Стивен Фрай – Одіссея (страница 42)

Цар не міг стримати сліз. Він одразу впізнав Аргуса, свого улюбленого гончака. Востаннє він його бачив на пристані, коли відпливав у похід на Трою. Останній образ дому в очах мандрівника, перед тим, як корабель вийшов з гавані — Пенелопа, яка ледь стримувала сльози, Телемах у неї на руках і Аргус, який стрибав і жалісно вив.

Одіссей простягнув руку й погладив вірного пса. Аргус підняв голову й радісно заскавчав. Він чекав на господаря двадцять років — і дочекався. Пес затремтів усім тілом, потім тихо загарчав і помер.

Одіссей розумів, що зі сльозами на очах у палац краще не заходити. Зібравши волю в кулак сильно, як ніколи, він видих­нув, зсутулився, як і личило старому жебракові, потягнув за бронзове кільце й увійшов до палацу.

У вуха йому вдарили шум і галас. У двох протилежних кутах великої зали співали музиканти — кожен своє, перекрикуючи один одного. Слуги, прислужники й служниці метушилися, намагаючись догодити женихам, які гучно й нахабно вимагали ще вина, ще м’яса, ще музики — і ще багато чого.

Побачивши Одіссея, старого, згорбленого, у лахмітті, женихи пожвавилися:

— Нова забава!

Спочатку в гостя полетіло яблуко. Потім — бронзова тарілка. Від них Одіссей ухилився.

Підвівся Антіной:

— Якщо я влучу — з кожного по срібній монеті.

Він підняв дерев’яний табурет і кинув його в Одіссея, влучивши у стегно. Той вистояв, ніби табурет був сплетений із соломи.

Мабуть, краще було б, якби він закричав від болю. Женихи почали сміятися зі слабкого Антіноя, у гостя полетіли нові табурети, і він, на радість женихам, заховався під стіл.

Телемах обіцяв батькові не втручатися, але це вже було занадто.

— Вас хіба не вчили, як поводитися? — закричав він на женихів. — Будьте ви прокляті, дикі пси. Гостей захищає сам Зевс, хіба ви цього не знаєте? Хоч царя, хоч жебрака — гостя в Ітаці шанували завжди. Ганьба вам!

Усі залицяльники обернулися до царевича:

— О! Що він каже! Ганьба нам!

— Який зухвалий!

— Що цей святенник собі думає?

— Треба провчити нахабу!

Тут уже Одіссей мусив щось вдіяти.

— Нехай милостиве панство розважиться! — сказав він, вилізаючи зі свого сховку та розкриваючи торбу. — Подайте бідному жебракові! Буду радий усім об’їдкам.

Дехто з женихів давав йому копняка, а дехто зі сміхом закидав у торбу кісти й яблучні огризки. Торба, стара й уся в дірках, почала тріщати по швах, вміст її почав випадати, і бідолаха повзав по кам’яних плитах підлоги, підбираючи об’їдки. Зала зайшлася реготом, який раптом припинився. До зали увійшов чоловік, так само вдягнений у лахміття.

— Що ми бачимо! — вигукнув Антіной. — Тут у нас з’явився суперник!

Новоприбулець дивився на Одіссея з відкритою ворожнечею. Його лахміття було в дещо кращому стані, тканина була не така страшна й не така подряпана, а живіт — кругліший. Одіссей був справжнім жебраком, а чоловік, який щойно увійшов, нагадував актора, що грає жебрака на сцені чи вуличних гуляннях.

Він обійшов навколо Одіссея, оглянув його, скрививши губи, наче покупець, що перевіряє, якого коня йому продають:

— І з ким, до біса, він хоче тягатися?

— О чужоземцю, ти кинув виклик самому Ірові! — сказав Антіной. — Дарма ти це зробив.

— Ми називаємо його Іром, бо він, як Ірида — приносить нам звістки, — додав Еврімах115.

115 Ір — чоловіча форма імені Ірида. Так звали богиню, яка біжить веселковим мостом, несучи послання від богів. У Гомера справжнє ім’я Іра — Арней.

— Я такий самий бідний безхатько, як і ти, — сказав Ірові Одіссей. — І так само покладаюся на милість цих щедрих панів.

— Такий самий, як я? Як я? Я — головний міський жебрак, знаний та шанований у цілій Ітаці116.

116 У Гомера — «По цілій Ітаці славився жадібним пузом своїм, і нахабством з пияцтвом». — Прим. перекладача.

А ти — підлий, негідний, смердючий волоцюга без роду-племені, який не вартий купи лайна під моїми сандаліями. Геть звідси! — Ір указав великим пальцем на двері.

— Тут знайдеться місце для нас обох, брате, — сказав Одіссей примирливим тоном. — Для чого нам переходити до бійки?

Ір засміявся:

— Ах ти шмаркачу, боягузе. Попереджаю востаннє. Або ти забираєшся звідси із цілою пикою, або вилітаєш із розбитим носом. Вибір нескладний.

Еврімах гримнув кулаком по столу й закликав до бійки. До нього приєдналися інші. Женихи забили тарілками й келихами по столу, а ногами по підлозі.

— Гаразд, гаразд! — вигукнув Антіной. — Влаштуймо все по-чесному. Переможець отримає з нашого столу все, що зможе з’їсти й випити.

Женихи хором заревіли:

— Бій безхатьків! Бій безхатьків!

Одіссей підняв руку:

— Вельможне панство! Я розумію, якому високоповажному чоловікові я перейшов дорогу. Насмілюся сказати, що цей... цей вельмишановний пан не залишить від мене й мок­рого місця.

— Саме це я й зроблю, старий! — Ір сердечно плескав Одіссея по спині.

— Тому я дуже прошу, — продовжував цар-жебрак благальним тоном, — аби ніхто з вас не втручався в бій. Навіть без ваших спроб збити мене з ніг, я ледь встою проти пана Іра. Обіцяєте не втручатися?

Підвівся Телемах:

— Не бійтеся, пане. Битва буде чесною.

— Дякую вам, юначе, ким би ви не були, — відповів Одіссей.

Телемах намагався не всміхатися.

Посередині зали розчистили місце для бою. Ір із реготом ходив навколо, кланяючись глядачам із поважним виглядом. Тим часом Одіссей скинув плащ і заправив драну туніку в нижню білизну. І тут виявилося, що Афіна, змінюючи його вигляд, подбала про сивину в бороді, зморшки на обличчі й руках, але забула припасувати до зморщок і лахміття решту Одіссеєвого тіла. Тепер очам присутніх відкрилися його широкі плечі, міцні груди й потужні м’язи.

Ір зупинився й ковтнув слину. Тим часом Одіссей скинув сандалії та поставив на підлогу ліву ногу, потім праву. Ір завмер. Одіссей усміхнувся. Женихи засвистіли.

Антіной підвівся й закричав на Іра:

— І хто тут тепер шмаркач і боягуз? Хто дрижить, немов перелякане щеня? Якщо ти програєш цьому стариганю, клянуся, я відправлю тебе до царя Ехета — а він знався на тортурах. Якщо тобі пощастить, лише відріже тобі ніс і вуха, відірве яйця і кине їх своїм псам!117

117 Ехет — легендарний цар Епіру, який жорстоко вбивав усіх чужоземців, які приходили в його володіння. — Прим. перекладача.

Одіссей тим часом думав. Він може вбити його одним влучним ударом у горло. Зламаю кадик — і все. Нічого складного. Але тоді залицяльники можуть щось запідозрити. Аби план спрацював, йому було конче важливо залишатися в очах ворогів незграбним жебраком.

Ір вийшов уперед, розмахуючи кулаками, немов млин. Одіссей ухилився, ніби з переляку, а потім вдарив. Сторонньому глядачеві могло здатися, ніби він махнув рукою з відчаю і влучив випадково, і лише справжній знавець кулачного бою оцінив би ідеально вивірений джеб досвідченого майстра. Кулак Одіссея врізався в обличчя Іра збоку, розбивши його ніс і щелепу в одну криваву кашу. Головний жебрак Ітаки впав на підлогу, кашляючи кров’ю. Під веселі крики публіки, кланяючись праворуч і ліворуч, Одіссей витяг Іра за ноги геть з палацу, прихилив до стіни й вклав йому в руку посох:

— Тепер проситимеш милостиню тут, — сказав він ворогові в закривавлене обличчя. — Якщо ще хоч раз коли-небудь спробуєш принижувати інших жебраків — буде ще гірше. Зрозумів?

Ір хрипів і булькав, у роті тріскали криваві бульбашки, не даючи вимовити ані слова.

— Кивни, якщо зрозумів, — сказав Одіссей.

Ір кивнув, скривившись від болю.

У залі на переможця чекало величезна таца з фруктами та хлібом. Амфіном, один з женихів, поплескав його по плечах і відвів до тарілки з козячими ковбасами.

— Ось твоя нагорода, старче!

Тим часом Еврімах покликав музикантів і зібрався танцювати. Одіссей заспокоївся. На нього більше не зважали. Тут із жіночих покоїв спустився Телемах. Підійшовши до батька, він тихо сказав:

— Я бачив матір. Вона вже почула про нового жебрака, і їй дуже прикро, що його так зустріли. А ще її зацікавило твоє вміння вправлятися зі словами й кулаками. Мати кличе тебе нагору й хоче прийняти, як личить приймати гостя.

Серце Одіссея калатало у грудях — нарешті він побачить Пенелопу! Але розум підказував: відкриватися ще зарано.

— Я піднімуся, — сказав він синові, — але відкриватися не буду. Зберігати моє повернення у таємниці — це буде надто тяжко.

Телемах кивнув: