Стивен Фрай – Одіссея (страница 35)

Я ковтнув слину:

— А інший шлях є?

— Є ще дві скелі. Теж небезпечні, але небезпека ця іншого штибу. На першій скелі живе потвора — одна з найстрашніших, найогидніших потвор у світі. Тифон, Гідра й Химера разом узяті здаватимуться милими кошенятами, як порівняти зі Скіллою106.

106 Тифон вважається предком усіх грецьких чудовиськ (див. «Міфи»). Гідра була багатоголовою отруйною водяною потворою та за сумісництвом жертвою другого подвигу Геракла (див. «Герої»). Химера була сумішшю лева, цапа та змії (чи дракона), яка до того ж дихала вогнем. Її побили Беллерофонт разом з Пегасом (див. «Герої»). — Прим. автора.

— Скіллою?

— Одіссею, від одного лише вигляду її кров стигне в жилах. Вона має дванадцять лап, схожих на щупальця восьминога, шість голів на довжелезних шиях, і в кожній — паща з трьома рядами іклів. Зазвичай Скілла харчується дельфінами й тюленями, але понад усе полюбляє жерти людей. Побачивши корабель з людьми, вона витягує шиї, розкриває пащі, і... одне слово, врятуватися не вийде107.

107 За описами, Скілла до пояса має тіло жінки, а нижче — зміїний хвіст і собачі пащі. До того ж раніше вона була звичайною собі німфою, і на потвору її обернула Кіркея (обидві безсмертні були закохані у Главка, бога рибальства й мореплавства). Кірка (за іншими версіями — її родичка Медея) вилила зілля у воду, де купалася Скілла, і тому вона стала потворою нижче пояса. Проходом між Скіллою і Харібдою часто вважають протоку між островом Сицилія і Калабрією — областю на самому «носі» італійського чобота. Якраз на калабрійському боці протоки стоїть місто Сцілла (Шилла), яке примостилося біля високої скелі. Кажуть, що саме там ця німфа й жила (чи живе й зараз). — Прим. перекладача.

— Отже, краще триматися від неї подалі?

— А ось тут є нюанс. Якщо триматися надто далеко від Скілли, можна потрапити до Харібди, величезного чудовиська-виру, який бурлить біля сусідньої скелі. Ту скелю ти впізнаєш одразу — на її вершечку росте самотнє фігове дерево. Харібда легко ковтає кораблі втричі більші за твій. Усі люди загинуть, а від корабля лишаться самі друзки. Вирватися від неї неможливо. Тож краще пройти ближче до Скілли — вона встигне схопити лише шість людей.

— Шість! Тобто, щоб пройти між тими скелями, я маю пожертвувати шістьма моїми людьми?

— Якщо веслуватимете достатньо швидко, більше вона вхопити не встигне. Коли ж пливтимете біля неї — вознесіть молитву до Кратеї, матері Скілли. Якщо правильно все промовите, Кратея накаже доньці припинити. Тож ідемо, тобто, пливемо далі. Наступний острів...

— О боги! — заволав я. — Ще один...

Кіркея ляснула мене по нозі:

— Та годі вже. Наступний острів тихий та красивий — майже, як мій. Називається він Тринакія, і там...

— ...пасе свої стада Геліос?

— Саме так! Про Тринакію ти також чув. Там його доньки, Фаетуса і Лампетія, пасуть сім стад биків і сім стад овець. Це священні тварини, вони безсмертні та безплідні. Але якщо ти або хтось з твоїх людей...

— Так, Тіресій сказав мені. Якщо ми хоч трохи зашкодимо бодай найменшій овечці, нас спіткають страшні нещастя.

— Правильно. На цьому начебто все. А ось і Еос, ранкова зоря, відчиняє ранкові брами. Так рано! Її рожеві персти розфарбують небо, і настане час тобі покинути мене — навіки. Мені так бракуватиме тебе, Одіссею, милий мудрий мореплавцю!

Я поцілував її — ніжно й печально:

— І мені бракуватиме тебе, Кіркеє, чудова чарівна чаклунко!

Вона засміялася, але потім посерйознішала.

— Ти маєш знати, — сказала вона, — що я ношу під серцем ще одне твоє дитя. В Агрія буде брат. Коли він народиться, як мені його назвати?

— Тоді я вже буду вдома, — відповів я, — тож назви його Телегон, «народжений далеко».

Острів сирен

Ми попрощалися, мої люди були в доброму настрої, і я дав команду. Швартови були віддані, вітрила підняті, веслувальники сіли по місцях, стерновий вивів корабель у відкрите море, і невдовзі Еея і її господарка-спокусниця зникли за обрієм.

Обіцяні Кіркеєю вітри наповнили вітрила, тож я став на кормі й наказав людям на веслах відпочити та послухати мене:

— Ми наближаємося до острова сирен, друзі мої. Так, я знаю, ви теж вважали їх дитячими казками, але Кіркея запевнила мене, що вони існують насправді. Почути їхню пісню й лишитися після цього живим — цього ще нікому не вдавалося. Я збираюся її почути, щоб бути в змозі переказати іншим. І ось що я збираюся зробити. Підійдіть до мене по одному...

У руках у мене був великий шматок воску. Я відщипував від нього невеличкі шматки й розкатував пальцями в менші кульки. Пальці були теплими, сонце світило добре, і віск розм’як. Я дав кожному по дві кульки й велів за моєю командою заліпити воском вуха якомога щільніше, так, щоб нічого не чути. Але спочатку мене міцно прив’язали до щогли обличчям уперед.

— А тепер слухайте, — сказав я тоді. — Хай би що я вам кричав, хай би як пручався, намагався вирватися, не зважайте на мене. Навіть якщо я кричатиму так, що навіть вам це буде чути, — не звертайте уваги та продовжуйте веслувати.

Попереду показалися контури маленького острівця. Він наближався швидше, ніж я очікував.

— Усе, — скомандував я. — Тепер швидко: віск — у вуха, усі по місцях.

Спочатку я чув лише плескіт води за бортом і крик морських птахів над щоглою. А потім... щось почало проникати в мої вуха. Я очікував, що це буде якийсь поклик, десь ззовні, і я зможу опиратися йому. Але спів їхній — він звучав ніби в мене у голові — так ясно, так солодко й ласкаво, чарівно й спокусливо. Але найдивнішим було те, що пісня була звернена до мене, саме до мене:

О Одіссею многомудрий, гордість ахейського війська.

Ближче до нас підпливи — ми маємо стільки сказати!

Нам все майбутнє відомо — лиш підпливи і почуєш.

Як пожива Телемах? Зайнята чим Пенелопа?

Скільки лишилося днів, доки Ітаку побачиш?

Все ти дізнаєшся в нас — лише підпливи трохи ближче.

Розповімо тобі ще, як вихвалятимуть люди

Вчинки твої у піснях, як промине пів століття.

Навіть століття пройде — пісня лунатиме далі.

Лиш уяви ти собі: років три тисячі пройде

І пам’ятатиме кожен про Одіссея пригоди.

Будуть, щоправда, вони пісні спотворені чути,

І як почуєш ти їх — будеш здивований дуже.

Радо ми розповімо. Лиш підпливи трохи ближче.

Я знаю — у моєму переказі це звучить дещо прісно й безсило, і вам може здатися, ніби ви на моєму місці легко дали б собі раду з чарами сирен. Мені тяжко належно передати, що я відчував, слухаючи пісню сирен. Скажу одне: мені дуже кортіло підпливти поближче та почути ще. Присягаюся, ви на моєму місці почувалися б так само.

Я дав знак Еврілохові й Перімедові — вони якраз сиділи попереду, на перевернутих бочках, обличчям до мене. Ті ніби не помічали. Решта була на веслах. Ті, хто сидів попереду, чудово мене бачили й — чорти б їх узяли — сміялися!

Я знов кивнув Еврілохові й Перімедові. Кивнув дуже виразно, із мольбою в очах.

Вони так само не звернули уваги.

А сирени співали:

О Одіссею, на тебе більш за усіх ми чекали.

Ближче до нас підпливи і про майбутнє почуєш.

Зміни чекають на світ — ти й уявити не можеш.

Зміни грядуть дивовижні — першим про них ти почуєш.

Я спромігся визволити ногу з пут і поставити її на палубу. Я закричав. Потім закричав гучніше.

Нарешті, Еврілох з Перімедом встали й пішли до мене.

Я закрутився ще сильніше й закричав:

— Розв’яжіть мене! Скоріше розв’яжіть!

Еврілох щось жував. Перімед дивився кудись вдалечінь. Вони підійшли до мене і зробили, знаєте що? Вони лише тісніше мене затягнули! Ці негідники ніби випадково, але досить сильно потягнули за кінці вузлів і зав’язали їх по-новому. А потім спокійнісінько собі розвернулися й знову сіли на бочки.

Я стрясав повітря лайкою та прокльонами. Але люди собі веслували, Еврілох жував, а Перімед дивився вдалечінь.

Пісня сирен віддалялася. Тепер вона звучала інакше:

— Будь проклятий, Одіссею! Будь проклятий! — їхній солодкий голос обернувся злим вереском.

Я видихнув й опустив голову на груди.

Чимало часу минуло, доки мене не відв’язали. Мої люди повитягали віск з вух і почали питати мене, про що співали сирени.