Стивен Фрай – Одіссея (страница 36)

— Скажу вам про це пізніше, хлопці, — сказав я, — спочатку подивіться вперед.

Скілла і Харібда

Перед нами лежала довга берегова лінія. З одного боку її був вузький прохід між двома скелями, з другого — такий самий прохід між двома іншими скелями.

Я примружив очі та придивився до тьмяних обри­сів суші. На крайній лівій скелі я помітив самотнє дерево. Кіркея згадувала, що на скелі, біля якої живе Харібда, чудовисько-вир, росте фігове дерево. Отже, на протилежній скелі живе страшна Скілла. А з правого боку то сходилися, то розходилися дві величезні скелі. Біля них здіймалися пінні бризки і чувся гуркіт потужних хвиль.

— Це — планкти, знамениті блукаючі скелі, — сказав я. — Навіть не думайте пройти між ними — це справжнє самогубство. Отже, щоб пройти у відкрите море, яке приведе нас додому, нам доведеться пройти іншим проходом, — і я показав їм на прохід між Скіллою і Харібдою.

Я попередив команду, чим небезпечна Харібда, бризки від якої виднілися попереду. Потрапити у її вир — то теж неминуча смерть. «Ми маємо правити ближче до іншої скелі», — сказав я, не говорячи прямо про Скіллу. Про цю багатоголову, довгошию та гострозубу потвору я не сказав ані слова — і ще й досі докоряю собі за це. Це було боягузливо. Це було нечесно. Чи личило це царю, вождю, капітану? Може, ні — а може, і так. Адже це було необхідно. У мене був вибір між багатоголовою потворою і потворою-водовертю — і я обрав менше зло. Так само в мене був вибір: приховати чи розкрити правду — правду, яка може змусити моїх людей кинути весла й відмовитися йти далі. А ми мусили йти далі. Тож мені довелося приховати правду. Шестеро добрих, відважних людей, моїх бойових побратимів, слід було принести в жертву.

Мені й досі соромно, як легко було мені удати радість та впевненість. Я стояв біля щогли й підбадьорював людей:

— Так тримати, хлопці! Бачите там димок над водою? Це Харібда, потвора-круговерть. Стерновий, прав ближче до іншої скелі!

Харібда була воістину жахлива. Ми трималися якомога далі від неї, але бачили, як вода збирається у воронку, яка сягала самого морського дна. Я почав рахувати, і коли дійшов до шістдесяти, почувся громоподібний рев, і з глибини піднявся цілий стовп води. Кіркея мала рацію — потрапивши у вир, ми б ніколи не вирвалися назовні.

Ми пройшли лише половину шляху, коли сталося те, що мало статися, — показалася Скілла. Шість довгих ший витягнулися до самої палуби — вони гарчали й клацали зубами. Зуби, гострі, немов мечі, враз вхопили шістьох чоловіків з моєї команди. Відважні красені, загартовані в боях, зникли в пащах чудовиська, а ми могли хіба споглядати на це із жахом.

Я згадав настанови Кіркеї й тихо проговорив молитву до Кратеї, матері Скілли — дивно, що в такого чудовиська є мати! Тим часом голови потвори затягнули шістьох бідолах на скелі. Вони пручалися, намагалися вирватися та взивали до мене, але все було марно. Ці крики лунатимуть у моїй голові до самої смерті. Чи були то прокльони? Чи прощання? Чи вони кликали мене, як налякана дитина кличе батьків? Я цього так і не дізнаюся. Але коли серце моє, наче чорні хмари, охоплює смуток, — лише прокльони чую я у передсмертних криках нещасних, які простягали до мене руки, не в змозі вирватися з хижих пащ чудовиська. Я пройшов усі відомі моря від сходу до заходу, від півночі до півдня, бачив багато жахів, але ніщо не зможе зрівнятися з останнім поглядом моїх товаришів, які зникали між іклами Скілли.

Проте ми все ж таки пройшли цю протоку, і більша частина команди лишилася цілою та неушкодженою. Лишалося тільки переконати самого себе, що я вчинив правильно.

Ще один острів — і ніщо вже не завадить нам швидко повернутися додому.

Бики Сонця

Ми підійшли до острова Тринакія. Сонце сідало. На кораблі було чути, як в глибині острова ревуть бики та бекають вівці, яких ведуть у загорожі.

— Пробачте мені, хлопці, але тут зупинки не буде, — одразу сказав я, — це місце не для нас.

І Тіресій, і Кіркея говорили ясно й недвозначно. Одна помилка — і наслідки будуть жахливі. То навіщо ризикувати?

Але команда невдоволено зарепетувала. Піднявся Ев­рілох:

— Одіссею, ми знаємо, що ти дуже рішучий та сильний духом. Ти можеш іти — хоч ногами, хоч під вітрилом — дні й ночі без їжі та сну, не знаючи втоми. Але ми — люди прості, не з каменю вирізьблені. Насувається ніч. Невже ти хочеш, аби ми рушили далі у темряву, де нас може спіткати буря чи туман, у пошуках острова, який тобі сподобається? Може, все ж таки переночуємо тут? Поїмо та поспимо на березі, а вранці одразу вирушимо далі.

Команда забила п’ятками по палубі на знак схвалення.

— Що ж, — відповів я на це, — я, бачу, у меншості. Але пообіцяйте мені ось що. Якщо ви зустрінете на острові бика, корову, барана чи вівцю — не торкайтеся їх. Зрозуміли? Кіркея дала нам достатньо їжі, її запасів нам вистачить надовго. Згода?

— Так точно! — дружно вигукнула команда.

Еврілох часто дратував мене, але тут він мав рацію. Може, і справді я забагато вимагав від команди... Ми вийшли на берег, розвели багаття й зготували розкішну вечерю! А потім оплакали загиблих, згадавши на ім’я всіх, кого забрала Скілла. Піднявся місяць, і ми поснули.

Але прокинулися ми ще до світанку: піднялася страшна буря. Ми поспішно рушили до корабля й затягнули його до печери, поки тривав приплив. І знову я звернувся до своїх людей:

— Тут ми можемо перечекати бурю. Провізії вистачить. Але нагадаю знову: навіть пальцем не торкайтеся свійської худоби. Вона належить Геліосові. Він помітить, що худоба зникла й кара буде страшною. Зрозуміли?

— Так точно!

І все було б добре, але Зевс, наш небесний батько й повелитель штормів, гнав вітри й збурював моря довгі, довгі дні. Буря не стихала цілий місяць. Запаси Кіркеї добігли кінця й нам довелося виходити на полювання. Невдовзі ми вбили та з’їли всіх птахів, білок та інші дикі створіння на острові. Настав голод.

І ось якось я прокинувся ще до світанку. Небо було чорним, вітри ревіли, море стихати не збиралося. Я вийшов з печери, заліз на вершечок пагорба й почав взивати до богів. Я молився, молився, аж доки, най би його, не заснув. А тим часом в Еврілоха виник план, і він почав розповідати його команді.

Я прокинувся й каменем полетів назад у печеру. У мене було дуже неприємне передчуття. Біля входу до печери я зрозумів, що передчуття мене не надурило: у ніздрі мені вдарив запах смаженого м’яса.

— Ні! — крикнув я. — Ні, ні, ні! Що ви наробили! Що ви наробили!

Мої люди сиділи у колі, ласували соковитою смажениною, радіючи, наче діти.

— Не бійтеся, царю! — вийшов до мене Еврілох. — Ми про все подбали.

— Про все подбали? Ви? Про все? Подбали? Про що ви говорите, людоньки?

— Ми помолилися до Геліоса, царю. Ми пообіцяли, що як повернемося до Ітаки, то збудуємо йому храм, де чотири рази на рік приноситимемо в жертву нашу найкращу худобу. Від бога ж не убуде. Здається, це чесна угода.

— Прокляті дурні! Хіба я вам не пояснив?..

— ...немає вже сенсу тужити, царю. Що зроблено, те зроблено.

— Ти прокляв нас, Еврілоху. Ти прокляв наш шлях додому.

Той усміхнувся:

— Хіба?

Він показав на небо — і я зрозумів. Вітер стих. Хмари розійшлися й нас осяяло промінням ясного сонця.

— Здається, Геліос дає нам добрий знак! Він схвалив нашу угоду!

— Що ж...

Еврілох поклав руку мені на плече:

— Не лише ти вмієш вигадувати плани, Одіссею! І знаєш, іноді простий план спрацьовує краще, ніж складні та хитровироблені, які ти так любиш. За всієї поваги...

Звісно, жодної поваги у його тоні не відчувалося. Я старався не виказувати своє незадоволення. Еврілох завжди більше подобався мені, коли сперечався, ніж коли заспокоював. Але в одному він мав рацію: що зроблено, те зроблено.

Я зітхнув:

— Що ж, збирай людей. Забираємося звідси.

Слід визнати — смачний сніданок додав морякам сили. Я й сам ледь не скуштував шматочок — надто вже спокусливим був його запах. Але насправді було не до того — ми готували корабель до відплиття. А погода справді ніби всміхалася нам. Здавалося, що ми вирушаємо в дорогу в добрий час.

Я не міг зрозуміти цього. Тіресій та Кіркея ясно все мені сказали. Чи то Еврілох справді догодив Геліосові?

Ех, Одіссею! Як ти міг бути таким наївним...

Ми вийшли у відкрите море, і Еврілох усе ще тішився собою.

— Хіба пригадаєш, царю, коли наші люди ще так раділи?

Справді, вони просто сяяли від щастя й співали, налягаючи на весла. А Еврілох продовжував:

— Може, варто навіть передоручити мені складати плани? Звісно, великі справи я лишатиму тобі...

— О, ні! — закричав я. — Тільки не це!

Еврілох усміхнувся й хотів якось дотепно мені відповісти, але раптом зрозумів: я говорю не з ним. Я дивився через його плече. Він обернувся і теж побачив:

Майже над кораблем повисла величезна грозова хмара, чорна, наче вугілля. Я не встиг навіть команду дати, як у нас вдарила блискавка. У нас не було жодного шансу. Удар був такої сили, що всіх повикидало за борт. Я спромігся схопитися за щоглу, тільки й встигнувши кинути погляд на моїх людей, що зникали у глибинах, — чудових, відважних людей, які билися пліч-о-пліч зі мною під стінами Трої, які пройшли поруч зі мною весь довгий шлях. Суто з допитливості мені хотілося побачити обличчя Еврілоха — але він теж зник безслідно. Хвилі не поглинули тільки мене — бо я не торкався священних сонячних биків.