Стивен Фрай – Троя (страница 38)

Гектор змусив Аякса та греків відступити до їхнього частоколу та окопів. П’ять дивізій троянської армії, які очолювали Гектор, Паріс, Гелен, Еней та Сарпедон, тепер пробилися вперед для вирішального удару: нападу на грецькі кораблі, що були за їхнім оборонним частоколом.

Грецькі командири, всі поранені, як і більшість із них тепер, зібралися для поспішної наради. Агамемнон, який так добре почав цей день, знову запанікував і став закликати греків до відплиття, перш ніж ворогам удасться підпалити їхні кораблі. Його заткнув Одіссей.

— Кораблі залишаються — якщо воїни на рівнині та в окопах побачать, що флот розбігається, вони впадуть духом.

Троянці просувалися все далі, все ближче й ближче підступаючи до кораблів, які Аякс Великий тепер захищав майже самотужки. Троянський авангард досяг корабля, з якого майже десять років тому зістрибнув Протесілай. Аякс фехтував величезною пікою і пронизував будь-якого троянського воїна, який наближався до нього, але троянці прибували хвиля за хвилею — таку кількість воїнів не міг нескінченно вбивати навіть такий могутній воїн, як Аякс.

Справи греків справді йшли дуже погано. Гектор був натхненний. Він був нестримний. Що тепер могло зупинити троянців?

Псевдо-Ахілл

Патрокл чимдуж помчав од битви біля кораблів, аби звернутися до Ахілла.

— Поглянь на цю дитину, яка в сльозах біжить до своєї матері та смикає її за фартух. Тільки не кажи мені, що є погані новини з дому?

— Ми мусимо щось зробити! Вони на порозі перемоги.

— О, і це все? А я вже подумав, що, можливо, твій батько помер у Фтії. Або мій.

— Заради всіх богів, Ахілле. Ми мусимо втрутитися; ми мусимо щось зробити, інакше троянці переможуть!

— Якщо я втручуся, він переможе. А що той чоловік учинив зі мною? Усе те презирство. Навмисне приниження. Це ніколи не можна пробачити.

— Але Ахілле...

— Я сказав, що захищатиму наші мірмідонські кораблі від Гектора, якщо він зайде так далеко, але він цього не зробив.

— Тоді принаймні дозволь мені битися замість тебе, — благав його Патрокл. — Благаю тебе, дозволь мені стати у твоїх обладунках на чолі ахейських військ. Вони подумають, що я — це ти, і обов’язково згуртуються.

Ахілл витріщився на нього.

— Присягаюсь небом, ти говориш серйозно.

— Повір мені. Я буду битися в будь-якому разі, у твоїх обладунках чи у своїх. Це не має ніякого значення: я йду туди.

Ахілл усміхнувся від щирої наполегливості свого друга.

У цю саму мить Гектор нарешті взяв гору над виснаженим Аяксом і відламав наконечник від його піки. Аякс відступив, а Гектор крикнув троянцям, аби вони кинули смолоскипи у цей корабель, корабель Протесілая. Крики тривоги ахейців і тріумфальні вигуки троянців допомогли Ахіллу ухвалити рішення.

— Гаразд, ти можеш узяти мої обладунки, але не мій меч і не мій спис. І ти отримаєш по п’ятдесят мірмідонян із кожного з моїх п’ятдесяти кораблів. Вони стали вередливими й роздратованими через те, що не могли битись. Але тільки для захисту кораблів, зрозумів? Навіть не думай спробувати прорватися до Трої. Там ти будеш у небезпеці через Аполлона. Він спрямовуватиме стріли лучників, які патрулюють високі мури міста. Тільки пляж. Пообіцяй мені!

— Обіцяю! — схвильовано вигукнув Патрокл, вибігаючи з намету, щоб зібрати мірмідонян і приготуватися до бою.

І ось тепер Патрокл з’явивсь у блискучих обладунках і шоломі Ахілла на чолі двох з половиною тисяч лютих, свіжих і фанатичних мірмідонян. Їхній вплив на бій був миттєвим і вражаючим.

— Ахілл! Ахілл! — тріумфально вигукнули ахейці.

— Ахілл! Ахілл! — завили з жахом троянці.

Підбадьорений радісними вигуками, що лунали навколо нього, впевнений у броні свого товариша дитинства, друга й коханця, Патрокл зробився новою людиною. Його вихор із убивств запалив вогонь шаленої пристрасті вздовж грецьких рубежів. Греки порубали велику кількість ворогів, хід битви знову змінивсь, і троянці спробували втекти з плацдарму та відступити через річку Скамандр назад у своє безпечне місто. Але Патрокл затиснув їх і загнав у пастку між частоколом і морем, а тоді він, мірмідоняни та все ахейське військо, що знову ожило, почало кропити землю кров’ю вбитих троянців.

Зевс із безсилим жахом спостерігав, як його сина, лікійського царя Сарпедона — онука героя Беллерофонта й наймогутнішого і найгероїчнішого з усіх союзників Гектора — було пронизано у груди списом Патрокла.

— Бийтеся далі, мої любі лікійці! — вигукнув, помираючи, Сарпедон. — Але не дозвольте грекам поглумитися над моїм тілом.

Біля його трупа розгорілася люта боротьба. Мірмідоняни намагалися зняти з нього обладунки, тоді як відчайдушні троянці на чолі зі своїми лікійськими союзниками кинулися вперед, аби забрати його. Гектор розтрощив череп мірмідонця Епігея, а Патрокл убив Стенелая, одного з найближчих друзів Гектора140. Тіло Сарпедона було завалено скинутими обладунками, зламаними мечами та іншими трупами, поки навколо вирувала битва. Нарешті тиск на троянців став настільки сильним, що вони знову в паніці кинулися до міського муру. Греки трясли в повітрі обладунками Сарпедона й вигукували свої образи у бік знавіснілих лікійців.

140 Не плутати зі Стенелом, товаришем Діомеда з Аргосу.

Патрокл, перебуваючи на вершині свого апогею, радісно заревів од переможної жаги крові. Наскільки всі інші знали, це був великий Ахілл, який нарешті прокинувсь і крізь кров пробирався до перемоги, яка завжди вважалася його правом від самого народження.

Тепер між Патроклом і Троєю не було нічого, окрім... бога Аполлона. Розлючений виглядом цього єдиного простого смертного, який погрожував місту й людям, яких він присягнувся захищати, бог відбив першу, другу та третю хвилі атак Патрокла. Під час четвертої хвилі, збільшившись од своєї величної люті, бог попередив його.

— Тобі не судилося розграбувати Трою. Навіть твій любий Ахілл не удостоєний такої честі. Відступи, Патрокле.

Коли Патрокл поступивсь, Аполлон набув форми брата Гекуби Асія й закликав Гектора йти вперед та перебрати ініціативу в битві. Гектор сів на свою колісницю й поїхав на ахейців, відкидаючи їх зі свого шляху, поки він мчав уперед.

Патрокл кинув камінь у Кебріона, візника Гектора, миттєво вбивши його. За цим почався відчайдушний поєдинок за його тіло, поєдинок, який перетворився на жахливе перетягування каната між Гектором і Патроклом. Патрокл і мірмідоняни забрали труп і зняли з нього обладунки. Троянці наступали на нього трьома хвилями, і під час кожної хвилі Патрокл убив по дев’ять воїнів. Він здавався непереможним, але у цю мить Аполлон утратив терпіння і знову й знову атакував Патрокла. Він збив його з ніг, розтрощив його спис, зняв із руки щит, зірвав із грудей його нагрудник і скинув із його голови шолом.

Шолом, знаменитий шолом Ахілла, покотився по землі, й усім відкрилось обличчя Патрокла.

На мить запанувала приголомшлива тиша, а потім серед троянців пролунав гучний рев. Вони зрозуміли, що це не Ахілл різав їх, як ягнят, а Патрокл, і це знання спонукало їх до активних дій. Юний Евфорб кинув у Патрокла спис. Він влучив у ціль. Зі списом, що проткнув його бік, Патрокл спіткнувся й попрямував назад до грецьких лав. А тоді Гектор добив його своїм списом, який пронизав його живіт і вийшов зі спини.

— Ти думаєш, що вбив мене, Гекторе, — видихнув Пат­рокл. —Але для цього тобі знадобилася допомога бога Аполлона. Наступним був Евфорб. А ти, знаменитий Гекторе, благородний Гекторе, був лише третім. Усе, що ти зробив, це добив мене. Я вмираю, знаючи, що твою долю вирішить хтось величніший за всіх інших... мій Ахілл.

Гектор поставив свій черевик на груди мертвого Патрок­ла, витягнув спис і перевернув його тіло ногою.

Якщо бійки над трупами Сарпедона та Кебріона мали жорстокий вигляд, то вони були схожими на махання кулачками на дитячому майданчику порівняно з тою несамовитою тваринною дикістю, що проявилася під час боротьби за володіння трофеями з тіла Патрокла.

Менелай піднявся до власного апогею. Він досить хороб­ро боровся з Парісом у їхньому двобої та в тих сутичках, які були за ними. Як давно, здавалося, відбулися ті перші битви. Тепер він повністю одужав після поранення, яке спричинила стріла Пандара, і боровся, мов скажений тигр, за трофеї з трупа. Він відплатив Евфорбу за його перший удар по Патроклу, пронизавши йому списом горло; але коли Гектор виступив уперед, він відступив, закликаючи Аякса допомогти йому.

Гектор уже почав знімати з Патрокла його обладунки — обладунки Ахілла, — але лікієць Главк, двоюрідний брат і друг Сарпедона, зупинив його141.

141 Як і Сарпедон, Главк був онуком великого героя Беллерофонта, приборкувачем і вершником крилатого коня Пегаса (див. «Герої»).

— Треба віднести це тіло грекам і вимагати у них натомість труп Сарпедона.

Гектор похитав головою.

— Час таких люб’язностей минув. Він убив занадто багатьох із нас. Наших родичів. Вашого царя. Уся Троя захоче помститися.

— Зробіть це, принце, або я відведу всіх лікійців геть від Трої й залишу вас захищати її власними силами.

Тут варто зупинитися, щоб нагадати собі, наскільки важливо для кожної сторони було, щоб над тими, хто загинув на полі битви, провели належні похоронні обряди. Клеос — визнання та слава, які вони заслужили своєю доб­лестю та бойовою майстерністю, — гарантував, що їхні імена вічно житимуть в історії, покоління за поколінням. Честь очищення трупа та його спалення на освяченому вогнищі з усіма належними піснями, молитвами та панахидами становила перший крок до здійснення цього клеоса. Також вважалося, що душа не зможе мирно залишити своє життя та потрапити в Підземний світ, якщо тіло не буде вкрито землею. Ті, хто помер від хвороби чи з будь-якої іншої причини, окрім як від ран війни, не могли очікувати на очищення й таку церемонію, незалежно від того, наскільки важливими вони були у житті, але вони принаймні могли отримати честь у вигляді невеликої кількості землі над їхнім тілом. Хоч якими б непристойними та нецивілізованими здавалися нам сутички, які спалахували через понівечені останки мертвого воїна, ми маємо розуміти, що для греків і троянців ці мертві тіла були живими символами нетлінної слави тих героїчних душ, які їх населяли. І поки їхні товариші боролися за те, щоб врятувати, забрати й ушанувати тіла своїх загиблих друзів, їхні вороги боролися за те, щоб зберегти, покалічити та осквернити їх, а також забрати їхні обладунки як військовий трофей чи скарб, який потім могли викупити родина та друзі загиблого.