Стивен Кинг – Лети або тремти (страница 22)

А ще ж були Фейт і Аддінгтон, андроїди, котрі ставилися до інших людей хіба трохи краще, ніж до набору цікавих психологічних розладів. Ямочки на Фейтовому пом’ятому, як у ляльки з «Маппет-шоу», обличчі аж сочилися отрутою. Він розповсюджував службові записки без офіційних бланків, тож ніхто ніколи не знав напевно, куди саме він їх перенаправив, або надсилав копії людям, котрі насправді їх ніколи не отримували. Він виголошував промови про недоторканність Женевської конвенції лише для того, аби підкреслити: не можна дозволяти терористам зганьбити цю святу плащаницю. Він просторікував такими заплутаними юридичними термінами, що ті, хто слухав його балачки про Женевську конвенцію, йшли переконані: усі особи, полонені Сполученими Штатами, підпадають під дію її третьої статті. Вислухавши один із його монологів, хтось із керівників штабу помилково вирі­шив, наче всі вісімнадцять технік активного допиту були санкціоновані польовим статутом армії. Насправді він не дозволяв жодної з них. Кому могло спасти на думку створити нову розвідкову агенцію з божевільним масонським оком, що стежить за світом, на логотипі? Тільки Фейтові.

Аддінгтон — очі як з російської ікони, борода Лінкольна, поведінка ручної гранати. Після нападок Аддінгтон став носити в кишені примірник Конституції, такий потертий, ніби ним користувалися замість носовичка чи підставки для склянки, а може, в обох функціях. Коли з ним хтось не погоджувався, він витягав Конституцію й починав зачитувати її вголос. Особливим талантом Аддінгтона було вміння обрамляти всі моральні та юридичні суперечки у військові терміни, а дискусії щодо справжніх бойових дій вуалювати прозорими евфемізмами. Можливо, саме тому уникнув покарання лише він. Лише йому вдалося не залишити свого імені в жодному важливому документі.

Вони намагалися видавати закони в атмосфері, де бомба з запущеним годинниковим механізмом була близькою ймовірністю, а не статистично віддаленою на відстань Плутона можливістю. Тепер Джон розумів це, але це був лише один із варіантів осмислення того, що відбувалося. А був іще такий: розвідка забезпечує можливість оцінити практичність отриманої ззовні інформації. Найкраще в цьому знанні було розуміння того, що дозволялося забути.

Симуляцію втоплення застосували проти трьох людей. Трьох. І через це він мусив відповідати на запитання про військові злочини. Джон чув, що його наступник сам про­йшов це катування, аби визначити, чи перетинає воно межу. Відповідь: перетинає. Та попри все це, попри дебати й звільнення з керівних посад, ЦРУ далі дозволяло використовувати симуляцію втоплення (Джон ніколи не називав ці тортури якимись делікатнішими термінами), за що він і виступав від самого початку. Його головні аргументи не втратили чинності. Звичайно, ніхто з Міністерства юстиції не хотів офіційно дозволяти ЦРУ цю техніку, але президент знайшов свою людину. Як завжди. Це й було найприкрішим. Не Джон. Він залюбки подивився б на Фейта, Ґонсалеса чи Ешкрофта, покинутих на самоті в європейському місті, котрим довелося б відповідати на питання про політику, яку вони колись схвалили і якої тепер соромилися.

Джон зазирнув до свого пінтового келиха, який тепер перетворився на порожню кришталеву криницю. Виявляється, він уже випив своє пиво. Чоловік знав, що міг би розмірковувати тут цілу ніч, дозволяючи темній хвилі відносити себе геть.

— Я вже готовий іти, — звернувся він до Ґаллахера, кот­рий продовжував повчальну розмову з танцівницею.

Той глипнув на Джона.

— Сподіваюся, ви запланували собі на завтра час на відвідини музею окупації.

— Не можу. Повертаюся додому вранці. — Джон подивився на годинник. Уже минула північ.

Ґаллахер відкинувся на стільці.

— Прикро. У Таллінні можна гарно провести день.

— Дякую за пиво, — відгукнувся Джон, підводячись. — Ви можете залишатися. Я самотужки знайду дорогу назад.

Ґаллахер не встав, але простягнув руку.

— Сподіваюся, ми ще колись зустрінемося. Гарного вам завтра перельоту.

Біля дверей Джон озирнувся, щоб востаннє кинути погляд на Ґаллахера. Той уже розмовляв по мобільному, перехилившись через стілець, танцівниця встала і збиралася піти. Чоловік помітив, що Джон затримався на порозі, і не надто впевнено відсалютував йому. Складно повірити, що цей чолов’яга служив у морській піхоті. Джон мимохідь замислився, з ким той міг розмовляти.

Відео з катуванням Яніки закінчилося за двадцять хвилин, а може, за дві години. У темряві неможливо було прослідкувати плин часу. Світло надає йому опори та залишає мітки. А час у темряві — наче поїздка кукурудзяним полем: безкінечна одноманітність, сповнена чогось невидимого.

Він не знав, що саме мала розбурхати в ньому ця церемонія. Його симпатія до тих, кого Джон прирік на тортури, не посилилася й не послабилася. Люди хибно його зрозуміли. Вони не тямили, за що він насправді стояв. Ті, хто керував літаком, а тепер і його життям, не могли в нього нічого забрати, могли хіба що задовольнити свій садизм. А він своєю чергою нічого не міг їм дати, хіба що свої муки. Тортури, писав він колись, визначаються наміром. Тепер йому було відомо, що тортури визначає знач­но більше факторів. Обмін темним знанням, виявлення прихованих здібностей, руйнування зв’язку.

Несподівано виявилося, що Джон втупився в стелю літака — на ній ледь помітні, крихітні, наче хірургічні інструменти, форсунки випльовували повітря. Увімкнулося світло. Джон різко розвернувся на чужому кріслі й ви­явився не готовим побачити серед багажу понівечене, скручене тіло Яніки. Коли він підвівся, крізь усі пори в його одязі просочився нудотний сморід.

Після того як мучитель Яніки пройшов першу категорію й візуально театральніші техніки другої та третьої категорій, до кімнати ввійшли інші чоловіки. Нічого жахливішого за те, що сталося потім, Джон не бачив за ціле життя. Більшу частину відео він відмовився дивитись і розплющив очі лише після того, як стихли звуки, з якими жінка відбивалася. Коли чоловіки переконалися, що Яніка більше не виявляє ознак життя, фільм закінчився.

Джон повернувся на призначене йому місце. На кріслі лежав його айфон, білий, як вафля. Притуплений потік думок розгалужувався, із зусиллями повертаючись до тих кількох низин, що ще залишилися в межах досяжності. Однією з них був Ґаллахер, єдиний, хто знав, що Джон змінив рейс. Візитівка Ґаллахера досі лежала в його нагрудній кишені. Джон витягнув її й оглянув, граючись великим пальцем з об’ємною печаткою посольства. Він замислився, звідки Ґаллахер знав, що він не викине його картку. Замислився, як так вийшло, що на відео з катуванням Яніка в тому ж одязі, що й у літаку. Замислився, скільки часу був не при тямі і чи це той самий літак, у який він сідав. Замислився, де саме ховалися в літаку ті, хто влаштував усе це для нього. Також він замислився, яким чином його айфонові вдалося підключитися до мережі, але факт залишався фактом — на екрані світилися дві смужки антени. На одне з питань Джон знайшов відповідь: Ґаллахер не сподівався, що він збереже його візитівку. Він набрав перші чотири цифри Ґаллахерового номера, й одразу ввімкнулася розпізнавальна система. Додаток був встановлений на його телефоні.

Ґаллахер відповів після третього гудка.

— У Таллінні можна гарно провести день. Вам слід було дослухатися до моїх слів.

Що Джон міг на це відповісти? Вони отримали те, чого хотіли.

— Вам нічого запитати? Я вас не звинувачую. У вас є серйозніші проблеми, пане раднику. Просто зараз вам, напевно, слід озирнутися.

Джон так і зробив. Чоловік у чорній лижній масці й футболці з написом «Ти лох» вдарив його в обличчя якимось надзвичайно тупим металевим предметом. Торк­нувшись колінами підлоги, Джон чітко побачив, що це було: той самий повітряний компресор, яким він намагався вибити двері кабіни. Від болю свідомість мутувала. Другого удару Джон не пам’ятав, але той точно був, адже він несподівано знову отямився прив’язаним до стільця в обшитій фанерою кімнатці. Він осліпнув на одне око. Кількох зубів не вистачало, а язик набряк кров’ю, наче п’явка. Джон опустив погляд на свою сорочку — фартух м’ясника. У вухах досі відлунював двигун літака. Кімната здригнулася від турбулентності. Джон чув, як неподалік хтось плаче. Навпроти сидів Ґаллахер, поклавши руку на чергову табличку. Він не показав її Джонові, але той бачив напис. Чоловік попередив, що може обіцяти йому запитання, але не відповіді. Також зізнався, що всі залучені до цієї справи опинилися на ще не знаній території. Він сам точно не певен, до чого це приведе.

— Готові? — запитав його Ґаллахер. — Мені потрібно знати, що ви готові.

Джон кивнув, відчуваючи спрагу через власний напов­нений кров’ю рот. Двері позаду нього відчинилися. Почулися кроки. Чиїсь руки, наче беззубі пащеки, уп’ялися в нього. Розпочалася п’ята категорія.

Дві хвилини сорок п’ять секунд. Ден Сіммонс

Ден Сіммонс — автор відзначених нагородами науково-фантастичних романів, романів у жанрі фентезі-горору («Розрада мертвечини») та оповідань з елементами обох цих стилів. Перед вами одне з його найкращих оповідань, видатний завдяки своїй чіткості й небагатослівності твір. Сіммонс зауважує, що за дві хвилини сорок п’ять секунд можна послухати поп-пісню… покататися на американських гірках… або цього часу вистачить для споглядання чиєїсь смерті.