Стивен Фрай – Троя (страница 28)

— Ми мусимо принаймні прийняти їх, — мовив Пріам, — і вислухати, що вони скажуть.

Геліос уже ковзнув за західний горизонт до того часу, коли корабель із делегацією кинув якір біля узбережжя Троади. Одіссей, Менелай і Паламед у супроводі пажів прибули на берег на невеликому човні, де їх зустрів Антенор, який привітав їх із великою повагою та неудаваною ввічли­вістю. Під захистом охорони делегація пройшла через рівнину Іліон, через річку Скамандр, через високу Скейську браму та увійшла до міста, де її провели до палацу Пріама. Натовпи троянців стояли на вулицях і мовчки спостерігали за тим, як вона проходить повз них.

Відзначили красу Менелая.

— Але він не такий красивий, як Паріс, — бурмотіли жінки.

— А хто той чоловік, який усміхається так, наче знає якусь велику таємницю? — дивувались інші. Ширилися чутки, що це Одіссей із Ітаки, і дехто засичав на нього. Звістка про його підступність і хитрість давно дійшла до Трої.

Пріам і Гекуба зустріли делегацію з урочистою гідністю. Троянські принци були чемні, але холодні. Паріса та Єлени не було. Після бенкету, музики та офіційних хвалебних вір­шів, зачитаних на їхню честь, греків відвели до дому Антенора, де вони мали провести ніч, а вранці повернутися до палацу, щоб розпочати офіційні перемовини.

— Ласкаво просимо під мій дах, — сказав Антенор. — Спіть спокійно, і помолімося богам, аби завтра наші перемовини вдалися.

Повертаємося до палацу, де Пріам відшукав Єлену в її особистих покоях.

— Паріса тут немає?

— Він будує плани, — сказала Єлена. — Він хвилюється, що Менелай та Одіссей якимось чином переконають вас віддати мене.

— Це те, про що я прийшов тебе запитати. Чи справді ти хочеш залишитися тут?

— Паріс — мій чоловік, а це місто — мій дім.

— Жодна частина тебе не хоче повернутися до Спарти разом із Менелаєм?

— Навіть найменша частина мене цього не бажає.

— Це все, що мені потрібно було знати.

Насправді Паріс вислизнув із палацу й попрямував до будинку Антімаха, придворного з аристократичної, але далеко не заможної родини, який заборгував Парісу більше, ніж міг сподіватися колись відплатити. Пріам доручив йому вести переговори з греками.

Паріс втиснув йому в руку мішечок із золотом.

— Твій борг не тільки забутий, — сказав він, — але попереду тебе чекає ще більше золота.

— Якщо? — запитав Антімах.

— Якщо, — сказав Паріс, — ти переконаєш учасників пере­говорів заткнути вуха перед ахейською брехнею та фальшивими обіцянками. І золота буде більше, ніж ти коли-небудь бачив або мріяв побачити, якщо ахейські пси, що зараз сплять у домі Антенора, ніколи не повернуться на свій корабель живими.

Для Менелая було мукою перебувати в цьому місті, так близько до Єлени, але через вимоги дипломатії він був змушений стримувати свій язик і гнів. Поки він крутився в ліжку, намагаючись заснути, він думав про те, як вислизнути з дому Антенора та пробратися до палацу. Якби він знайшов підлого Паріса у ліжку поруч зі своєю обожнюваною дружиною, він би перерізав цьому боягузу горло. Ні, він забив би його до смерті своїми кулаками. Він бив би його, бив його і бив його...

І поки цей чудовий сценарій грав у його голові — його кулаки б’ють і перетворюють гарне й зухвале обличчя ­Паріса на місиво, — звук невідкладного стуку в двері змусив його підскочити з місця.

Антенор був досвідченим придворним. А придворні не живуть достатньо довго, щоб стати досвідченими, якщо вони не підтримують ефективну мережу власних шпигунів та інформаторів. Шпигуни Антенора стежили за Парісом аж до дому Антімаха й підслухали кожне слово його змови проти грецької делегації.

— Мені соромно за власний народ, — сказав він, виводячи Менелая та інших у свій коридор. — Насправді не всі ми такі підступні. Але для вас тепер небезпечно залишатись у місті. Я прошу вас піти за мною.

Під покровом ночі він провів греків назад до їхнього човна.

Коли вони дісталися флагманського корабля й передали новини про намір Паріса їх убити, Агамемнон люто заревів; але в глибині душі він не був незадоволений. Успішна кампанія проти Трої принесла б йому таку славу, яку ніхто з героїв минулого — ані Ясон, ані Персей, ані Тесей, ані навіть великий Геракл — ніколи не мав. Золото і скарби, раби і вічна слава. Боги могли навіть узяти його на Олімп. Він не міг зізна­тися в цьому навіть самому собі, але якби миро­творча місія була успішною, він був би дуже розчарований.

Невдача делегації мала ще одну перевагу. Чутки про таємну змову Паріса поширювалися від корабля до ­корабля, як лісова пожежа, наповнюючи серце кожного ахейця люттю. Якщо енергія та моральний дух було вичерпано, здавалось би, безкінечними приготуваннями та низкою темних ­прикмет, які нависли над їхньою кампанією від самого початку, це підтвердження віроломства троянців було саме тим, що їм потрібно, аби розпалити пристрасть і зміцнити відданість кожного вояка армії вторгнення.

Плацдарм

На світанку наступного дня Агамемнон наказав послати сигнал по всій лінії флоту. Веслярі зігнули спини, і флот рушив уперед.

Кожен корабель мав носову частину, також відому як дзьоб, що була пофарбована у яскраві кольори та зазвичай вирізьблена у формі якоїсь фігури. На флагманському кораб­лі Агамемнона з владним презирством дивилася вперед голова Гери, Цариці неба. На інших кораблях можна було побачити обличчя тих богів і божеств, яким поклонялися в їхньому рідному королівстві чи провінції.

Уявіть перед собою тисячі корпусів, які з шипінням зупиняються у піску, їхні дзьоби всміхаються, сердито дивляться й хмуряться; почуйте звуки десятків тисяч воїнів, які стукають мечами по своїх щитах і вигукують бойові крики. Цього досить, аби кров застигла.

Але Гектор, який сяяв у своїх обладунках і мав чудовий вигляд у своїй бойовій колісниці, вивів троянців із їхнього міста мостами, що їх перекинули через річку Скамандр, просто до греків, які вдерлися до них, викрикуючи при цьому підбадьорливі слова.

Флагманський корабель Агамемнона зупинився на березі й скинув зі своєї корми якір. Ахілл піднявся на носову частину.

— Рушайте за мною, — крикнув він, спрямовуючи меч на дюни. — Ми можемо бути всередині міста ще до заходу сонця.

У цей час на Агамемнона вдягали його обладунки. Його дратувало те, що грандіозну мить його власної висадки на ворожу територію було затьмарено іншим воїном. Він уже збирався віддати стислий контрнаказ, коли провидець Калхас крикнув Ахіллу, щоб той зупинився.

— Я бачив, що першого чоловіка, який ступить на троянську землю, вб’ють — сказав він. — Якщо цим чоловіком будеш ти, Пелеїде114, тоді нашу справу буде програно ще до початку битви.

114 Пелеїд означає «син Пелея», але я буду нечасто використовувати цю форму. Гомер та інші поети, що оспівували Троянську війну, використовують її постійно і для кожного героя. Діомед — Тідід, Одіссей — Лаертід тощо. Як нам відомо, Агамемнон і Менелай — це Атріди.

— На моє ім’я вже існує більше пророцтв, ніж є днів у році, — з презирством сказав Ахілл. — Я не боюся. Крім того, це не земля, а пісок.

Але незалежно від того, принесло б це йому смерть чи ні, Ахілла позбавили можливості це перевірити. Перш ніж він устиг стрибнути, хтось позаду нього вигукнув:

— Я буду першим, хто битиметься з ними!

З корабля вистрибнув молодий чоловік.

— Хто це такий? — крикнув Агамемнон.

Молодий чоловік обернувся з широкою посмішкою і покликав за собою решту. Вони впізнали обличчя Іолая, лідера філакійської армії115.

115 Не плутати з однойменним племінником Геракла (див. «Герої»). У «Каталозі кораблів» зазначено, що він привіз із собою сорок кораблів.

Один лише погляд на нього, такого молодого, такого радісного й такого впевненого в собі, надихав інших. Вони зістрибували зі своїх кораблів, аби приєднатися до нього, і натомість надихали своїм прикладом війська, що перебували праворуч і ліворуч по лінії. За кілька хвилин увесь плацдарм було заповнено грецькими воїнами, які били по щитах і кричали: «Еллада! Еллада! Греція! Греція!» Вони вилізли вгору по дюнах і рушили за Іолаєм на рівнину. Війна почалася.

Іолай кинувся на ряди троянців, які скупчилися на рівнині, щоб зустріти наступ греків. Він убив чотирьох і поранив десяток інших троянців, перш ніж вороги навколо нього раптово розтанули, і він опинився один навпроти високого воїна. Шолом воїна приховував його обличчя, але крики «Гекторе!» з лав троянців дали Іолаю зрозуміти, хто його супротивник. Він улаштував запеклий бій, але не міг зрівнятися з майстерністю та силою Гектора, і в тумані з розмитих ударів мечем, фінтів і парирувань його швидко вбили. Він сконав там, де впав. Пророцтво Калхаса справдилося. Перший ахеєць, який ступив на троянську землю, загинув.

Двоє з філакійського загону Іолая відтягнули його тіло назад за грецьку лінію. Гектор відпустив їх. Він захоплювався мужністю, але понад усе поважав звичай, настільки серйозний як для греків, так і для троянців, згідно з яким мертвих віддавали на очищення, а тоді спалювали чи ховали представники рідного народу. Найбільшою ганьбою, що могла їх спіткати, було залишити трупи своїх людей гнити на землі. Таке святотатство було б соромом для обох сторін. Ця війна, яка триватиме стільки років, побачить невимовне насильство, варварські вчинки та жахливе кровопролиття найжорстокішої та найбезжальнішої дикості; однак у той час існували умовності й ритуали, яких слід було дотримуватись, і їхню важливість неможливо переоцінити. Як покаже час.