Стивен Фрай – Одіссея (страница 47)

Одіссей спустив тятиву.

Стріла пройшла крізь перший отвір, другий, третій — вона летіла, не торкаючись ободів. І ось, наконечник глибоко встромився в дерев’яну дошку за останньою триногою з глухим стуком, який гучно пролунав у тиші, яка панувала в залі.

Одіссей заскочив на стіл і поклав на тятиву другу стрілу:

— І тепер почнеться справжня забава.

— Та за кого ти себе вважаєш? — крикнув оскаженілий Антіной.

Це були його останні слова.

Одіссей спустив стрілу — просто Антіноєві в горло. З носа, вух і очей жениха бризнула кров. Із передсмертним хрипом він узявся за стрілу руками й упав бездиханно. В очах його застигли подив і недовіра.

Женихи кинулися до стін, аби взяти зброю — але на стінах уже нічого не висіло. Пролунали розлючені крики, але найгучніше лунали слова Одіссея:

— Ви питали, за кого я себе вважаю? Так я скажу. Я — Одіссей, цар Ітаки, який повернувся з того світу, аби помститися вам, копана ви худоба. Ви думали, що я не повернуся? Що ви можете вільно грабувати мій палац? Плюватися моєю їжею? Ґвалтувати моїх служниць? Бити моїх слуг? Плюндрувати країну? Планувати вбивство мого сина? Довести до смерті мою матір й не давати проходу дружині? Настав час розплати!

Уперед вийшов Еврімах. Він весь тремтів:

— Одіссею, якщо це справді ти, то благаю про милосердя. Не губи наші життя. Це все Антіной. Це він збирався вбити твого сина. Це він підбивав нас на все зле. І ми тобі все відшкодуємо. По десять, по двадцять биків від кожного. За кожну козу, кожну вівцю, кожну міру пшениці ми відплатимо вдвічі. Так, ти зараз дуже розлючений, але благаю, пробач нам. Ми все повернемо, я присягаюся.

— Повернете? — вигукнув у відповідь Одіссей. — Честь зґвалтованих жінок і дівчат? Побої моїх слуг? Повернете мою матір з могили? Ні, тепер у вас два шляхи. Або бийтеся, або тікайте.

Еврімах витяг з-за пояса кинджал і з бойовим кличем кинувся на Одіссея. Той відступив на крок і вистрілив. Стріла влучила Еврімахові в бік і пробила печінку. Він упав на підлогу з передсмертним кроком і ще пів хвилини бився в корчах.

Телемахові здалося, ніби над його головою на кроквах даху сів орел, а біля нього — сова. Він труснув головою та перевів погляд на батька, який пускав стрілу за стрілою в натовп женихів, наче якась машина. Кожен постріл знаходив свою ціль і відбирав чиєсь життя. У розпачі женихи десятками кидалися на замкнені двері, благали то слуг відчинити, то Одіссея — про милосердя. Але у змученій душі Одіссея для милосердя не лишилося місця.

Кров рікою текла підлогою й бризкала на стіни.

Телемах знову глянув угору. Йому знов здалося, що на кроквах сидять орел із совою.

Амфіном витягнув меч і спробував обійти Одіссея збоку. Одіссей його не помітив — зате помітив Телемах. Царевич метнув спис і влучив Амфіномові просто у бік, вбивши на місці.

Підбігши, аби вистромити спис, він поспішно сказав батькові, який не припиняв стріляти:

— Батьку, в тебе невдовзі закінчаться стріли. У куті меч, щит і шолом, а я принесу ще зброї.

— Швидше, синку.

Одіссей загнав женихів у кут. Вони могли б ображати керманича, розбитися на групи та обійти загрозу збоку, але холодний погляд і влучні стріли царя Ітаки позбавили їх мужності.

Телемах повернувся зі списами, щитами й шоломами. Філетій хотів йому допомогти, але Телемах промовив, клянучи власну необережність:

— Коли я вертався, цей козолуп Мелантій прослизнув крізь двері. Він точно принесе женихам зброю. Дурень я малий, не замкнув комору, руки були зайняті.

Тим часом стріли закінчувалися. Не відводячи очей від ворогів, Одіссей наказав Філетію з Евмеєм зупинити Ме­лантія:

— Не шкодуйте зрадника.

Тим часом Одіссей випустив останню стрілу. Телемах оголив меч і врізався в гущу ворогів, а батько відклав лук, аби насолодитися тим, як вправно й люто його син орудує мечем.

Евмей і Філетій знайшли Мелантія в коморі — він навантажував списи з мечами на візок. Побачивши пастухів, зрадник сів і спробував усміхнутися:

— Я збирав зрою для Одіссея. Як... чудово, що він повернувся. Нарешті настав день, про який ми всі молили богів. Правда, браття?

— Брешеш! — крикнув Евмей.

Філетій узяв довгий мотузок і перевірив його на міць:

— Ти, мабуть, втомився.

— Час відпочити, — додав Евмей.

Вони прив’язали Мелантія до крокв і залишили самого, незважаючи на крики й благання розв’язати.

А у великій залі мертвих було вже більше, ніж живих. Списом і мечем Одіссей з Телемахом загнали в кут і прикінчили Агелая, Еврінома, Демоптолема, Пісандра, Поліба і Амфімедона.

З-під столу виповз Леод і впав Одіссею у ноги:

— Пощадіть мене, Ваша Величносте! Я лише жрець. Я не вчинив жодного зла вашим домашнім.

Але гнів у серці Одіссея не стихав:

— Лише жрець? Ну, і наскільки ревно ти молився, аби я ніколи не повернувся?

Меч царя Ітаки легко розрубав шию Леода. Голова закотилася під стіл, з-під якого той так необачно виліз.

Наступними перед царем впали на коліна співець Фемій і вісник Медон. Одіссей замахнувся був мечем, але Телемах зупинив його руку.

— Батьку, вони невинні. Фемій прославляв вас у піснях, а Медон завжди був добрим до мене. Обидва вони добрі та вірні люди.

Одіссей опустив меч і усміхнувся:

— Подякуйте моєму синові. А тепер ідіть на двір і кличте слуг — тут треба прибрати.

Батько і син озирнулися. Видовище навколо було вражаюче: тіла лежали одне на одному, немов риби на базарі.

По кісточки у крові вони продиралися залою, аби прикінчити швидким ударом списа тих, кого ще не забрала смерть. Потім обшукали кожен кут у залі й передивилися гори трупів — чи раптом ніхто не рухається. Не рухався ніхто.

— Батьку, невже це не сон? Усі сто вісім?

— Я ж казав! На нашому боці були Афіна і Зевс, тож ми не могли програти.

— Але я їх не бачив.

— А хіба ти не відчував, як вони скеровують твоє око? Твою правицю? Не відчував їхню лють ось тут? — і Одіссей указав на свої груди.

І тут Телемах згадав орла із совою на кроквах.

А потім подивився на батька. Увесь у кривавих бризках, він нагадував лева, який щойно відірвався від поїдання впольованого оленя.

Одіссей, своєю чергою, подивився на Телемаха. Стільки разів він малював в уяві свого сина — але не забризканого з ніг до голови ворожою кров’ю.

Тут за їхніми спинами пролунав крик. Цар і царевич обернулися. Це була Евріклея. Вона стояла у дверях, розглядаючи страшну сцену помсти. Але кричала вона не від жаху чи огиди. Це був дикий, майже тваринний крик радості й перемоги.

— Няню! — здивувався Телемах.

Одіссей обережно вивів няню із зали:

— Наша перемога була славетною, але так вже гучно радіти не слід. Краще допоможи нам. Навести лад у цій... свинобійні — справа не з легких. Я скажу, коли Пенелопі можна буде спуститися.

Еврімах з Філетієм зібрали робітників з палацу та навколишніх осель. Треба було вивезти мерців на возах та очистити кімнати сірковими свічками, факелами й ладаном. Одіссей із Телемахом працювали разом з усіма — довго й тяжко.

Урешті-решт вони, обійнявши один одного за плечі, огля­нули чисту залу.

— Не скоро ми знову звикнемо до цього, татусю.

— До чого? І не зви мене татусем.

— До тиші. Уперше за стільки років тут до біса тихо. Ніхто не б’є тарелем по столу. Не дзвенять тарілки й келихи. Ані тобі жахливих пісень, ані бійок що десять хвилин!

До них підійшла Евріклея:

— Тепер тут красиво, хлопчики мої, хіба ні? Ніколи ж бо не вгадаєш!

— Тепер можна, — з хвилюванням сказав Одіссей. — Кличте Пенелопу.

— А можу я вже сказати їй, хто ти?