Стивен Фрай – Одіссея (страница 38)
Афіна?
Одіссей був настільки приголомшений і настільки переповнений почуттями, що забув стати на коліна й привітати Афіну так, як личить вітати божество з Олімпу.
— Давай по-чесному, — відповів він. — Як тебе можна впізнати, якщо ти являєшся в різних обличчях. Ніколи не постанеш в одному образі двічі. Так, колись ти була моєю покровителькою. У боях під стінами Трої — так, я відчував, що ти поруч зі мною. Але останні десять років... То один острів, то інший, то одна буря, то інша, й усюди — то неволя, то чудовиська. Прости вже мені, але берегиня й рятівниця з тебе так собі.
— О! Це вже мій Одіссей. Не покладе монету в гаманець, доки не спробує на зуб! Піддає сумнівам всіх і все! Ти ж знаєш, хто я. І озирнись навколо, це — твій острів, ти впізнав його.
Туман розсіявся, й Одіссей почав впізнавати місця свого дитинства та юності. За дюнами була Форкінська затока — майбутній цар ловив там креветок. Продершись крізь кущі, він упізнав величні контури гори Неритон. Хлопчиком він любив видиратися на її лісисті схили в пошуках меду.
Він упав на коліна, але не перед богинею (чому вона досить-таки здивувалася), а перед піском і землею батьківщини. Афіна тим часом дещо образилася:
— Може, ти й не помічав цього, сину Лаерта, але я стежила за тобою весь цей час. Просто ти розізлив мого дядечка Посейдона, а ми, боги, одне одному не перешкоджаємо. А тепер підведись. У тебе попереду багато справ. По-перше, заховай золото у печері.
Поки цар Ітаки складав свої скарби в глибині печери, Афіна описувала йому труднощі, які чекають на нього вдома:
— Твій палац заполонили женихи: вони з’їхалися просити руки Пенелопи, і тепер сваряться й бенкетують. Звісно, їх вабить її краса, але передусім річ тут у твоєму царстві — їм потрібні острови, які перебувають під твоїм пануванням. Тебе вони вважають мертвим, тож, на їхню думку, Пенелопа має обрати когось із них. Майже кожного із залицяльників вона приватно запевнила, що обере саме його, коли настане час. Довго вона так не протримається, але цариця хитрує, як може, — у хитрощах вона тобі рівна.
Тут Афіна розповіла Одіссеєві про задум Пенелопи із саваном для Лаерта. Одіссей був у захваті:
— То вона вдень ткала, а вночі розпускала? Яка розумниця!
Але потім він замислився:
— Я хотів бігти просто до неї, але тепер бачу, що до сімейної спальні можу й не дійти — заріжуть.
— Саме так. Тож не можна, аби тебе впізнали.
На мить піднялися клуби диму — і розкішні плащ із тунікою, дарунок щедрих феаків, перетворилися на брудне дрантя. Гладка бронзова шкіра вкрилася зморшками, розумний і рішучий блиск в очах згас, а красивий, буковий, окований бронзою посох перетворився на стару сучкувату палицю.
— Іншого такого брудного й непоказного жебрака ще пошукати треба, — схвалила Афіна творіння рук своїх. Ідемо далі. Якщо ти вже замислюєш, як дати собі раду із залицяльниками, тобі знадобляться помічники. Почнемо з найкращих. Пам’ятаєш Евмея?
— Свинаря?
— Так, свинопаса твого батька. Найвірніший і найвідданіший друг Пенелопи на острові. Іди до нього109.
109 Нам може здатися, що за часів Одіссея робота свинопаса була, як і в Середні віки, і, мабуть, у наші дні, не надто почесною. Проте згадайте: Афіна явилася Одіссеєві у вигляді заможного шляхетного пастуха. Безсмертні німфи пасли стада Геліоса. Ремесло пастуха було тоді не менш почесним, ніж інші. У часи, коли грошей не існувало, головною валютою була худоба — корови, кози, вівці, свині. Тож свинопас у ті часи був радше кимось на кшталт банкіра, ніж кимось на кшталт слуги. Евмей був до того ж ще й царської крові. —
— А як мій син? Телемах? — запитав Одіссей.
— Я відправила його на материк. Він усюди шукає звістки про тебе. Спочатку твій син вирушив на Пілос до Нестора, а тепер він у Спарті, гостює в Менелая з Єленою. Я негайно накажу йому вертатися додому.
Одіссей похитав головою, ніби все ще не вірив власним очам:
— Боже мій! Я вдома.
— Так, ти вдома. І так, я твоя богиня!
До свинарника
Евмей сидів біля хижі на довгій лаві за довгим столом — з одного боку лавка, з іншого — дерев’яні стільці. Коли Одіссей наблизився, до нього з гавкотом кинулися чотири величезні пси. Проте цар знав, що робити: він хутко ступив убік і одразу сів за один зі стільців, поклавши посох на землю. Пси гарчали й скалили зуби, проте лишили жебрака у спокої110.
110 Якщо знаменитий переповідач грецьких міфів Роджер Ленселін Грін не збрехав, саме так заспокоюють грецьких псів — чи принаймні заспокоювали в 1958 році, коли він писав свою «Повість про Трою»: «Одіссей поспішно сів, аби показати псам, що він друг, — знак, який пси у Греції розуміють і досі» —
Евмей велів псам відійти і звернувся до гостя:
— Добре зробив, друже. Вони могли розірвати тебе на шмаття. Хоча взагалі-то їсти в тебе нема що — самі кістки та шкіра. Але ми це виправимо. Заходь, почастую.
— Дякую, щедрий пане! — Одіссея здивував і налякав власний голос, скрипучий голос стариганя. Що ж, Афіна ніколи нічого не робила наполовину. — Ви дуже гостинні. Нехай воздасть тобі Зевс за милосердя до бідного скитальця.
— Не бери в голову, друже. Від мене не убуде.
Евмей узяв зі стада двох ніжних пухких поросят, поставив на стіл глек з вином і велів Одіссеєві не соромитися й пити. Ріжучи поросят і готуючи м’ясо, він розповідав гостеві, як ідуть справи у країні. Говорив він так, що в Одіссея склалося враження, що гостинний свинар радий нагоді виговоритися бодай перед кимось.
— Саме так! — виливав він душу. — А коли я згадую про вино... Мій пан робив його з такою душею й таким старанням! Може, це й не найкраще вино у світі, але якщо спробуєш його хоч раз — то не моргнувши оком віддаси цілий міх хваленого Самійського за один ковток нашого. А ці покидьки тягнуть його днями й ночами, а випорожнюються — о боги — у куті великої зали. Так осквернити палац! І я то не вигадую — я сам то бачив. Й ані у гріш не ставлять шляхетну Пенелопу. Якби мій пан тільки це побачив... він би відірвав їм усім яйця й кинув би їсти моїм свиням!
— О боги! А цей ваш пан — людина неабияка. А хто він?
— Неабияка людина, кажеш? Так, неабияка. Людина. Хоча знаєте? Це не просто людина, це кілька людей в одному тілі. Син, батько, чоловік. Хоча кого цим здивуєш, ми всі такі. Але він — цар. Мудрий та справедливий. Він добре править, завжди справедливо судить. А ще він будівничий — майже власноруч розпланував і звів свій палац. А ще він — справжній моряк. Сам бачив, як він ногами тягнув снасті, ліктем правив стерном, а руками стругав сопілку. А ще він може пасти худобу не гірше за мене чи інших пастухів. А ще він великий воїн. У боротьбі він, мабуть, і самому Тесеєві не поступився би111.
111 За легендою, саме Тесей винайшов мистецтво боротьби, у якій вправність та вміння можуть перемогти грубу силу. Греки називали цю брутальну суміш боротьби й мордобою «панкратіон». Див. «Герої». —
Він легко підкине в повітря людину, утричі більшу за себе. А який він лучник... Кращого я не бачив. Стріляє, як Аполлон. І з мечем рівних йому немає. І спис кидає далі за будь-кого. А його славнозвісний розум... — Евмей постукав пальцем по скроні, — тут у нього більше хитрощів, ніж у Гермеса, і більше мудрості, ніж в Афіни. Не знаю, звідки в нього це все. А ще він...
— ... співає, грає на всіх музичних інструментах, відомих і невідомих, танцює, жонглює, стриже вівці... — усміхнувся гість.
— Можеш сміятися, друже, але мій пан — найкращий... хоча... ні, — Евмей збився, на очах у нього виступили сльози. — Він був найкращим.
— Цей ідеальний герой, зразок в усьому — він що, помер?
— Так, помер... не знаю, дев’ять чи десять років. Загинув у хвилях, коли після падіння Трої трапилася страшна буря. Найімовірніше, він загинув саме тоді.
Жебрак нахмурився:
— Одіссей? Здається, я чув це ім’я. Я свого часу добряче помандрував світом, наслухався різних історій. Дай-но згадаю. Мені казали що цей Одіссей — він живий, і я їм вірю. Вони казали про відчайдуха, який уже багато років поневіряється морями — бився під стінами Трої і тепер мріє потрапити додому. Це точно мав бути Одіссей. Тож мені здається, що він живий. Навіть, я сказав би, дуже живий!
Евмей ще більше насупився:
— Друже, я радий бачити тебе своїм гостем. У мене є вільна кімната — живи, скільки захочеш. Але якщо хочеш розрадити мене, кажучи, що мій пан живий, — краще не треба. Одіссей помер. Так, це жахливо, але ми змирилися, призвичаїлися. Звісно, про нього ходять різні байки — одні бачили його в Лівії, другі — на Криті, треті — на місяці... Оманлива надія — вона як солодка отрута. Тому прошу — не треба.
Одіссей підняв правицю:
— Я кажу те, що кажу, не тому, що хочу догодити вам. А тому, що це правда. Але я шаную ваші почуття і тому більше про це не говоритиму.
— Дякую друже, — усміхнувся пастух. — Поговорімо про інше. Розкажи про себе. По тобі видно, що ти звик віддавати накази. А тепер ти тут, на Ітаці, у дранті. Мабуть, життя обійшлося з тобою не найкраще.
Уява в царя Ітаки була багата, тож він залюбки навигадував Евмеєві байок про своє життя на Криті — заколоти, зради, вбивства. Урешті-решт його захопили теспротійці та вирішили продати в рабство112.
112 Теспротійці — було таке плем’я на північному заході. —