Попросіть їх не зводити очей із крил. Якщо вони нічого не побачать, усе гаразд. Але якщо побачать…

Стюардеса тихенько сиділа, дивлячись на нього. Руки Вілсона стиснулися в кулаки, що тремтіли, лежачи на колінах.

— Гаразд? — перепитав він.

Дівчина звелася на ноги.

— Перекажу, — пообіцяла вона.

Відвернувшись, стюардеса пішла вздовж проходу, ­рухаючись, як здалося Вілсону, силувано і водночас занадто швидко як для нормальної ходи й занадто стримано, аби переконати його, що вона не тікає. Чоловік знову визирнув у вікно на крило і відчув, як стискається шлунок.

Потвора рвучко з’явилася знову, приземлившись на крило, наче неоковирний танцівник балету. Вілсон дивився, як чоловік знову взявся до роботи, охопивши корпус двигуна товстими голими ногами та скубаючи пластини.

«А що саме мене так непокоїть?» — подумав Вілсон. Нещасне створіння не зможе зірвати заклепки нігтями. І не має значення, чи побачать його пілоти, якщо говорити про безпеку літака. А от щодо його власних, особистих причин…

Саме цієї миті чоловік відірвав один край пластини.

Вілсон задихнувся.

— Сюди, негайно! — крикнув він, помічаючи, що попереду з дверей кабіни вийшли стюардеса й пілот.

Пілот глянув на Вілсона, рвучко протиснувся повз стюардесу й кинувся проходом.

— Не баріться! — гукнув Вілсон. Він визирнув в ілюмінатор саме вчасно, щоб побачити, як чоловік стрибнув угору. Тепер це не мало значення. У Вілсона були докази.

— Що відбувається? — запитав пілот захекано, зупинившись біля його крісла.

— Він відірвав одну з пластин двигуна! — повідомив Вілсон тремким голосом.

— Він що?

— Чоловік зовні! — пояснив Вілсон. — Я кажу вам, що він…

— Містере Вілсон, розмовляйте тихіше! — наказав пілот.

У Вілсона відвисла щелепа.

— Я не знаю, що там відбувається, — сказав пілот, — але…

— Ви подивитеся?! — крикнув Вілсон.

— Містере Вілсон, я вас попереджаю…

— Заради Бога! — Вілсон швидко ковтнув, намагаючись опанувати сліпучу лють. Він різко відкинувся в кріслі й тицьнув у вікно тремкою рукою. — Заради Бога, подивіться, — попросив він.

Схвильовано вдихнувши, пілот нахилився. На мить зустрівся холодним поглядом із Вілсоновим.

— Ну? — запитав він.

Вілсон покрутив головою. Пластини мали звичний вигляд.

— Заждіть, — сказав він, не дозволяючи жаху охопити себе. — Я бачив, як він відірвав пластину.

— Містере Вілсон, якщо ви не…

— Я сказав, що бачив, як він відірвав її, — повторив чоловік.

Пілот стояв там і дивився на нього так само відсторонено, майже нажахано, як і стюардеса. Вілсон несамовито здригнувся.

— Послухайте, я бачив його! — крикнув він. Голос зірвав­ся, приголомшивши його самого.

Пілот негайно нахилився до нього.

— Містере Вілсон, прошу, — сказав він. — Гаразд, ви його бачили. Але пам’ятайте, що в літаку є й інші люди. Не слід турбувати їх.

Вілсон був занадто приголомшений, аби одразу зрозуміти.

— Ви… маєте на увазі, що бачили його? — перепитав він.