Стивен Фрай – Одіссея (страница 41)

— Зрозумів.

— І, Телемаху... якщо побачиш Пенелопу — вона не має знати, що я повернувся. Поки що ні. Якщо дізнається — може не втриматися й виказати свої почуття, а Евмей каже, що не усім з її служниць можна довіряти. Прийде час — і ми возз’єднаємося. Але поки що наше чарівне слово — обережність і прихованість.

— Це два чарівні слова, — усміхнувся Телемах.

— Мій хлопець, — Одіссей почухав Телемаха по по­тилиці.

Медон вигукує і слухає

Тим часом корабель, який віз Телемаха з Пілосу, обігнув північний берег острова й зайшов у головний порт Ітаки. Періей відправив до Пенелопи гінця на ім’я Медон, аби той доповів, що Телемах повернувся, але вирішив йти одразу до Евмея.

Так сталося, що в палаці Медон зустрів самого Евмея, який теж ніс звістку до Пенелопи про повернення царевича.

Перш ніж Евмей встиг сказати бодай слово, Медон встав в офіційну позу й гучно та урочисто виголосив новину про повернення Телемаха. Голос його рознісся усіма верхніми кімнатами палацу. Слова його почули всі служниці, і деякі з них, які мали, як то кажуть, особливі стосунки з окремими женихами, швидко все їм переповіли.

Женихи одразу зібрали нараду.

— До біса! — мовив Еврімах до Антіноя. — Ви відправили три кораблі йому на перехоплення. Як він прослизнув?

— Мабуть, обійшов острів з іншого боку, — відповів Антіной, який командував тими кораблями, — ми не спускали очей з протоки. Його там точно не було.

— От покидьок!

— Здається мені, із цим цуценям таки треба покінчити. Він небезпечний. Люди навколо починають його шанувати, називають майбутнім царем. І зважаючи на те, як він вислизнув з Ітаки й повернувся, — він зовсім не дурень. Думаю, треба влаштувати йому щось неприємне — напад розбійників на дорозі чи вовків у лісі.

— Правильно. А майно його поділимо між собою.

У натовпі женихів пронісся схвальний гук. На обличчі Еврімаха заграла підступна посмішка:

— За додаткову частку в діленні здобичі я залюбки зроблю це сам!

Медон, може, і любив надто помпезно виголошувати звістки, проте він усім серцем був відданий Пенелопі й Телемахові. Помітивши, як збираються женихи, посланець відчув недобре й заховався в завішеному алькові, звідки розчув кожне слово. Коли женихи розійшлися, Евмей вже давно пішов назад на свою свиноферму, тож єдиною людиною, кому Медон міг розповісти про почуте, була сама цариця.

Цими днями вона майже не виходила зі своїх кімнат, але почуте Медоном змусило її змінити звички. З почтом служниць, з обличчям, накритим покривалом, увійшла вона до головної зали й обрушила свій гнів на женихів.

— Як насмілилися ви загрожувати життю мого сина? Нев­же ви втратили останні залишки сорому? Юнак лише досяг повноліття, а ви вже плетете проти нього змови. Ви розграбували царство мого чоловіка, знущаєтеся над моїми слугами й товаришами й не даєте проходу мені, але вам цього мало? За честь цього дому може заступитися лише самотня жінка й хлопчик без батька. І після цього ви ще й плануєте вбити цього хлопчика? Боги покарають вас усіх.

Еврімах здивовано розплющив очі й розвів руками:

— Моя ясна пані! Я не знаю, хто вам це переказав, але він помиляється, як ще не помилявся ніхто. І я сам, і всі ваші гості, від імені яких я говорю, усім серцем любимо юного Телемаха. Я й власного сина не міг би любити більше. Присягаюся, що жодна небезпека від нас йому не загрожує.

Сам же собі він казав: «Що раніше я проштрикну мечем цього нахабу, то краще буде нам усім».

Більше сказати Пенелопа не могла. Підібравши накидку, цариця піднялася сходами, щоб знову лишитися наодинці з думками про загиблого чоловіка.

Тим часом її загиблий чоловік готував вечерю разом із сином. Афіна знов перетворила його на старого волоцюгу — повернула зморшки на шкіру, зігнула спину, додала сивини в бороду. Евмей прийшов з міста й передав Телемахові, що Антіной і його люди повернулися із засідки у протоці й тепер сидять у палаці разом з Еврімахом. Він не помітив, як його старець-гість підморгнув Телемахові й дав йому легенького стусана (від якого той ледь не злетів зі стільця).

Жебрак

Наступного ранку, ледь поснідавши, Телемах заявив, що вертається до палацу, до матері. Тоді обернувся в бік Одіссея.

— Не хочеш пройтися зі мною, старче?

— Ви дуже добрий, пане. Справді, я хотів би сходити в місто. Там збирати милостиню легше, ніж у полях. Я не хочу лишатися тут надовго й обтяжувати нашого друга Евмея, який так щедро й гостинно мене прийняв. Але ви, царевичу, ідіть уперед. У вас буяє молодість і сила, я вас лише затримуватиму. До того ж ранковий холод морозитиме мені кістки крізь це лахміття. Я вийду, коли сонце забереться трохи вище в небо. Можливо, тоді господар зробить мені останню ласку та пройдеться зі мною до міста?

Евмей, звісно, кілька разів запевнив, що такий чемний і поштивий гість ніяк його не обтяжує, але врешті-решт погодився, сказавши наперед, що провести його в місто буде йому радістю й честю.

Коли пастух відвернувся, батько й син показали один одному язики та тихенько засміялися.

Ідучи в місто, Телемах зупинився перед домом Клітія й узяв із собою до палацу Теоклімена, провидця з Аргосу. Пенелопа, звісно, була дуже рада побачити сина, а з нею в кімнаті була Евріклея, стара няня Телемаха. Дві жінки влаштували змагання, хто обійматиме юнака сильніше й довше.

Як справжня мати, Пенелопа наполягла, аби Телемах з гостем передусім поїли. Але варто було йому з Теокліменом сісти, як жінки засипали юнака запитаннями:

— Де ти був? Кого бачив? Що нового в Пілосі? А ще що де нового? А можна?...

Намагаючись жувати й говорити одночасно, Телемах розповідав про відвідини Нестора й подорож у Спарту, про зустріч із Менелаєм та Єленою. Коли ж царевич дійшов до розмови Менелая з Протеєм і до слів Морського старця, що Одіссей сидить на Огігії в німфи Каліпсо, у неволі, але беззаперечно живий, — Пенелопа не змогла стримати сліз:

— Навіть не знаю, що гірше — страх чи надія. Якщо він справді живий, хоча пройшло стільки років...

— Ясна пані, — втрутився Теоклімен, — пробачте мені за те, що надія приносить нам нові ускладнення, але Аполлон дав мені дар передбачення, тож коли я бачу майбутнє — я просто зобов’язаний поділитися ним з вами. Іменем великого Зевса я присягаюся, що ваш чоловік живий. Ба більше, він вже в Ітаці. Невдовзі він прийде в палац, поверне собі дім і царство та помститься женихам, які насмілилися так непорядно вас здобувати. Я бачу це ясно.

Пенелопа подивилася на нього — довгим і тяжким поглядом:

— Ти зрозумієш мене, провидцю, якщо я скажу, що двадцять років розлуки зробили мене дещо недовірливою. Ти здаєшся чесною людиною, мій син любить і шанує тебе, і я не маю сумніву, що наміри твої добрі й щирі. Я молюся, щоб ти мав рацію. Але дуже прошу більше не говорити про це нічого.

Теоклімен вклонився:

— Ясна пані, я все розумію. Сумнівайтеся. Це наймудріший шлях.

Надворі здійнявся галас.

— Що це таке?

Телемах глянув вниз крізь вікно:

— Нічого особливого. Женихи влаштували змагання з метання диска та списа.

Десь із хвилину царевич дивився на розваги непроханих гостей, а потім тихо промовив: «Розважайтеся, доки можете, любі друзі. Недовго вам залишилося, недовго».

Десь у той самий час Одіссей і Евмей виходили з пастушої хижі. Одіссей був у жебрацькому лахмітті з брудною торбиною. Евмей пожартував, що на його плащі стільки дірок, що в місті його можна продати як рибальські сіті.

Підійшовши до міста, пастух гордо вказав старцеві на фонтан — кам’яну чашу з вишуканим різьбленням, у яку стікала вода з підземного джерела. Виходила криниця, з якої брали воду городяни:

— Неріт, Ітак, Поліктор криницю оту спорудили.

Тут почувся голос:

— Рох-рох, свинорилий! Не підходь до води, бо вона потім смердітиме.

Одіссей з Евмеєм обернулися. Повз них інший пастух гнав стадо кіз. Евмей прошепотів Одіссеєві на вухо: «Це Мелантій, груба й невихована людина. Не звертай уваги».

— А хто це в нас тут? — Мелантій оглянув Одіссея з ніг до голови й затиснув пальцями ніс. — Ух ти! А ти смердиш ще більше, ніж свинорилий. Хто ти, в біса, такий?

— Просто мандрівник, який сподівається знайти в палаці гостинний прийом, — спокійно відповів Одіссей.

— Ще один жебрак з великою торбою? Ха! Нічого, Ір тебе побачить, він тебе точно побачить! — ця думка наче розбур­хувала уяву Мелантія, і він повторював фразу про Іра ще й ще.

Евмей з Одіссеєм лишили Мелантія з його козами й пішли собі далі:

— Який неприємний чоловік, — сказав Одіссей. — А що означають його слова про Іра?

— Навіть не знаю. Але будь обережним, друже. Ось, ми підійшли до палацу. Але радив би тобі пошукати щастя в іншому місці.

Одіссей подивився на брами і на двір, який відкривався за ними.

— Красивий палац, — сказав він, — добрі пропорції. Хто б не креслив і не будував його, він знав свою справу.

— Ти мудрий у судженнях, мій друже. Звів його мій пан, Одіссей. Сам. Кожен камінь, кожну дошку. Непогано ж?

Тут до них донісся запах смаженого м’яса, звуки музики й гучний сміх.

— Що ж, йди вперед, — сказав Одіссей. — Не треба, аби тебе зайвий раз бачили із потворним старим жебраком.

— Але будь обережний, друже. Ті люди однаково легко кинуть у тебе камінь, табуретку або спис.

На цьому пастух пішов, а Одіссей рушив до палацу. Біля брами він почув дивний звук, наче плач. На старому килимку серед кісток і гною лежав старий, хворий пес, сивий, весь у корості й кліщах. Відчувши запах Одіссея, він підвівся, нагострив вуха й вильнув хвостом.