Стивен Фрай – Троя (страница 48)

— І Діомед теж? Це всі? Чи є ще хтось? — Вона озирнулася навколо себе. — Все ахейське військо у місті? Мій чоловік тут? Менелай тут?

Одіссей приклав палець до своїх губ і потягнув її у тінь. Поруч, голосно співаючи, проходив гурт п’яних солдатів.

— Тільки ми, — прошепотів Одіссей. — Ми тут, щоб вкрасти Палладій.

— Тільки ми заблукали, — додав Діомед.

— Чи будеш ти Аріадною для мого Тесея, — сказав Одіссей, — і навчиш мене, як пройти цей лабіринт?

Почуття гумору взяло гору над Єленою, і вона розреготалася.

— Палладій? Уже до цього дійшла могутня війна Агамемнона?

— Це не жарт, — мовив Діомед. — Гелен сказав нам, що без Палладія Троя буде приречена на падіння.

— Що ж, троянці точно в це вірять, — сказала Єлена. — Я допоможу вам. Сюди.

Вона повела їх за ріг, через внутрішні дворики та хиткими дерев’яними мостами, поки вони не вийшли на велику площу, з одного боку якої грандіозні мармурові сходи вели до кольорового фасаду з розмальованими колонами.

— Храм Афіни, — прошепотіла Єлена. — Палладій усере­дині.

Одіссей і Діомед увійшли до храму, а Єлена стояла на варті зовні. Навколо панувала тиша. Ніхто не проходив повз храм. Зустріч із двома такими близькими друзями зі свого старого життя стала для неї надзвичайним шоком. Це було так раптово, так абсолютно несподівано. Це нагадувало сон. Але цей сон пробудив її від реальності, яка була набагато примарнішою. Уся влада, яку Афродіта мала над нею, ­зникла. Дейфоб викликав у неї відразу, а Троя нічого для неї не значила. Вона не відчувала нічого поганого до ­Пріама та Гекуби, але тепер вона знала з цілковитою впевненістю, що єдине, чого вона хотіла, це поплисти з Менелаєм до Спарти. Якщо він її прийме.

Одіссей і Діомед вийшли з храму. Діомед зняв свій плащ і використав його, щоб загорнути Палладій.

— Він такий маленький, — сказав він, запихаючи пакунок під пахву, — і такий грубо вирізьблений.

— Я знаю, — сказала Єлена. — Як і всі священні та справді дорогоцінні предмети, він дуже простий. Тільки мирські речі бувають яскравими.

Одіссей подивився на Єлену. Гіркий самодокір у цьому останньому зауваженні не вислизнув од нього.

— Атрідам буде дуже приємно почути про те, як ти допомагала нам у цій справі, — сказав він.

— Менелай сердиться на мене?

— Звичайно, що ні. Будь терплячою. Це все скоро закінчиться.

— Перекажи йому, яка я нещасна. Я нещасна з Дейфобом, який є свинею, але я також була нещасна і з Парісом. Перекажи йому це.

Одіссей стиснув її руку.

— Він знає. Так, а як же нам тепер повернутися до тих таємних дверей?

— Я піду з вами! — сказала Єлена. — Почекайте, поки я приведу свого сина Нікострата. Ми підемо з вами до грецького табору, і на цьому все закінчиться!

Одіссей і Діомед переглянулися. Чи може все закінчитися так просто? Вони вже уявляли собі обличчя Агамемнона та Менелая, коли вони прибудуть до частоколу в супроводі найголовнішої нагороди з усіх нагород. І в цю мить пролунав голос.

— Принцесо Єлено!

Вони обернулися. До них наближався загін палацової варти. Їхній капітан вийшов уперед і вклонився.

— Принц Дейфоб послав нас на ваші пошуки, пані. Хто ці чоловіки? Вони насмілилися підійти до вас?

— Афіна милосердно дивиться на тих, хто милосердно дивиться на жебраків, — сказала Єлена. — А тепер рушайте геть — туди, звідки ви прийшли, — сказала вона Одіссеєві та Діомеду, підвівши руку та вказуючи нею на один із п’яти провулків, які виходили з храмової площі.

Одіссей і Діомед низько нахилились і позадкували від неї, бурмочучи слова вдячності.

— І знайдіть якесь корито для коней, щоб у ньому помитися, — гукнула вона їм услід. — Ви смердите, як греки.

Вони чимдуж побігли до кінця провулку. Одіссей озирнувся на всі боки, знайшов свої орієнтири, і незабаром вони вийшли з потаємних дверей і почали шукати в траві та бур’яні свої мечі.

Поки вони поверталися до грецького табору, темна магія Палладія — або, можливо, темна магія підступних амбіцій Одіссея — взяла гору. Відставши на кілька кроків від Діомеда, він міркував про те, наскільки краще для нього було б, якби він прибув до намету Агамемнона сам. Він уявив, як недбало ставить Палладій на стіл військової кампанії Царя людей. «Так, вони гналися за нами з самого міста. Вони поцілили Діомеду в спину і втекли з Палладієм. Я переслідував, убив їх і забрав цю річ. Ні, ні, це дрібниці. Мені лише шкода, що я не зміг урятувати бідолашного Діомеда. Він був хорошою людиною і дорогим другом», — вигадав він.

Загалом, це був бездоганний план.

Одіссей вдихнув, ковтнув і з піднятим мечем підійшов до Діомеда. Краєм ока Діомед побачив, як клинок блищить у місячному світлі. Він вчасно повернувся, щоб уникнути різкого удару зверху.

Заклинання відразу розвіялось, і Одіссей упав навко­лішки.

— Я думав, що ти мій друг, — сказав Діомед.

— Це все та річ! — Одіссей показав на згорток під рукою Діомеда. — Вона проклята.

Діомед вимовив свою згоду, але з міркувань безпеки гнав Одіссея перед собою кінчиком власного меча до кінця їхнього шляху назад до грецьких позицій168. Одіссей, звичайно, був достатньо розумним, аби заговорити першим, коли вони прибули на місце. З його вуст злетіла історія про його спробу нападу на Діомеда. Він розповів цю історію з посиленими тонами подиву й жаху, як приклад жахливої сили Палладія. Було негайно вирішено, що замість того, щоб зберігати такий лихий предмет у таборі, вони мають віднести його до святилища Афіни, яке містилося біля підніжжя гори Іди, де можна було поставити варту, щоб не дати троянцям повернути його.

168 Діомед знав, наскільки неоціненним для ахейських сил був Одіссей, незважаючи на всі його схильності до лицемірства та підступності. В історичних Афінах і в усьому грецькому світі протягом століть фразу «вибір Діомеда» або «необхідність Діомеда» використовували для опису ситуації, коли людина змушена робити те, чого б вона не хотіла робити, тому що це важливо для вищого блага, — як у випадку, коли Діомед пощадив Одіссея і пожертвував своїм природним бажанням помсти­тися йому заради спільної грецької справи.

— Досить і того, що ця проклята річ зникла з міста, — сказав Агамемнон, повертаючись до Калхаса. — Тепер наша перемога забезпечена. Чи не так, Калхасе?

Калхас підвів свої плечі з милою усмішкою.

— Так було написано, мій володарю. Так було написано.

— Іноді, — сказав Одіссей, який знав, що йому ще потрібно зробити, щоб відновити довіру всіх навколо, — іноді те, що пишуть боги, людина мусить переписати.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Агамемнон.

— Я маю на увазі те, що у мене з’явилась ідея, — відповів Одіссей. — І, хоча я кажу це сам, ідея досить гарна. Настільки гарна, що я підозрюю, що сама Афіна могла вкласти мені її в голову.

Стережіться греків

Світанок

Щоранку, коли Еос, сестра Геліоса-сонця та Селени-місяця, широко відчиняла перлинну браму свого Східного палацу, вона молилася про те, щоб цей новий ранок освітив день перемоги Трої. Її чоловік, брат Пріама Тітон, був принцом міста. Саме по цьому самому піску, на якому вже десять років стояли чорні кораблі ахейських загарбників, вони з цим сліпучим смертним красенем гуляли в перші дні свого кохання. Їхній син Мемнон поліг смертю хоробрих у бою, борючись за троянську справу; його зарізав жорстокий Ахілл неподалік від того самого берега. Еос ненавидить греків і бажає приховати від них чарівні відтінки світанку, спалахи кольорів коралів і персиків. Проте така її доля — осяювати небо і для мерзенних, і для чесних людей рівною мірою.

Щоранку втомлених охоронців на фортечних мурах Трої змінюють свіжі загони вартових. Щоранку прибулий капітан запитує у того, хто йде, чи помітили вартові за ніч щось, про що варто повідомити.

Щоранку відповідь була однаковою.

До сьогоднішнього ранку.

Цей ранок, саме цей ранок із усіх інших ранків, був іншим. Роботу Еос іще не було завершено, і світ усе ще перебував у сутінках, коли новий загін вартових досяг вершини міських мурів.

Вони здивувалися, коли побачили, як весь загін нічної варти скупчився на краю зубчастої стіни і дивився на рівнину.

— Що там таке? Що ви бачите?

— Нічого! — пролунала відповідь.

— Нічого?

— Я маю на увазі, що ми нічого не бачимо. Нічого.

— Ще темно.

— Раніше ми бачили там багаття. Величезні багаття, але вони згасли.

У небі починають з’являтися перші промені сонця, і на рівнині стають видимими якісь слабкі обриси. Поки вони вдивляються і намагаються розібратись у формах, які повільно виникають, у них починають боліти очі. Але кожна хвилина приносить трохи більше визначеності.

— Чому я не бачу силуетів кораблів?

— Що це за величезна фігура?

— Раніше її там не було.

Далеко на сході брама світанку нарешті повністю відчинилась, і ледь помітні смуги світла тепер освічують небо над містом. Повільно, так повільно, що, здається, зір хтось обма­нює, відкривається дивовижна правда.

Капітан нічної варти кидається до великого бронзового дзвона й замахується дерев’яною палицею, щоб підняти тривогу.