Стивен Фрай – Троя (страница 49)

Троянське населення було так само добре навчене, як і солдати. Під звуки великого дзвона люди починають збиратися в узгоджених пунктах збору. Ніхто не кричить, не сперечається, не кидається з одного боку в інший, як це роб­лять налякані коні, не застигає посеред вулиці. Гектор, який уже давно встановив чіткий порядок дій у такій ситуації й особисто тренував містян, пишався б ними, коли б побачив, якими вони були спокійними та розсудливими у цю мить, коли вперше задзвонив дзвін.

Дейфоб і Кассандра першими з королівської родини дістаються вершини валів. Сам Пріам приходить трохи пізніше, розпатланий і задиханий. Загін вартових усе ще дивиться на рівнину, тож маршали та герольди змушені привернути їхню увагу й сповістити про прибуття королівських осіб.

— Що сталося? — запитує Пріам. — Штурм? Пожежа? Драбини?

— Ходіть подивіться, батьку! — кричить Дейфоб.

Пріаму допомагають піднятися на найвищу точку муру.

Під ним простягається рівнина Іліон. Десять років війни пошарпали, розірвали та розкидали величезні ділянки колись родючої землі. Пріам підводить свій погляд. Річка Скамандр виблискує у променях вранішнього сонця, а далі...

Пріам недовірливо кліпає очима й знову дивиться на рівнину.

Там немає нічого.

Грецький частокіл було знесено.

Весь табір, хатини, намети, огорожа — все згоріло.

Він бачить дивний обрис якоїсь фігури, але не може розрізнити, що це таке.

Проте ворожі кораблі пішли, всі до останнього.

Пріам настільки звик до їхньої присутності на березі моря, що їхня відсутність має вигляд рани, жахливого шраму. Без них берегова лінія здається покинутою та порожньою.

Пріам дивиться та дивиться, він онімів від подиву та ще чогось. Невже це страх? Він розуміє, що те, що він відчуває, — це маленька підозра на невеликий клаптик надії. Чи сміє він сподіватися? Сама думка про надію наповнює його страхом. Він побачив і вистраждав надто багато, щоб покладатися на надію.

Він повертається до Дейфоба.

— Невже вони... Де вони?

Дейфоб широко посміхається і навіть наважується поплескати царя по плечу.

— Вони вирушили додому, батьку! Греки вирушили додому!

Він починає танцювати навколо ошелешеного старого.

Пріам відштовхує сина і знову дивиться на рівнину. Він звертається до свого радника і друга Антенора:

— Що це там, що це за фігура, яка вимальовується над скелями біля берега? Мої старі очі не можуть її розгледіти. Що це може бути?

Кассандра виходить уперед і смикає свого батька за мантію з криками:

— Це смерть! Смерть!

Антенор кличе капітана варти.

— Відправ загін до ахейського табору. Скажи їм ретельно все обшукати і доповісти.

Пріам звертається до натовпу людей, який зібрався на зубцях муру, щоб спостерігати це видовище.

— Тут дуже прохолодно, — каже він. — Думаю, що було б непогано, якби ми всі спустилися вниз і трохи поснідали, поки чекатимемо подальших новин, гаразд?

Під час сніданку Пріам зовні має спокійний вигляд. Він каже Гекубі, що не може повірити в те, що він уже прокинувся.

— Хіба це можливо? Після всіх цих років? Що вони просто підуть?

— Ми всі про це молилися, мій коханий, — каже Гекуба. — Можливо, боги нарешті почули нас.

— Але чому саме зараз?

— А чому б ні? Боги знають, що ця війна зробила з Троєю. З нами. Ти хороший чоловік, Пріаме. Злі люди жили більш щасливим життям і ніколи не були змушені ховати стількох своїх синів. Така несправедливість є образою для устрою всього світу. Богам знадобилося багато часу, щоб схилити терези на нашу користь, але це не менше, ніж те, на що ми заслуговуємо.

Саме у цю мить галас у проході зовні сповіщає про повернення розвідувального загону. Вривається їхній капітан.

— Ваша величносте, вони пішли! Вони справді пішли. Жодного грека не залишили позаду. Хоча ні, мілорде, це не зовсім правда. Там є... Ми натрапили на...

— Віддихайся, чоловіче, — каже Пріам, — і розкажи нам, що ви знайшли у таборі ахейців.

— Ахейський табір — більше не табір. Його більше немає. Його розкопали, спалили, покинули. Ми знайшли там лише одного чоловіка. Ми залишили біля нього охорону, оскільки разом із цим чоловіком ми знайшли... — Капітан замовкає, не в змозі стримати усмішку. — Ваша величносте, ви ніколи не здогадаєтеся, що ми там знайшли!

— Не грайся в ігри зі своїм царем. Кажи вже, чоловіче! — гаркає Дейфоб. — Скажи нам простими словами, що ви там знайшли.

— Простими словами, ваша високосте, — каже капітан, перебуваючи у надто ейфорійному стані, щоб його засмутив різкий тон Дейфоба, — ми знайшли... коня.

— Я впевнена, що в цьому немає нічого такого дивного, — каже Гекуба.

— Але ж є! — каже капітан, продовжуючи всміхатися. — Це кінь, якого ви ще ніколи не бачили у своєму житті. Кінь, — він показує на стелю, — кінь заввишки з цей будинок. Кінь із дерева!

План

Коли Одіссей докладно описав свою ідею, у штабі Агамемнона було кілька людей — найбільш значущими серед них були Неоптолем і Філоктет, — які намагалися його пере­кричати.

— Це ніколи не спрацює.

— Спочатку вони його спалять.

— Не обдурить і дитину.

— Тридцятеро людей? І ти будеш одним із них, чи не так?

— Я так не думаю!

— Це найбільш дурна...

— ...божевільна... легковажна... суїцидальна...

Агамемнон підняв свій скіпетр, і запала тиша.

— Афіна сказала тобі це?

— Кожну деталь, — відповів Одіссей. — Я був так само здивований, як і ви всі. Але вона пообіцяла мені, що це спрацює, — він повернувся до інших. — І так, я точно буду одним із тих тридцяти чоловіків усередині. Я не хочу, щоб історія зарахувала мене до боягузів, які не вірили. До зрадників, які виступали проти єдиного плану, що може забезпечити нашу перемогу. Я буду одним із тих тридцяти, кого не забуде слава. Я очікую, що за місця всередині буде боротьба.

Сила й переконливість його промови мали свій ефект.

— Я прийшов сюди, щоб із ворогом битись, а не залазити у черево дерев’яної вогняної пастки, — сказав Неоптолем.

— Я розумію, що ви з Філоктетом, які брали участь лише у кількох тижнях боротьби, все ще вірите у те, що єдиний шлях — сила зброї, — сказав Одіссей. — Але решта з нас втомилися від битв і готові спробувати хитрість замість убивства. Розум замість війни, розумієш? Сміливість і розум замість бійні та крові?

Похмуре бурмотіння на знак згоди з боку інших змусило тих, хто сумнівався, замовкнути.

— Тож як ми це зробимо? — запитав Менелай.

— Я пропоную Епея, — сказав Одіссей. — Він побудував частокіл. Як ми всі знаємо, найкращі та найміцніші з усіх хатин і будівель у цьому таборі створив саме він. У себе вдома у Фокіді він керував будівництвом храмів, кораблів і навіть цілих міст.

Вони викликали Епея. Він не був найпопулярнішим серед ахейських воїнів. Багато хто зауважив, що його ніколи не можна було побачити на передовій, де була найбільша небезпека. Однак він міг битися один на один так само добре, як і будь-який інший чоловік. Він переміг компаньйона Діо­меда Евріала у боксерському поєдинку, який був частиною похоронних ігор на честь Патрокла. А на тих іграх, що проводилися невдовзі на честь Ахілла, навіть Акам — син великого Тесея, винахідника боротьби169, — не зміг його перемогти. Якщо він і був здивований викликом на цю нараду всіх великих лідерів ахейського експедиційного корпусу, то добре зміг це приховати.

169 Див. «Герої», щоб дізнатися більше про Тесея та його винахід панкратіону, давньогрецького бойового мистецтва.

Одіссей говорив десять хвилин, і Епей кивав, уважно слухаючи.

— Геніально, — пробурмотів він, коли Одіссей закінчив. — Але дерев’яний кінь, ви впевнені в цьому? Можливо, краще слон?

Із цих слів дехто з присутніх посміявся. Одіссей теж поспішив розсміятися.

— Я маю на увазі, це ж тридцятеро людей... — сказав Епей. — Зрештою, їм доведеться чимось дихати.

— Тридцять — це найменше число, яке гарантує успіх. Ти впораєшся з цим, Епею.