Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 21)

Ґаллахер теж помітив жінок.

— І це, звичайно, теж. У Таллінні найпотворніша дів­чина однаково гарненька. Це компенсується тим, що навіть найрозумніші з них досить тупі.

Дорогою Ґаллахер продовжував базікати. Розмови про жінок перейшли в розмови про Фінляндію, а ті своєю чергою привели до розмов про радянський спецназ, завершившись розповіддю про історію 1990-х. Теми перетікали одна в одну без жодних переходів. Незабаром монолог знову повернувся до Ґаллахерового батька. Джон більше не слухав. Він розмірковував про самого Ґаллахера. Його волосся було тонке і рідке, житнього кольору, Ґал­лахер часто пригладжував його до чола — огидна шкільна звичка, що відновилася в середньому віці, аби приховати залисини. Розмови про батька привели до того, що Ґаллахер загруз у якихось незрозумілих обрáзах, хай навіть продов­жував реготати після кожного третього речення.

— Ось що завжди повторював мій батько, — закінчив розповідь він.

Джон, пропустивши мораль (якої, можливо, й не було), кивнув. Аташе й собі кивнув. А тоді сказав:

— Знаєте, він лише минулого року помер.

— Співчуваю вашій втраті.

— Коли просочилася інформація щодо вашої службової записки, ми навіть говорили про це. Я поцікавився його думкою. Він передбачав, що терористи візьмуться використовувати наші власні суди проти нас. Він сказав: «От лайно, я особисто порушував третю статтю Женевської конвенції. Не раз!»

На Джоновому чолі з’явилися ледь помітні зморшки стурбованості. Це було помилкою.

— Ось ми й прийшли! — Ґаллахер тицьнув пальцем у підвальний бар неподалік химерно чарівної вулиці Пікк, якою Джон сьогодні вже гуляв.

На підвальних вікнах мерехтіли різдвяні гірлянди, а вивіски не було. Джон не пив, принаймні в тому теоретично поважному сенсі, який люди вкладають у слово «пити». Раз на кілька днів келих вина виключно під час їжі; подекуди імпортне пиво в спекотні недільні пообіддя; гарне односолодове віскі після дорогої вечері. Коли Ґаллахер запропонував випити, Джон уявив, як вони замовлять по келиху коньяку у винному барі. Важливе соціальне правило, порушуючи яке ти неабияк ризикуєш, стверджує: не варто ходити кудись із тим, кого недостатньо добре знаєш.

Джон спустився за Ґаллахером бетонними сходами, що нагадували спуск до бомбосховища. Хвилювання посилилося, коли аташе розчахнув двері (гей, друзяко, радий бачити!) й негайно рушив до барної стійки, де перекинувся кількома словами з розкішним видінням, що стояло за нею. Джон вирішив зіграти з собою в невеличку гру й перевірити, скільки він зможе тут протриматись. Він знайшов столик і чекав, коли до нього приєднається Ґаллахер, однак, озирнувшись, виявив, що той тримає дівчину за баром за руку. Він повернув дівочу кисть і взявся виводити вка­зівним пальцем на її долоні якісь вигадливі пророцтва. Усміхнувшись, дівчина вивільнила руку й узялася за кран, а Ґаллахер самовдоволено роззирнувся. Віддаючи йому дві пінти пива, красуня додала до них повітряний поцілунок. Ґаллахер відсалютував їй келихами. Коли він повернувся до неї спиною, усмішка з його обличчя негайно зникла.

Схоже, інших завсідників у барі не було. Джон приземлився за центральний з чотирьох столиків. Під однією стіною жахливо оббитої кабінки юрмилося кілька дівчат, що дивилися у стелю, схрестивши руки й склавши на колінах свої сумочки. Із протилежного боку приміщення на сцені, не більшій за столик, за яким сидів Джон, танцювала ще якась жінка. Дякувати Богові, вона не роздягалась, схоже, це не був стриптиз — вона рухалася радше мляво та знуджено під таку тихеньку музику, що Джон ледве чув. Стіни й килим були пекельно-червоні — один-єдиний упізнаваний мотив. Усе тут відповідало Джоновим уявленням про пекло, та це аж нітрохи не псувало вражень. Ґаллахер гупнувся на стілець навпроти й підсунув до гостя пиво.

— Тут зазвичай до першої чи другої ночі не штовхається забагато люду.

Джон обвів приміщення рукою.

— Що це?

Сьорбаючи своє пиво, Ґаллахер вигнув брови. Поставивши келих на стіл, спритно злизав язиком пінні вуса.

— Місце для вимогливих джентльменів. Не турбуйтеся. Це аж ніяк не те місце, де вам не варто бути.

Після цих слів жінка, що танцювала, підійшла до них і всілася поруч із Джоном. Вона була шалено чарівною й вбраною в чорну сукню, що могла б поміститися в гаманець для дріб’язку. Від танців вона спітніла й сяяла, наче екосистема в мініатюрі.

Джон жалісно подивився на свого нового знайомого.

— Ґаллахере, будь ласка.

Аташе знову розреготався:

— Один келих, пане раднику. Це гарне місце, аби розслабитися й дати собі волю. — Він звернувся до танцівниці: — Люба, давай. Сідай біля мене.

Вона так і зробила. Ґаллахер спробував відігнати жестом наступну жінку, що підійшла до них, та вона однаково всілася біля Джона.

Джон потиснув їй руку. Ноги в жінки були хворобливо худими — обтислі штани тісно обіймали стегна, однак безформно висіли навколо литок. На довгій шиї випиналися вени. Жінка вдавано шмигнула носом і витягнула з чорного волосся дві срібні заколки. Це були просто прикраси — жодне пасмо не впало їй на обличчя. Вона уважно розглядала заколки, наче знайшла їх на дні ріки. Чекала, поки Джон звернеться до неї. Потім повернула заколки на місце й узялася розглядати свою ступню, якою вистукувала по червоному килиму, що мав такий вигляд, наче на нього пролилося чимало шлункових мук. Нігті в неї на ногах були кольору алюмінієвої фольги. Джон продовжував мовчати. Ґаллахер тим часом непогано знайшов спільну мову з танцівницею. Здавалося, вони розмовляють про щось украй серйозне. Джонова сусідка запалила цигарку та зробила глибоку затяжку з потріскуванням, з тих, які надають курінню привабливішого вигляду. З кутиків її рота поплив дим. Посидівши ще хвилинку, вона пішла, і Джон залишився на самоті зі своїм пивом.

Після його виступу ніхто не запитав, чи не переслідували його побоювання, коли він писав свою службову записку. Час від часу він справді боявся. Так завжди буває. Джон хвилювався, що слідчих не стримуватимуть моральні принципи, які б стримували його. Також він остерігався так званого «дрейфу сили», коли безуспішне застосування сили призводить до її повторного, наполегливішого застосування. Зрештою, активний допит дозволяли лише тоді, коли були підстави вважати, що підозрюваний щось знає. Тому Джон навіть не уявляв собі, що його застосовуватимуть ще до когось, окрім членів «Аль-Каїди».

Джон розумів, що його аргументи спірні, подекуди навіть відлякують, але вони були радше юридичними, ніж моральними судженнями. Він не розробляв стратегію й не радив, який вигляд слід мати справжнім «активним допитам». Просто перевіряв їхню відповідність чинним статутам. Його службова записка стосувалася вісімнадцяти методів, розділених на три категорії. Перша категорія обмежувалася двома техніками: крик та хитрощі. Друга категорія включала дванадцять: незручні пози, ізоляцію, примусове стояння аж до чотирьох годин, експлуатацію фобій допитуваного, підробні документи, допити в незвичних місцях, цілодобові допити, зміну раціону, оголення, примусове зістригання волосся, катування темрявою та гучною музикою. Третя категорія застосовувалася лише в найскладніших випадках і в ній виділяли чотири техніки: помірний фізичний контакт, смертельні погрози затриманому чи членам його родини, створення екстремальних умов та симуляція втоплення. Була ще й четверта категорія, щодо якої його, на щастя, не просили приймати рішення. У четвертій категорії була лише одна техніка: примусова передача.

Розмірковуючи, чи варто покинути правосуддя, Джон казав собі, що за межами цієї сфери буде краще. Прогулянки осіннім університетським подвір’ям, радість студентів, що чекають на нього під дверима кабінету, вся ця інтимна атмосфера, якої у Вашингтоні не знайдеш навіть за великі гроші. Правосуддя — це музей, і його холодні мармурові коридори ведуть до моральної прогерії[17]: навіть молоді тут дуже швидко старішають. Найбільше Джонове рішення засмутило Аддінгтона. «Невже ти справді, — запитав він, — хочеш навчати зіпсованих багатеньких синків, котрі ство­рюють гарну репутацію натовпу пролетарських убивць?»

За кілька місяців після Джонової відставки чимало його рішень відкликали, а потім позбавили їх чинності. Пізніше чоловік дізнався, що Аддінгтон виступав проти цього, нагадуючи, що президент довіряв Джоновим поглядам. Якщо так, відповідали йому, то президент порушував закон. За п’ять місяців вибухнув скандал в Абу-Ґрейбі[18]. Ще за сім місяців Джонову службову запис­ку розсекретили. Ґонсалес на пресконференції запевняв, ніби хоче показати засобам масової інформації, що на кожній стадії процесу активних допитів уважно до всього ставилися й забезпечували відповідну юридичну перевірку. Він щиро вважав, що річ саме в цьому.

Джон ніколи не забуде тієї зміїної енергії, що панувала на цих засіданнях Військової ради. Їхній самовпевненості позаздрили б навіть маоїсти. Фейт, Хейнес, Аддінгтон, Ґонсалес, Фленіґан — близьке оточення президента. Адво­кати адвоката. У нації стався серцевий напад, і саме вони тримали електроди дефібрилятора, спільними зусил­лями намагаючись вигадати юридичну стратегію для чогось такого, що досі не описував жоден закон. Вони зустрічалися в Ґонсалесовому кабінеті в Білому домі, а подеколи в Міністерстві оборони. Прості зустрічі без запису та ресторанного обслуговування, на яких найрозкішнішим напоєм була дієтична кола. Джон часто порівнював себе з Ґонсалесом під час таких зустрічей. Він — американець у першому поколінні, а Ґонсалес — син таких убогих іммігрантів, що у них вдома навіть телефона не було. Однак ось він тут — складає стратегію під час найсерйознішої за пів століття державної кризи, особистий радник наймогутнішої у світі людини. Ось така вона, Америка, і Джон був готовий на все дозволене законом, аби захистити її.