Стивен Фрай – Троя (страница 50)

— Спочатку мені потрібно буде побудувати високу стіну, щоб троянці та їхні шпигуни не побачили, що ми робимо.

— Я вже думав про це. Це має бути груба дерев’яна огорожа. І вона мусить мати вигляд продовження частоколу. Звісно, вона має бути досить високою, щоб приховати твою роботу, але суцільна стіна викличе підозру.

Епей кивнув.

— Що ж, — сказав він, — тоді мені краще взятися до роботи. Передусім нам слід буде вирушити на західні схили Іди, щоб зрубати сосни та перевезти деревину сюди, на мою ділянку. Мені знадобляться мули та люди. Чи можу я вибрати тих, хто мені потрібен, аби вони працювали разом зі мною?

Агамемнон махнув рукою.

— Бери всіх та все, що потрібно.

Коли Епей та Одіссей пішли, Агамемнон звернувся до Калхаса.

— Ми правильно робимо? Я маю на увазі те, що це шалений ризик.

— Досить смілива ідея, ваша величносте, — погодився Калхас, — але щось у ній збігається з тим дивним видовищем, яке привернуло мій погляд минулого вечора. Я бачив, як сокіл кидається на голуба. Злякавшись, голуб полетів в ущелину в скелі. Тривалий час я спостерігав за тим, як розчарований сокіл літав навколо скелі, адже він був надто великий, щоб вирушити вслід за своєю здобиччю. Це кружляння нагадало мені про те, як наші армії кружляли й кружляли навколо Трої, та все безуспішно. Але потім сокіл зупинивсь і сховався в кущах навпроти виходу з ущелини. Він чекав там, невидимий і мовчазний. Тоді я побачив, як голуб висунув звідти свою голову, озирнувся й полетів. Тут же з куща вилетів сокіл і схопив його. Я одразу зрозумів сенс побаченого. Троя впаде не завдяки швидкості й силі, а завдяки хитрощам, мілорде царю. А наступного ранку приходить Одіссей і розповідає нам свою стратегію... — Він підніс долоні вгору, ніби висловлюючи своє захоплення над незрівнянно таємничими шляхами богів, долі та фатуму.

— Гм, — сказав Агамемнон, закочуючи очі разом з Менелаєм.

Під час роботи Епей шипів, крутився та іскрився, як Гефест. Табором ширилися чутки, що він витрачав коштовності й дорогоцінні метали на деталі для свого великого дерев’яного звіра.

— Зі спільної скрині трофеїв! — сердито бурчав дехто.

Але здебільшого цей проєкт зустріли з цікавістю та підтримкою. Проте всі вони бажали краще за ним спостерігати. Будівельні риштування, споруджені Епеєм, щоб полегшити спорудження коня, виявилися таким же ефективним за­хистом від очей греків, як великий дерев’яний частокіл навколо всього проєкту — від очей троянців. Вони чули пиляння та стукіт молотком, але не бачили нічого з того, що там відбувалося.

Тим часом Одіссей уточнював тонкощі плану в присутності Агамемнона та інших старших воєначальників.

— Якщо ми просто розберемо частокіл і покинемо весь табір, не залишивши троянцям нічого, окрім коня, вони щось запідозрять, — сказав він.

— Але я думав, що в цьому вся суть. Щоб ми повністю залишили табір, хіба ні? — сказав Аяс.

— Так, але хтось має залишитися, щоб пояснити значення коня. Щоб троянці повірили в те, що їм безпечно завозити його до міста.

Агамемнон спохмурнів.

— Я тебе не розумію.

— І в мене якраз є потрібний нам хлопець, — мовив Одіссей, а тоді відійшов убік і клацнув пальцями по завісі за собою. У відповідь на цей знак у наметі з’явився кремезний чоловік із широкими плечима, який зробив короткий, іронічний уклін. Під час його появи пролунав гомін із нотками здивування й сумніву.

— Сінон? — сказав Агамемнон. — Я думав, що ви обоє ненавидите один одного.

Одіссей посміхнувся.

— Між нами ніколи не було особливої любові...

— Мій двоюрідний брат Одіссей — брехливий, шахраюватий виродок, — сказав Сінон, — і я терпіти не можу його кляте обличчя.

— Це багатьом відомо, — погодився Одіссей. — Те, що він не може мене терпіти, — швидко додав він. — Решта — грубий наклеп, породжений заздрістю. Не можу зрозуміти, чому ви всі смієтеся. Справа в тому, що навіть троянці знають, що ми з Сіноном — смертельні вороги. Це зробить його зраду ще більш правдоподібною.

— Його що? Поясни усе.

Одіссей пояснив усе.

— А ти справді хитрий лис, чи не так? — сказав Агамемнон, почувши весь план. — Ніхто інший у всьому світі не зміг би придумати щось хоча б наполовину настільки підступне.

Це прозвучало радше як несхвалення, аніж похвала.

— Не я, великий царю, — сказав Одіссей, підвівши руки на знак приголомшеного протесту. — Це все Афіна. Вона приходила до мене уві сні й виклала все до найменших дрібниць. Я — лише її маріонетка, її нерозумний пішак.

Кінь

Пріам і його почет попрямували до покинутого ахейського табору. Коли вони перетнули Скамандр і підходили ближче, великий дерев’яний кінь, здавалося, все ріс і ріс, його силует здіймався вгору на тлі білого сяяння неба.

Капітан варти, який очолив розвідувальний загін, тепер самовпевнено спирався на гігантську ліву передню ногу коня з таким виглядом гордого хазяїна, який властивий тим, хто першим зробив велику знахідку. Проте при наближенні царя він випростався.

Ніколи ще такого не бачили. За три короткі дні Епей та його будівельна команда перевершили самих себе. Увага до деталей була вражаючою. Більшу частину спини, боків і черева було сформовано з дерев’яних планок, які перекривали одна одну, як ребра човна типу клінкер, де кожна дошка мала бути вигнутою, виточеною і виструганою правильно та гладенько. До шиї коня було прикріплено блискучу гриву з пурпурової бахроми, прикрашену золотими китицями.

Очниці коня були інкрустовані берилом і аметистом, що створювало відблиски контрастних кольорів — вони нагадували криваво-червоні очі із зеленою облямівкою, що оберталися. Вуздечка, прикрашена слоновою кісткою й посрібленою бронзою, блищала й мерехтіла на гордовитій голові, що застигла впівоберта, наче якийсь невидимий вершник саме цієї миті смикнув за повід. Губи коня були розкриті, демонструючи нерівний ряд його міцних білих зубів.

Пріам і троянці, які стояли й вражено дивилися вгору, ніяк не могли здогадатися, що велика паща коня відкрита не для того, щоб передати його лють та силу (хоча одне не виключає інше), а для того, щоб дозволити свіжому й придатному для дихання повітрю надходити через приховані канали, що всередині шиї, вниз до живота.

Копита на кожній нозі було обшито черепаховим панциром, закріпленим бронзовими кільцями. Від нашорошених вух до пишно заплетеного хвоста кінь, здавалося, був сповнений стрімкого та величного життя.

З мовчазним подивом Пріам і його придворні розглядали це видовище.

Дейфоб погладив ноги коня, вражений, але спантели­чений.

— Ми мусимо знищити його! — вигукнула Кассандра. — Знищити його, спалити його, перш ніж він знищить і спалить нас усіх.

— Неймовірно, — протяжно сказав Пріам. — Справді неймовірно. Є відчуття, ніби будь-якої миті сам Арес може осідлати цього великого коня й поскакати на ньому в бій.

— Але що воно таке? — запитала Гекуба. — Я маю на увазі, для чого цей кінь?

— Він для знищення Трої, — голосила Кассандра.

Полідамант покликав царя з-під черева.

— Будьте такі люб’язні підійти на цей бік, ваша величносте, — сказав він. — Тут є дещо, що ви маєте побачити.

Там були вони, золоті літери, намальовані вздовж усього правого боку.

— Лаокооне, ти вмієш читати ці позначки; вийди вперед і скажи нам, що вони означають, — мовив Пріам, махаючи рукою жерцю Аполлона, який стояв поряд із двома своїми синами Антіфантом і Тімбреєм.

Лаокоон підійшов і оглянув напис.

— Тут сказано: «За своє повернення додому елліни присвячують цю жертву Афіні».

— А, тож це для богині. Подарунок?

— Ваша величносте, ви не можете довіряти грекам, ­навіть коли вони несуть подарунки.

— Ви боїтеся цього предмета?

Лаокоон узяв меч у одного з вартових і різко вдарив його лезом по животу коня.

— Я кажу, що його треба спалити. Я кажу, що його... Я кажу...

Але Лаокоон більше не міг нічого сказати. Його рот безпомічно розкривався й закривався. З його горла почала виступати піна, він почав здригатись і корчитись у спазмах. Антіфант і Тімбрей кинулися, щоб його підтримати.

— Ходи, батьку, сідай сюди, — сказав Антіфант.

— Нічого страшного, ваша величносте, — запевнив царя Тімбрей. — У нього напад, іноді таке трапляється.

— Гм. А може, боги захотіли закрити йому рота за те, що він наважився засумніватися в цій жертві для богині, — сказав Дейфоб.

— Ми принаймні маємо залишити його тут, де його поставили греки, — мовив Пріам.

— Ви не зможете занести його до Трої, навіть якщо захо­чете, — загарчав чийсь голос.

Пріам обернувся і побачив закривавленого й побитого чоловіка, невисокої, проте міцної статури, якого тримали під руки двоє троянських воїнів.

— Закрий рота, грецький собацюро! — сказав один із них, сильно вдаривши його по губах. — Ти в присутності царя.

— Хто це?

— Він називає себе Сіноном, ваша величносте. Ми знайшли його, коли він ховався на болотах за дюнами. Він намагався втекти, коли ми підійшли ближче, але ми його спіймали.

— Нехай розповідає все, — сказав Пріам. — Йому нема чого боятися, якщо він щиро повідає нам усю правду перед богами. Мені шкода, Сіноне, мої люди мусили поводитися з тобою ввічливіше.