Стивен Фрай – Одіссея (страница 46)

Він підняв лук, спробував зігнути його обома руками й лише захекався:

— Так, він дуже жорсткий. Старий і затерплий — точно як наш смердючий жебрак.

Він вказав на Одіссея, який усміхнено вклонився.

— Але якщо використати розум і трохи цього...

Тут до зали влетів Мелантій, розмахуючи кулею з жиру — його натопили із сала, дали застигнути й скатали в кулю. Антіной узяв її, насадив її на кінець кочерги й помахав над вогнем.

Очі всіх у залі були спрямовані на нього. Пенелопа на сходах нахмурилася. Телемах не на жарт перелякався. Невже Антіной відкрив якийсь секрет? І тепер стане його віт­чимом? Краще одразу вкоротити собі віку. Одіссей тим часом вислизнув із зали в коридор, де сиділи Евмей з Філетієм.

— Дякую вам, — сказав цар пастухам. — Я лише бідний жебрак, але інколи маю передчуття. Маю одне таке просто зараз. Уявімо собі, що якийсь бог вирішить повернути Одіссея додому. Уявімо ще, що він вирішить очистити свій дім від цих залицяльників. Що ви зробите тоді?

Пастухи вилупилися на нього широко розплющеними очима.

— Я вже казав, пане, — відповів Евмей, — я битимуся пліч-о-пліч із ним.

— Битимуся й загину, якщо треба, — додав Філетій.

— Це все, що мені треба було знати. Тепер дивіться сюди, — і він підняв свій плащ, оголивши пам’ятний шрам. — Бачите? Я Одіссей, і я повернувся. І невдовзі ці негідники лежатимуть мертвими на підлозі нашого дому. Усі до єдиного. З вашою допомогою.

Пастухи впали на коліна перед своїм царем.

— Не треба! — зупинив їх Одіссей. — Повернімося тоді до зали й додивімося фінал цієї комедії.

Тим часом у залі Антіной розминав жир у руці. Мелантій споглядав за його маніпуляціями із розкритим ротом, ніби перед ним творилося найдивніше диво у світі.

Коли жир почав трохи топитися, Антіной узяв його в руку й вийшов на середину зали, де стояли триноги. Походжаючи, він старанно мастив салом лук по цілій його дов­жині. Пальці його ніби пестили зброю від одного кінця до другого. В інших це викликало непристойні асоціації:

— Він ніби бика доїть! — прошепотів хтось. Усі дружно зареготали.

— Тиша, — розлютився Антіной.

Телемах подав йому тятиву.

— А тепер геть з дороги! — крикнув жених.

Телемах відійшов. Настала тиша. Антіной узяв лук, прив’язав тятиву до одного кінця й потягнув.

Нічого не сталося.

Кивнувши головою, ніби так і мало бути, Антіной узяв лук за обидва кінці й спробував його зігнути. Урешті-решт одна з рук зіслизнула.

— До біса! — розізлився він і взяв у Мелантія ганчірку. — Надто слизько. Треба перемастити. Отак!

На третій раз рука вже не зіслизнула — але лук так само не зігнувся.

— Здається, один кінець трохи піддався, — Одіссей вирішив удати турботу.

— Тихше, дурню! — з почервонілим обличчям Антіной кинув лук на стіл. — Убий, не вірю, що твій батько давав собі з ним раду. Це неможливо!

— Пане, — сказав Телемах, — якщо ви звинувачуєте мою матір у брехні, тоді я вимушений...

— Ні, звісно, ні, я просто мав на увазі... — Антіной поспішно вклонився цариці, — ... минуло двадцять років з часів, коли Одіссей востаннє стріляв з нього, зброя втратила гнучкість...

— За жеребом я наступний! — сказав Леод. Він не мітив у ватажки серед залицяльників, але, будучи жерцем, часто попереджав, що настане день, коли вони поплатяться за свою нечемну поведінку в домі Пенелопи.

Леод старанно протер лук, напружився, але так само зазнав невдачі. Далі почали підходити інші, і жоден не зміг зігнути лук навіть на товщину мушиного крила.

Коли зазнав невдачі останній, Антіной став на стіл:

— Ось що ми зробимо. Закінчимо на сьогодні. Завтра ми всі разом вийдемо та принесемо жертву Аполлонові, покровителеві всіх лучників. Покладемо на вівтар найкращі шматки. За це він дасть нам сили, і в нас вийде.

— Але перепрошую, — тихо затремтів голос з глибини зали. — Я ще не спробував.

Одіссей, який удавав слабкого і старішого, ніж зазвичай, вказав рукою на лук.

— Ти? Не спробував? Ще? — повторив Антіной, а потім розреготався. Разом з ним й інші зареготали й загупали ногами по підлозі.

Подив Антіноя швидко обернувся злобою:

— Геть звідси, стариганю. Набрид! Киньте хтось цього смердючого пса у якусь купу лайна!

Але тут на стіл застрибнув Телемах:

— Ні! Я забороняю! Що казала цариця? — він обернувся до Пенелопи: — Мати, хіба ти не казала «хто з вас тут зможе це повторити, той і стане моїм чоловіком»? Хіба то не твої слова? «Хто з вас тут зможе»? Хіба ні?

Пенелопа, здивована жаром, з яким її син став на захист жебрака, схилила голову:

— Так, саме це я й сказала.

— «Хто з вас тут». А цей пан — він з нами, і він тут. Тому й він заслуговує на право спробувати свою вдачу.

Поки женихи гучно обговорювали слова цариці й царевича, Одіссей прошепотів до Евріклеї:

— Коли я піду натягувати лук, усі дивитимуться на мене. Тоді виходь у коридор і замкни всі двері до цієї зали. Зрозуміла? Замкни нас усіх тут.

Рум’яна від радості, Евріклея вийшла.

Телемах глянув на Пенелопу:

— Мамо?

Очі в цариці були сумні. Зранку її розрадила бесіда з жебраком, і їй не хотілося б виставити його на загальне посміховисько.

— Так, він має право спробувати, — відповіла вона. — Але дивитися на це я не можу.

Вона розвернулася й вийшла. Повернувшись до своєї кімнати, вона впала на ліжко й заснула — так неочікувано, швидко й міцно, що здавалося, ніби сон цей навів якийсь бог. Може, навіть сама Афіна.

Тим часом Одіссей дочвалав до столу. Телемах дав йому лук:

— Тримай, старче. А це — сагайдак, у ньому стріли.

І прошепотів на вухо:

— А он там у скрині є ще.

Одіссей пробурмотів слова подяки, узяв лук і оглянув його уважно з усіх боків.

— Дивись, це називається «лук» — загиготів хтось з женихів.

— Так, — відповів Одіссей, — знатиму.

Узявши лук у ліву руку, він правою скинув із себе плащ і закинув за спину колчан на ремні. Потім пройшовся по луку пальцями, перевіряючи, чи не підточили за двадцять років хробаки ріг чи деревину.

— О! Та тут у нас справжній знавець! — зареготів один з женихів.

— Здається, цариця вже обрала собі нареченого, — пир­хнув другий.

Але раптом усі замовкли. Одіссей узяв тятиву, закріпив її на верхньому кінці лука, а потім одним швидким рухом, без видимих зусиль, простягнув її до нижнього кінця й закріпив — ніжно, наче музикант струну. Тоді підніс лук до рівня очей, двічі натягнув тятиву, зігнувши лук, і задоволено кивнув, ніби сам собі щось проказав.

Ніхто в залі не міг вимовити ані слова. Тим часом Одіссей підійшов до триноги, на якій лежала перша сокира з дванадцяти. Він дістав стрілу із сагайдака й поклав на тятиву. Ліва рука стиснула саму середину лука. Наконечник упав на кулак, і Одіссей перекинув через древко вказівний палець. Тоді пройшовся по древку вказівним і середнім пальцем правої руки — до самої тятиви. І зітхнув.

І кожен у залі зрозумів, що цей непоказний жебрак — вправний і досвідчений лучник. Лук зі стрілою він тримав твердо, впевнено й легко.

Одіссей відійшов від триноги на довжину двох кінських тулубів, націлився на першу сокиру, натягнув тятиву — дедалі сильніше — доки не підтягнув стрілу до самого ока. Затримав її там.

Усі в залі затамували подих.