Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 10)

Жахіття на висоті 6 000 метрів. Річард Метісон

Невже це найвидатніша з усіх написаних історій про страх польоту? Можливо. Не хочу висловлюватись, як Род Серлінг[10], але поміркуйте, якщо ваша ласка, про одну з думок Артура Джеффрі Вілсона, коли злетів «DC-7», у якому він був пасажиром: «І ось воно… на висоті шість тисяч метрів над землею ми опинилися в пастці жахливої смертельної оболонки». Уперше опубліковане 1961 року, коли під час пасажирських перельотів ще можна було курити і люди носили з собою в сумочках пістолети, «Жахіття…» балансує на вузькій, як лезо ножа, межі двох можливостей: або містер Вілсон страждає від тривожного нервового розладу, або на крилі за вік­ном справді скрутилася потвора, що намагається кинути літак на землю. Хай там як, на вас чекає дуже неприємний політ. Краще пристебніть паски безпеки.

— Ваш пасок, будь ласка, — привітно сказала стюардеса, проходячи повз нього.

Майже в унісон з її словами над проходом, що вів до переднього відсіку, засяяв знак «ПРИСТЕБНІТЬ ПАСКИ БЕЗПЕКИ», а нижче попередження «ПАЛІННЯ ЗАБОРОНЕНЕ». Вдихнувши на повні легені, Вілсон ­видихнув дим маленькими порціями і роздратованими рвучкими рухами загасив цигарку в попільничці у бильці крісла.

За вікном огидно закашлявся один із двигунів, виплюнувши хмару диму, який розсіявся в нічному повітрі. Фюзеляж почав здригатись, і Вілсон, глипнувши у вікно, побачив вихлоп полум’я, що білою хвилею виривалося з корпусу двигуна. Другий двигун покашляв, потім загарчав, і його пропелер негайно закрутився розпливчастою плямою. Вілсон із напруженою слухняністю застебнув на стегнах пасок безпеки.

Тепер усі двигуни працювали, і Вілсонова голова пульсувала в унісон із фюзеляжем. Він застигло сидів, втупившись поглядом у переднє крісло, поки «DC-7» перетинав паркувальний майданчик, підігріваючи ніч гуркотливими викидами вихлопних газів.

На краєчку злітно-посадкової смуги машина застигла. Вілсон визирнув у вікно на велетенський осяяний термінал. Ще до полудня, подумав чоловік, він, чистий і охайно вбраний, сидітиме в кабінеті чергового партнера, обговорюючи чергову привабливу угоду, результат якої не залишить в історії людства жодного сліду. Усе це було суцільним клятим…

Вілсон задихнувся, коли двигуни стали розігріватися перед зльотом. Уже й так гучний звук зробився оглушливим — його хвилі влучали у Вілсонові вуха, ніби удари дрючка. Чоловік роззявив рота, наче хотів дозволити звуку витекти. Обличчя набуло стражденного виразу, а руки стиснулися, немов напружені пазурі.

Він здригнувся, підібгавши ноги, коли відчув, як щось торкнулося руки. Смикнувши вбік головою, чоловік побачив стюардесу, котра зустріла його біля входу. Вона усміхалася йому згори вниз.

— З вами все гаразд? — Він заледве розібрав її слова.

Вілсон стиснув губи і змахнув рукою, наче хотів від­штовхнути дівчину. Її усмішка спалахнула надміру яскра­во, а потім згасла — стюардеса відвернулась і рушила далі.

Літак почав рухатися. Спершу летаргійно, мов якесь велетенське чудовисько, що намагається перемогти власну вагу, а потім дедалі швидше, долаючи силу тертя. Вілсон повернувся до вікна й дивився, як щомить швидше мчить темна злітно-посадкова смуга. Коли опустилися закрилки, на краю крила щось жалібно заскиглило. Після цього колеса непомітно втратили контакт зі смугою, і земля залишилася десь унизу. Під літаком миготіли дерева, будівлі, стрімкий ртутний потік автомобільних вогнів. «DC-7» повільно нахилився праворуч, смикаючи себе вгору, до крижаного блиску зірок.

Зрештою літак вирівнявся, і здалося, наче двигуни зупинилися, аж доки вухо Вілсона не налаштувалося на їхнє бурмотіння на крейсерській швидкості. Його м’язи на мить розслабились, сповнюючи чоловіка приємним відчуттям. Але незабаром воно зникло. Вілсон нерухомо застиг, дивлячись на знак «ПАЛІННЯ ЗАБОРОНЕНЕ», аж доки той моргнув, — а тоді хутко запалив цигарку. Потягнувшись до кишеньки на спинці переднього сидіння, він дістав собі газету.

Світ знову, як завжди, був схожим на його власний. Суперечки в дипломатичних колах, землетруси, стрілянина, вбивства, зґвалтування, торнадо, зіткнення, конфлікти в бізнесі, ґанґстерські розбірки. «Господи милосердний, із цим світом усе гаразд», — подумав Артур Джеффрі Вілсон.

За п’ятнадцять хвилин від відклав газету. У животі жахливо крутило. Чоловік глипнув на знаки поряд із двома вбиральнями. Обидва горіли червоним попередженням «ЗАЙНЯТО». Він загасив третю від зльоту цигарку і, вимкнувши лампочку над головою, визирнув у вікно.

Люди в салоні теж вимикали світло й нахиляли крісла, готуючись поспати. Вілсон глипнув на годинник. Одинадцята тридцять. Він стомлено зітхнув. Як чоловік і пі­дозрював, пігулки, прийняті перед посадкою, нітрохи не допомогли.

Коли з убиральні вийшла жінка, Вілсон рвучко підвівся і, схопивши свою сумку, рушив проходом.

Як і очікувалося, організм не поводився дружньо. Вілсон стомлено застогнав, підвівся й поправив одяг. Помив руки та обличчя, дістав із сумки косметичку і витиснув на зубну щітку змійку пасти.

Чистячи зуби і для рівноваги тримаючись однією рукою за холодну перегородку, чоловік заглянув в отвір. За кілька футів від нього миготів блідо-синій бортовий гвинт. Вілсон уявив, що станеться, якщо той відірветься й полетить на нього, наче листок конюшини з трьома лопатями.

У шлунку щось несподівано стиснулося. Вілсон інстинк­тивно ковтнув, і до горла потрапило трохи слини з пастою. Мало не виблювавши, він обернувся й сплюнув в умивальник, а потім поспіхом прополоскав рота й попив. Господи милосердний, якби ж він міг поїхати потягом; мав би власне купе, буденно прогулявся б до вагона-ресторану й посидів із випивкою та журналом у кріслі-гойдалці. Але в цьому світі не було на це часу чи щастя.

Вілсон уже збирався заховати косметичку, коли його погляд упав на водостійкий пакунок у сумці. Він трохи повагався, поклав невеличку папку на умивальник, а тоді витягнув пакунок і розгорнув на колінах.

Чоловік сидів, задивлений на маслянисто-блискучу симетрію пістолета. Він носив його з собою майже рік. Спочатку думав про нього як про захист від грабіжників, убезпечення від підліткових банд у містах, які відвідував. Однак глибоко в душі Вілсон завжди знав, що справжня причина лише одна. Та, про яку він думав щодень частіше. Як просто було б… тут і зараз…

Він заплющив очі й судомно ковтнув. Досі відчував у роті смак зубної пасти, легку свіжість перцевої м’яти на язику. Вілсон незграбно сидів у пульсуючій прохолоді вбиральні, тримаючи маслянистий пістолет у руках. Аж раптом несподівано його почали бити дрижаки. «Господи, дозволь мені піти! — рвучко закричав він подумки. — Дозволь мені піти, дозволь мені піти». Він ледве упізнав скиглення у власних вухах.

Вілсон поривчасто випростався. Стиснув губи, загорнув пістолет, кинув його в сумку, поклав зверху папку та застебнув сумку. Підвівшись, він відчинив двері, ви­йшов з убиральні, поспіхом дістався свого місця, влаштувався в кріслі, засунувши сумку з речами точнісінько на те саме місце. Натиснув кнопку на бильці й відштовхнувся назад. Вілсон — бізнесмен, і завтра вранці на нього чекають справи. Ось так просто. Його тіло потребує сну, і він дасть йому поспати.

За двадцять хвилин Вілсон повільно потягнувся вниз, натиснув на кнопку, випростався разом з кріслом; на його обличчі застигла маска переможеної людини, що врешті змирилася. «Навіщо боротися?» — подумав він. Зрозуміло було, що заснути не вдасться. Ось такі справи. Він розгадав половину кросворда, а тоді опустив газету на коліна. Очі занадто втомилися. Сівши рівніше, чоловік розім’яв плечі, потягнув м’язи спини. «А що тепер?» — подумав він. Читати не хотілося, спати не вдавалось. А попереду ще — він глипнув на годинник — сім-вісім годин, перш ніж вони опиняться в Лос-Анджелесі. Як він збирається їх згаяти? Вілсон оглянув салон і побачив, що, крім одного пасажира в передньому відсіку, всі поснули.

Його несподівано накрило приголомшливою хвилею люті, аж схотілося закричати, жбурнути щось, вдарити когось. Стиснувши зуби так сильно, що щелепи заболіли, Вілсон відсунув завісу заціпенілою рукою і з убивчим наміром витріщився у вікно.

Він побачив, як у повітрі на крилах блимають вогники, а з-під корпусу двигуна вириваються моторошні спалахи вихлопів. «Ось де я опинився, — подумав Вілсон. — На висоті шість тисяч метрів над землею в пастці жахливої смертельної оболонки мчу крізь полярну ніч до…»

Вілсон зіщулився, коли блискавка освітила небо, заливаючи крило фальшивим денним світлом. Чоловік проковт­нув клубок у горлі. Невже розпочинається гроза? Думка про дощ і поривчастий вітер на літаку, схожому на скіпку в небесному морі, була неприємною. Літун із Вілсона був кепський. Від надмірного руху його завжди нудило. Може, йому про всяк випадок слід прийняти ще кілька пігулок дименгідринату? І, звичайно, він сидів біля аварійного виходу. Він подумав, що той може випадково відчинитися, повітря висмокче його з літака, і він із криком упаде.

Вілсон кліпнув і похитав головою. У потилиці щось ледь помітно посмикувалося, чоловік посунувся ближче до вікна і визирнув у нього. Зіщулився і нерухомо застиг. Він міг присягнутися…

Несподівано шлунок скрутила жорстока судома, і Вілсон напружив очі. Крилом щось скрадалося.