Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 11)

Чоловік відчув раптовий напад нудоти. Любий Боже, невже якийсь пес чи кіт заліз на літак перед зльотом і якось спромігся втриматись? Від цієї думки нудило ще дужче. Нещасна тварина, мабуть, збожеволіла від жаху. Але як їй вдалося за щось зачепитися на гладенькій поверхні, яку шмагав вітер? Це вочевидь неможливо. Напевно, це просто пташка або…

Спалахнула блискавка, і Вілсон побачив, що то людина.

Він не міг поворухнутися. Закам’янівши, спостерігав, як повзе крилом чорна постать. Неможливо. Десь у глибинах шоку озвався внутрішній голос, але Вілсон його не слухав. Він не помічав нічого, крім несамовитих ударів серця, від яких мало не розривався м’яз, і чоловіка за вікном.

Аж раптом, наче на нього вилили відро крижаної води, організм відреагував; свідомість вистрибнула з укриття пояснень. З якихось незрозумілих причин механік піднявся разом із літаком і зміг утриматись на крилі, хай навіть вітер зірвав із нього одяг, а повітря таке розріджене і крижане.

Вілсон не дав собі часу на спростування. Підскочивши на ноги, він гукнув:

— Стюардесо! Стюардесо!

Голос дзвінко і лунко розлетівся салоном. Він натиснув кнопку виклику тремким пальцем.

— Стюардесо!

Дівчина бігла до нього проходом із напруженим обличчям. Побачивши вираз його власного лиця, вона застигла.

— За бортом людина! Людина! — закричав Вілсон.

— Що? — Шкіра напнулася на її щоках і навколо очей.

— Подивіться, подивіться! — Рука тремтіла, Вілсон відкинувся у кріслі й тицьнув у вікно. — Він повзе…

Слова увірвав задушливий хрип у горлі. На крилі нічого не було.

Вілсон сидів і тремтів. Перш ніж розвернутися, він якусь мить дивився на віддзеркалення стюардеси у вікні. На її обличчі застиг відсутній вираз.

Кінець кінцем він повернувся і подивився на неї. Побачив, як розтулилися червоні губи, наче вона збиралася озватись, але дівчина нічого не сказала, тільки стиснула їх і ковтнула. На обличчі розтяглася фальшива усмішка.

— Перепрошую, — сказав Вілсон. — Це, мабуть, був…

Він змовк, замислившись, як закінчити речення. З іншо­го боку проходу на нього з сонною зацікавленістю глипала дівчинка-підліток.

Стюардеса відкашлялася.

— Чи можу я вам щось принести? — запропонувала вона.

— Склянку води, — відповів чоловік.

Стюардеса розвернулася й пішла назад проходом.

Вілсон глибоко вдихнув і відвернувся від пильного погляду дівчинки. Почувався він зосередженим, зацікавленим. Саме це шокувало найбільше. А де ж ви­діння, крики, гупання кулаками по вилицях, вирване волосся?

Він рвучко заплющив очі. Там був чоловік, подумав Вілсон. Справді був чоловік. Саме тому він почувався так. Однак там нікого не могло бути. Це Вілсон знав точно.

Вілсон сидів, заплющивши очі, й розмірковував, що зробила б Жаклін, якби була поруч у кріслі. Чи мовчала б вона, від подиву втративши мову? А може, вона (і це було ймовірніше) метушилася б навколо нього, усміхалася, базікала, вдавала, наче нічого не бачить. Що подумав би їхній син? Вілсон відчув, як у грудях здіймається сухий схлип. О Господи…

— Ось ваша вода, сер.

Різко смикнувшись, Вілсон розплющив очі.

— Вам потрібна ковдра? — поцікавилася стюардеса.

— Ні. — Він похитав головою. — Дякую, — додав, дивуючись, чому поводиться так увічливо.

— Якщо вам щось знадобиться, просто подзвоніть, — сказала дівчина.

Вілсон кивнув.

Сидячи з неторканим стаканом води в руці, він почув позаду стишені голоси стюардеси та когось із пасажирів. Вілсон напружився від обурення. Рвучко потягнувся вниз, намагаючись не розлити воду, і витягнув свою сумку з багажем. Розстебнув її, дістав коробочку зі снодійними пігулками і проковтнув дві. Зіжмакавши в руці порожній стакан, він запхав його в кишеню переднього крісла, а тоді, не дивлячись, засунув завісу. Годі вже. Одна галюцинація ще не робить людину божевільною.

Вілсон повернувся праворуч і спробував підлаштуватися під поривчасті рухи літака. Найважливіше зараз — забути про все. Він не мусить нічого детально обмірко­вувати. Несподівано чоловік помітив усмішку в себе на вустах. Принаймні ніхто не міг звинуватити його в занадто приземлених галюцинаціях. Якщо вже марити, то по-королівськи. Голий чоловік, що повзе крилом «DC-7» на висоті шість тисяч метрів, — гідна найшляхетнішого божевільного фантазія.

Жарт швидко втратив привабливість. Вілсон заспокоївся. Побачене було таким чітким, таким живим. Хіба ж очі могли уздріти такий образ, якщо його не існувало? Хіба те, що було у нього в мозку, могло змусити зір побачити оману? Він не був напідпитку чи очманілий, та й образ не був безформним і туманним. Це була чітка тримірна постать, нічим не гірша за речі, які він бачив і точно вважав реальними. Оце його найбільше й лякало. Він подивився на крило і…

Вілсон імпульсивно відсмикнув завісу.

Й одразу втратив упевненість, що переживе це. Здавалося, наче весь уміст його грудей і шлунка шалено роздувся, проштовхуючи надлишкову масу в горло і голову, заважаючи дихати, вичавлюючи очі. Паралізований, Вілсон застиг, а серце, ув’язнене в тій набряклій масі, несамовито калатало, погрожуючи розірватися.

За кілька сантиметрів від нього за товстим шматком скла на Вілсона витріщався чоловік.

Обличчя в нього було жахливо зле, нелюдське обличчя. Шкіра замурзана, груба й у великих порах; ніс — невелика грудка незрозумілого кольору; губи деформовані, потріскані, розсунуті зубами фантастичної величини й покрученості; маленькі очиці були глибоко посаджені і не кліпали. Чоловік був увесь вкритий сплутаним кошлатим волоссям; з носа, схожого на пташиний дзьоб між щоками, і з вух теж стирчали пухнасті зарості.

Розбитий, Вілсон сидів у кріслі, не в змозі поворухнутися. Час зупинився і втратив сенс. Організм втратив здатність функціонувати й аналізувати. Все вкрилося кригою шоку. Лиш серце продовжувало битися — самот­нє божевільне гупання в темряві. Вілсон навіть кліпнути не міг. Не дихаючи, він отупіло витріщався на створіння відсутнім поглядом.

А тоді рвучко заплющив очі, і свідомість, позбувшись страшного видовища, вирвалася на волю. «Його там немає», — подумав чоловік. Він стиснув зуби, ніздрі затремтіли. Його там немає, просто немає.

Вчепившись у бильця крісла пальцями з побілілими кісточками, Вілсон напружився. Там, за вік­ном, немає жодного чоловіка, переконував він себе. Годі й уявити, що за вікном по крилу повзе чоловік, дивлячись простісінько на нього.

Він розплющив очі…

…і втиснувся в крісло, задихнувшись від страху. Чоловік не лише був там, а ще й шкірився. Вілсон стиснув пальці в кулак і вп’явся нігтями в долоні, аж доки спалахнув біль. Він продовжував тиснути, щоб не залишилося жодних сумнівів, що його мозок абсолютно притомний.

Після цього тремкими й заціпенілими руками Вілсон повільно потягнувся до кнопки виклику стюардеси. Він не повторить знову ту саму помилку: не кричатиме, не зіпнеться на ноги, не змусить те створіння втекти. Вілсон продовжував тягтися вгору, тепер його м’язи тремтіли від наляканого збудження, адже незнайомець за вікном дивився на нього, очиці слідкували за рухами його руки.

Вілсон обережно натиснув кнопку раз, другий. «Прийди хутчіш, — подумав він. — Прийди зі своїми об’єк­тивними очима й побач те саме, що я, але хутчіш».

Він почув, як у задній частині кабіни відсунулася завіса, і його тіло раптово заклякло. Чоловік за вікном повернув свою деформовану голову в тому ж напрямі. Вілсон нерухомо й напружено дивився на нього. «Мерщій, — думав він. — Заради Бога, хутчіш!»

Це тривало секунду. Чоловіків погляд знову прикипів до Вілсона, його губи скривилися в жахливій підступній посмішці. А потім він стрибнув і зник.

— Так, сер?

Вілсона на мить охопила непереборна божевільна мука. Його погляд смикався від місця, де була потвора, до запи­тального виразу обличчя стюардеси, а потім назад. Знову до стюардеси, до крила, до стюардеси, перевести подих… його погляд переповнився байдужою недовірою.

— Що сталося? — запитала дівчина.

Саме вираз її обличчя вирішив справу. Вілсон приборкав свої емоції. Вона аж ніяк не могла повірити йому. Він миттєво це зрозумів.

— Я… я перепрошую, — затинаючись, промовив він. Спробував проковтнути слину, але в роті так пересохло, аж у горлі щось клацнуло. — Нічого… я… вибачте.

Стюардеса не знала, що сказати. Вона продовжувала тримати рівновагу, не піддаючись постійному смиканню літака, однією рукою трималася за спинку сидіння поруч із Вілсоновим, а друга мляво звисла вздовж шва на спідниці. Губи трохи розтулилися, наче вона збиралася щось сказати, але не знаходила слів.

— Гаразд, — озвалася вона нарешті й відкашлялась, — якщо вам… щось знадобиться.

— Так, так. Дякую. А ми… летимо в бурі?

Стюардеса квапливо всміхнулася.

— Просто невеличка негода, — запевнила вона. — Вам немає про що хвилюватися.

Вілсон кивнув, ледь помітно смикнувшись. А потім, щойно стюардеса відвернулася, різко вдихнув, його ніздрі затріпотіли. Він не сумнівався, що дівчина вже вважає його божевільним, але не знав, чим тут зарадити; під час навчання їй не пояснювали, як поводитися з пасажирами, котрі думають, наче побачили на крилі зіщуленого чоловічка.

Думають?

Вілсон рвучко повернув голову і визирнув в ілюмінатор. Подивився на темний пагорб крила, вогняний струмінь вихлопів, миготіння вогнів. Він бачив чоловіка, в цьому міг присягнутися. Невже він може цілковито чітко усвідомлювати все, що відбувається навколо, бути сповна розуму з усіх поглядів, — але однаково уявляти собі такі речі? Чи є якась логіка в тому, що його мозок не спотворює всю реальність, а вставляє в деталі якісь сторонні образи?