Стивен Фрай – Одіссея (страница 39)

Недарма Одіссей був онуком Гермеса — бога брехунів, волоцюг, шахраїв та любителів вигадувати історії. Евмей слухав його з розтуленим ротом і врешті-решт відповів:

— Друже, послухай. У нас стільки спільного! Дай-но розкажу тобі свою історію.

Розповідь Евмея засмутила царя Ітаки. За всі роки, що він знав пастуха, ще до Троянської війни, він ніколи не розповідав свою історію. Виявилося, він був сином царя, який правив двома островами. У десять років його вкрали фінікійські пірати й продали в рабство. Після численних пригод Евмей опинився на Ітаці.

— Ми обидва уникли рабства! — сказав Евмей гостеві. — Але мені пощастило більше. Лаерт — чудова людина, і працювати на нього було щастям — на нього і на його сина Одіссея. А тепер — дивись. Геліос уже майже завершив свій шлях і збирається в ліжко. Нам, здається, теж треба.

Лежачи на грубому матраці, але у відносному комфорті Одіссей пів ночі перебирав у голові різні думки: як він пробереться в палац, як покарає залицяльників — усіх до одного. І як нарешті обійме милу Пенелопу. Але чи зможе він це зробити самотужки? І чи вистачить допомоги свинаря? А ще — Телемах. Нарешті Одіссей побачить сина, який був ще немовлям, коли греки відпливали на Троянську війну. Якраз зараз Афіна має викликати його зі Спарти додому.

Повернення Телемаха

Афіна застала Телемаха за відпочинком — разом із Пейсістратом він розлігся на диванах на сонечку в палаці Менелая у Спарті. Пейсістрат мирно спав, а Телемахові не давали заплющити очі думки про батька, який застряг на далекому острові Огігія в полоні німфи Каліпсо. Царевич Ітаки не міг уявити, що тієї самої миті, коли Менелай переповідав, як вивідав в Морського старця долю Одіссея, Зевс уже відправляв Гермеса до Каліпсо з наказом відпустити волоцюгу додому. Просто ж зараз, коли він лежав та переймався долею батька, батько вже прибув на Ітаку.

І тут перед Телемахом знову з’явився його друг і нас­тавник:

— Менторе! Радий знову тебе бачити! Куди ти зник?

Де був?

Але вчитель не мав настрою довго говорити:

— Телемаху, час тобі вертатися до Ітаки. Удома стало гірше, ніж було, залицяльники зовсім знахабніли й не дають твоїй матері проходу. А ще вони дізналися, що ти вирушив на пошуки батька, і дехто збирається напасти на тебе в дорозі. Антіной зібрав кораблі, які чекають у протоці між Самі й Ітакою.

— То що ти порадиш?

— Обійти острів з другого боку вночі. Це буде безпечно, і я впевнений, що боги посприяють нам з вітрами.

Звучало все це дивно, але Телемах був упевнений: Менторові можна вірити, навіть якщо він раптом вирішив зай­нятися передбаченням погоди. Ментор тим часом продовжував:

— І коли дістанешся дому, раджу тобі навідатися передусім до найвірнішого з усіх людей Ітаки.

— Ти говориш про Евмея-свинопаса?

— А ти ані секунди не сумнівався!

Телемах побачив, як у серйозних сірих очах наставника на мить спалахнула тепла іскра.

За сніданком Телемах розповів Менелаєві з Єленою про свій намір вирушити додому:

— Я мушу повернутися й переповісти матері слова Протея. Вона вже хвилюється.

— Ми сподівалися, що ти лишишся на свято! — Єлена спробувала відмовити царевича.

— Але ж ми не такі господарі, що тримають гостей силоміць, правда, люба? Нестор вже сумує за Пейсістратом, а ти, Телемаху, маєш бути поруч із матір’ю. Ми розу­міємо.

— Ми підготували подарунки, — додала Єлена, — тобі й матері.

— Я відправлю з вами варту, — підвівся на ноги Менелай, — до самого корабля. І дари. Троє коней — жеребець і дві кобили. Найкращі у Спарті. Невдовзі уся Ітака буде заселена їхніми нащадками...

— Ваша Величносте, — скромно заперечив Телемах, — я дуже дякую вам за вашу доброту, проте Ітака — не те місце, де варто розводити коней. Тут, у Спарті, у вас скільки око гляне, тягнуться родючі поля — конюшина, пшениця, жито, ячмінь... І трави у вас ростуть найкращі. В Ітаці немає великих пасовиськ. У нас майже суцільні голі скелі. Ми — країна кіз, а не коней. Але за це я люблю її ще більше! — Телемах говорив ввічливо, але в голосі його бриніла гордість.

— Тоді я подарую вам цей келих! — не здавався Менелай. Келих він тримав у руці, він був величезний, і цар спішно допивав з нього залишки вина. — Він срібний, із золотим обідком. Кував сам Гефест! Я буду радий, якщо ти приймеш цей дар.

Телемах вдячно вклонився.

Невдовзі друзі летіли у колісниці назад у Пілос. Дорогою Телемах обережно сказав Пейсістратові:

— Слухай, твій шляхетний батько — людина дуже щедра й гостинна. У мене є доволі сильне передчуття, що він затримає мене в гостях щонайменше на тиждень. Я розумію, що це звучить трохи неввічливо, але...

— Одразу в порт, не заїжджаючи до палацу? — засміявся Пейсістрат. — Я саме про це якраз і думав.

В’їхавши в Пілос, друзі оминули палац і рушили одразу в гавань. Поки на корабель завантажували припаси, Телемах вирішив звершити підношення богам — вилити на вівтар вина. І тут до нього підійшов незнайомець. Це був чоловік середніх літ, зі списом у руці, одяг його був добрим, навіть розкішним, проте добряче потріпаний і весь у дорожньому поросі.

— Ти приносиш жертву богам, — сказав незнайомець Телемахові, — тож я можу тобі довіряти. Скажи мені, як тебе звати, хто твої батьки і звідки ти.

Така наполегливість розвеселила Телемаха:

— Що ж, пане, на ваші запитання я відповім залюбки, але у зворотному порядку: я з Ітаки, батько мій — Одіссей, син Лаерта, а мати моя — Пенелопа, донька Ікарія; моє ж ім’я Телемах. Я прибув на Пілос, бо мій батько зник у морі, тож я хотів перепитати, чи не знає хтось щось про нього.

Почувши це, незнайомець упав перед Телемахом на коліна:

— Щось спонукає мені вірити вам і розповісти вам свою історію. Я Теоклімен з Аргосу. Я вбив людину з власного племені. Право було на моєму боці, але я не стану обтяжувати вас усіма подробицями тієї жахливої історії. Тепер усі родичі вбитого прагнуть моєї крові. Якщо мене знайдуть — мені кінець. Благаю вас, візьміть мене на борт, я вірою і правдою служитиму вам до кінця своїх днів. Я маю дар пророцтва. Він може стати вам у пригоді.

— Давайте сюди свій спис. Ласкаво просимо на борт, Тео­клімене.

Поклавши спис утікача на палубу, Телемах посадив Теоклімена поруч із собою. Корабель відплив, вітрило наповнилося вітром. Сіроокий Ментор — якщо це був справді він — не прогадав з погодою.

Більшу частину шляху Телемах сам правив стерном. Як і радив Ментор, він оминув протоки між Ітакою та Самі, обійшов острів та висадився на північному березі.

— Висадіть мене тут, на піщаному березі, — наказав Телемах команді, — а потім рушайте у порт. Я лишуся тут і відвідаю мого вірного пастуха Евмея.

— А як щодо мене? — запитав Теоклімен.

— Якби я міг — я б залюбки запросив вас у палац, пане, — відповів царевич. — Але я не буду в палаці весь час і не можу пообіцяти, що без мене вам там буде зручно й безпечно. Справи в нас зараз ідуть не найкраще. Моя мати, боюсь, теж не зможе вас прийняти — вона зараз взагалі не виходить зі своїх кімнат.

Коли Телемах говорив, у небі пролетів орел, тримаючи в пазурах голуба. Голуб пручався, і на землю впало кілька білих пір’їн.

— Так ви, кажете, провидець? — усміхнувся Телемах. — І що це, просто пташине життя чи знамення?

Теоклімен узяв царевича за плечі:

— Звісно, це знамення! І дуже добре знамення! Це знак від самого Аполлона, що рід Лаерта правитиме Ітакою вічно. Ти і твої нащадки, Телемаху.

— Що ж, будемо сподіватися, що ви маєте рацію, — відповів царевич. Потім трохи помовчав, а тоді вказав гостеві на одного з моряків:

— Це Періей, син мого слуги Клітія. Добрий та надійний друг. Періею, можна доручити тобі подбати про нашого гостя Теоклімена?

— Звісно, пане, — відповів той, — він буде у нашому домі бажаним гостем.

Телемах кивнув йому, переліз через поруччя, стрибнув у море й вийшов на берег.

Тепер нас троє

У хижі Евмея було тепло й безпечно, а до рохкання й запаху свиней Одіссей призвичаївся.

Настав ранок — другий ранок в гостях в пастуха. Одіссей допоміг господареві розвести вогонь та приготувати сніданок. Четверо пильних псів, так само як і вперше, підняли лютий гавкіт. Вони знали, що Одіссей — друг їхнього господаря, проте все одно загрозливо гарчали, коли він проходив поруч. Менш щасливим і більш настирливим гостям рідко вдавалося втекти не вкушеними.

Але раптом пси повели себе інакше. Одіссей помітив це, навіть сидячи в хижі.

— Здається мені, до тебе йде приятель, — сказав Одіссей пастухові, — хтось, кого ваші пси знають і люблять.

На порозі хижі стояв юнак, майже дитина.

Евмей з криком «Мій хлопчику!» скочив на ноги, поцілував гостя в чоло, в очі, а потім ще й руки. Обидва просльозилися.

Одіссея ця сцена зворушила:

— Евмею! У тебе є син! Ти мені не казав.

Евмей ледь не танцював від радості.

— Це не мій син, — пояснив він Одіссеєві, — це той молодий чоловік, про якого я тобі розповідав, спадкоємець трону. Це Телемах. Але мені він усе одно що рідний син. Хіба ні, хлопче? Отже, я знаю, що ти був на Пілосі. Хвала богам, ти повернувся живий і здоровий. І диви — одразу відвідав старого друга. Таке в наші часи трапляється нечасто. Я думав, ти одразу побіжиш у палац, поки ті кляті залицяльники не розламали його...

— ...Саме так, з них станеться.

Але після слова «Телемах» Одіссей уже нічого не чув. Усе навколо нього закружляло, світло ніби згасло, і він опустився на лаву.