Стивен Фрай – Одіссея (страница 37)

Аж тут я зрозумів, що буря несе мене до смертоносної протоки Скілли і Харібди. А ще хвилину тому я сподівався, що боги нарешті нам благоволять. Ха! Тільки зараз я зрозумів, наскільки підступну помсту вони нам влаштували.

Цього разу мені можна було не боятися Скілли, адже невблаганні хвилі несли мене просто у пащу Харібди.

Смертоносна круговерть була все ближче, і я поліз на щоглу — до самого воронячого гнізда на вершечку. Корабель почало затягувати у вир, а я перевісився через край, і опинившись біля скелі, я стрибнув щосили й ухопився за те саме фігове дерево, за яким я свого часу розпізнав скелю Харібди. Дерево нахилилося, вигнулося коріннями, але витримало мою вагу. Я заліз на скелю й подивився униз. Корабель описував кола у вирі — дедалі глибше, доки Харібда не поглинула його цілком — міцний, надійний, шляхетний корабель, який пройшов разом із нами стільки випро­бувань.

Не випускаючи з рук рятівної гілки, я почав рахувати: один... два... три...

Скеля... Дерево... З глибин пам’яті виплив день, коли ми з Пенелопою гуляли місцем, де мав постати наш палац. Вона тоді взяла з мене обіцянку не рубати стару оливу, яка росла на місці, де мала постати наша спальня. Я тоді обрубав частину гілок так, що вони створили основу для величезного ліжка, і навколо цього ліжка вже звів стіни нашої спальні. Це ліжко було нашою маленькою таємницею. Згадавши про ці дні, попри загибель корабля й команди, попри ненаситну Харібду, яка вирувала під моїми ногами, я всміхнувся. Які вони все ж таки різні — теплі, домашні мрії людей і мстиві та підступні задуми богів!

П’ятдесят вісім, п’ятдесят дев’ять, шістдесят!

І відпустив гілку і стрибнув вниз. Якраз у цю мить Харібда почала вертати назад все, що раніше поглинула. Я впав у море якраз посеред порваних тросів та уламків. Схопившись за дошку (мабуть, від палуби), я щосили поплив, аби бути якомога далі від чудовиська, коли воно знову закрутить вир. Мої легені і м’язи майже горіли від напруги, але врешті-решт я відплив достатньо далеко і міг віддатися волі хвиль.

Дев’ять днів море носило мене, аж доки не прибило до берегів Огігії, острова, де живе німфа Каліпсо, яка врятувала мене, оточила любов’ю і турботою та ув’язнила в себе на тривалі сім років. Коли ж я врешті-решт покинув Огігію, біла богиня допомогла мені досягнути ваших гостинних берегів, де неймовірно добра, красива й турботлива царівна змилостивилася наді мною й скерувала до вашого палацу. Ну, цю частину ви вже знаєте. Із цього я, власне, і почав.

О! Бачу, уже сходить сонце. Якраз я і закінчив.

Додому!

— Якраз я і закінчив.

Одіссей сів. Десь зо хвилину в залі панувала драматична тиша, а потім господарі, гості — усі як один встали й наповнили палац оплесками, захопленими вигуками та дзвоном келихів. Слуги й слугині, які стояли попід стінами, почали бити мідними тацями й тарілками, ніби то були литаври. Хто міг — той свистів.

Одіссей почервонів — хоча під густою бородою й густою засмагою це не було надто помітно. Значно помітніше було те, як загорілися щічки Навсікаї.

Цар Алкіной закликав до тиші:

— Цар Ітаки зробив нам найбільшу ласку. Ніколи ще ці стіни, навіть не побоюся сказати, жодні стіни у світі не мали честі чути історії про такі подвиги, такі пригоди і, думаю, усі ми погодимося, такі скорботи. Царю Одіссею, муже, що звідав стільки страждань, я присягаюся тобі, даю тобі моє царське слово, що поневірянням твоїм покладено край. Моя родина, високі гості зі шляхетних домів Схерії — ми спорядимо тобі найкращий корабель. І попливеш ти не з порожніми руками. На подяку за твою історію ми завантажимо твій корабель скарбами. Найсильніші веслувальники вмить донесуть тебе до берегів Ітаки. Ще раз повторю, великий царю, тут закінчуються твої страждання. А тепер ти заслужив на відпочинок — більше за усіх нас.

Наказ Алкіноя кинулися виконувати негайно. Робота кипіла весь день, усю ніч і ранок. Проте Одіссеєві все одно здавалося, ніби всі зволікають. Він із нетерпінням ходив туди-сюди портом уздовж міських мурів, майже не приховуючи своє нетерпіння. Одягнений у найкращу туніку і плащ із золотою вишивкою (вишивала сама цариця), він тепер має вигляд, як личить цареві.

А збоку тихо стояла Навсікая, споглядаючи, як на найкращий з феакських кораблів завантажують золоті казани, триноги, глеки та скрині. Одіссей із вимушеною посмішкою тиснув руку всім феакійським вельможним панам, які підходили до нього, кланялися й описували свої дарунки. Що ж, їхні нащадки зможуть з гордістю говорити: «Наш дідусь потиснув руку самому Одіссею з Ітаки». А їм не віритимуть, і у класі будуть бійки...

Й ось усе було готово. Одіссей ступив на борт, перехилився через поруччя, подякував Алкіною та Ареті й спробував утішити заплакану Навсікаю. На прощання вона зняла із себе бурштиновий кулон на золотому ланцюжку та кинула Одіссеєві, який зловив його, поцілував, надягнув і помахав царівні рукою.

І от моряки налягли на весла, і корабель вийшов із бухти. Вечоріло. Ітакському цареві постелили на палубі, він приліг і поринув у глибокий сон. Вісім років тому він уже був біля берегів Ітаки, так само заснув — і його люди відкрили торбу з вітрами, поклавши початок тривалим нещастям, через які він так довго не міг потрапити додому.

Феаки були вправними мореплавцями. Їхні весла майже не турбували морської поверхні, а корабель летів крізь води, наче птах. Ранкова зоря ще не осяяла небо, коли на обрії показалася Ітака. Одіссей усе ще спав. Його разом із постіллю обережно винесли на берег, розклали поруч дарунки й вирушили додому.

Одіссей-скиталець нарешті повернувся на рідну землю.

Ітака

Незнайомий берег

Одіссей прокинувся і, не до кінця відійшовши від сонного запаморочення, озирнувся навколо. Куди привезли його феаки? Чому навколо все в тумані? Він спить? Ні, це не сонне запаморочення, це справжній туман. Він дивився крізь нього, проте скелі та дерева здалися йому зовсім незнайомими. Від жалю, злості й розпачу Одіссей закричав. Він знов зробив це — заснув, коли рідний берег був так близько. Уперше його люди відкрили торбу з вітрами — подарунок від Еола — і їх віднесло далеко від дому. І ось він знову заснув — і знову на незнайомому березі. Феаки, здається, були вправними мореплавцями, їх називали фінікійцями Заходу108.

108 Посейдон таки був дуже злопам’ятним. Він ніяк не міг вибачити Одіссея за історію з Поліфемом, тож не на жарт розізлився, коли феаки допомогли царю Ітаки дістатися дому. Він почав просити в Зевса дозволу покарати їх за це. Зевс врешті-решт погодився. Коли корабель дістався Схерії, мстиве море перетворило його на камінь, який опустився на дно й навіки закрив прохід у порт. — Прим. автора.

Вважається, що Схерія — це грецький острів Керкіра (Корфу), більш відомий за книгою Дж. Даррелла «Моя родина та інші звірі». Одна зі скель у затоці Палеокастриця нагадує корабель і вважається «тим самим» кораблем. — Прим. перекладача.

Невже вони помилилися? Чи якийсь зловмисний бог наслав на них не той вітер, або навіть поміняв місцями зірки, аби ввести їх в оману?

Погляд його привернуло щось металеве. Одіссей придивився. У цьому прихованому серед дюн куточку феаки склали всі золоті горщики, триноги, тканини та інші дорогоцінності, які Алкіной зі знатними феаками подарували йому на прощання. Що ж, якщо вони й помилилися, висадивши його не там, то зробили це ненавмисно — і не пограбували.

Не маючи чим ще зайнятися в такому тумані, він почав рахувати свої скарби. Аж тут Одіссея зупинив незнайомий юнак:

— Доброго дня, подорожній!

Одіссей озирнувся:

— І тобі доброго дня, друже. Радий тебе бачити.

Це був пастух заможний, одяг і зовнішність видавали в ньому шляхетне походження. Шкіра його була гладкою, без мозолів, зморщок чи інших слідів важкої праці. А замість посоха в нього був спис.

— Пробачте, якщо мої слова здадуться вам дивними, але не могли б ви сказати, де я? Ми на острові?

— Ви, мабуть, прибули здалека, що не впізнаєте ці місця. Наш острів, може, не найбільший у морі, але він досить знаменитий. Це — Ітака.

Ітака! Він удома! Одіссей відчув радість і полегшення. Але навіть у цей момент, коли серце переповняли емоції, він вмів тримати себе у руках.

— Ах, Ітака... Ітака... — сказав він, удаючи, ніби дістає цю назву з глибин пам’яті. — Так, я чув про це місце. Там править цар Едіп, якщо я не помиляюся. Ні, не Едіп... Одіссей його звати, так? Цар Одіссей. Ми чули про Ітаку навіть на Криті — я прибув звідти. Кілька днів тому мені терміново потрібно було тікати. Не стану турбувати тебе деталями. Я поспіхом зібрав свій скарб у дорогу. Мої люди винесли мене сюди, поки я спав. Отже, це Ітака?

І тут Одіссей зрозумів, що туман увів його в оману, і перед ним не юнак, а жінка. До того ж вона сміялася:

— От не можеш ти говорити прямо, старий кручений бісе! Ніколи не скажеш правди, якщо можеш вигадати красиву брехню! Кручений, немов баранячий ріг! О Одіссею! Волоцюга, хитрун, штукар, шахрай, дволичне створіння! Вигадувач хитрих планів. Хитромудрий Одіссей, якому не вистачило мудрості впізнати свою берегиню й джерело свого натхнення! Не впізнав богиню, яка вкладала всі ці хитрощі у твою голову!