Стивен Фрай – Одіссея (страница 34)

Наситившись, Тіресій підвівся й витер бороду від жертовної крові з виглядом людини, яка щойно розкішно повечеряла:

— Я знаю, як сильно прагнеш ти повернутися додому, Одіссею. Але те, що ти вчинив із Поліфемом, розлютило Посейдона, якого так просто не заспокоїти. Я ясно бачу шлях, який на тебе чекає, — точніше, кілька шляхів. Який саме ляже перед тобою — це залежить від того, який вибір ти зробиш, як опинишся на роздоріжжі. Передусім маю сказати, що ти повернешся додому. Можеш зробити це швидко й легко. Невдовзі твій корабель пристане до Тринакії, острова, де Геліос тримає свою худобу. Ці вівці й корови йому дорожчі за будь-яку жінку чи чоловіка. Якщо ви не торкатиметеся їх — усе буде добре і ви невдовзі повернетеся до Ітаки. Але якщо ви пораните хоч одного священного бика, корову, вівцю, барана — я передрікаю тобі: ти втратиш і корабель, і всіх своїх людей, до останнього. На тебе чекають роки поневірянь. Роки, Одіссею! Урешті-решт ти повернешся додому, але там ти знайдеш цілий натовп залицяльників, які змагатимуться за руку твоєї дружини — адже тебе вважатимуть мертвим. Вони грабуватимуть твоїх підданих, плюндруватимуть твою землю, і ніхто не зможе їм завадити.

Силою та кмітливістю ти переможеш залицяльників. Але твій борг перед Посейдоном ще не буде сплачений вповні. Вертайся додому, в обійми дружини й сина, поверни мир і злагоду в рідний дім, але потім знов збирайся в дорогу, бери весло на плече й вирушай на пошуки землі, де люди не бачили моря, не куштували солі, не знають нічого про кораблі, вітрила й весла. Коли ти прибудеш у ту землю, то місцевий житель, побачивши весло в тебе на плечі, запитає, куди ти несеш віяльну лопату, — тоді встроми весло в землю, принеси жертву Посейдонові й вертайся додому, а дорогою принеси жертви всім дванадцяти богам по черзі. Зробиш так — і на тебе чекатиме мирна смерть на суші. Ти помреш глибоким старцем, оточений тими, хто тебе любить.

— Тіресію, якщо такою є моя доля, я приймаю її і дякую за велику ласку, яку вчинив ти мені.

Дух провидця вклонився й зник. Замислившись, я не одразу впізнав ще одну тінь, яка теж підійшла, аби напитися з ями. Коли ж вона підняла голову, я впізнав матір — Антіклею, доньку Автоліка. Бачити її в царстві мертвих — біль пронизав моє серце, наче вістря списа. Вона теж побачила мене й упізнала.

— Одіссею, сину мій! Ще не повернувся додому?

— Усі ці роки, мамо, я думав про те, як ви там з батьком в Ітаці. А тепер ти тут, у цьому жахливому місці... Так шкода! Розкажи мені, як були справи вдома, коли ти померла? Як поживала Пенелопа і мій син Телемах? Чи живий ще мій батько? Чи він тут?

— Лаерт живий. Але роки не пощадили його. Слабкий і нещасний, він живе далеко від палацу, у сільській хижі. Жодних розкошів — а тепер ще й сам-один.

— Він нещасний?

— Він дуже сумує за тобою. Усім не вистачає твоєї мудрості й доброти. Я от померла без них.

— Мамо...

— Пенелопа теж тужить. Але вона тримається. Вона вірна тобі і не може дочекатися твого повернення. Телемах — чудовий хлопчина. Ти б пишався ним. Ні, ти пишатимешся ним — от побачиш. Але поспішай додому, сину, поспішай. Чим довше тебе нема, тим у більшій небезпеці усі вони.

Я намагався обійняти матір, але вона була лише тінню, порожньою формою без змісту. Антіклея просто пройшла крізь мої руки. Підійшла ще одна тінь, і я розридався, побачивши, хто це:

— Агамемноне! Тільки не ти! Що сталося? Ти загинув у морі? У тих страшних штормах, що боги наслали на нас?

— Краще б так воно і було, — відповів Повелитель народів з гіркою посмішкою.

І він розповів мені свою історію — жахливу й сумну — про те, як Клітемнестра накинула на нього тенети, коли він купався, і заколола його, беззахисного:

— Останнє, що я бачив помираючи, — це те, як вона і той підлий щур, мій двоюрідний брат Егіст, закололи невинну Кассандру. Слухай, старий друже, я знаю, що ти вірний Пенелопі і думаєш, що і вона вірна тобі, але ніколи, ніколи не вір жінці, якою б красивою вона не була і як би не присягалася тобі у вічній любові. Поклянися, що так і зробиш!

Я схилив голову, але не промовив ані слова.

Агамемнон, здається, зрозумів мене, і тому змінив тему:

— Скажи мені, Одіссею, чи чув ти у своїх мандрах про мого сина Ореста? Чи Електру? Вони мають бути живі, адже тут я їх не зустрічав.

— Агамемноне, звідки ж то мені знати?

Дивлячись на тінь Агамемнона, всемогутнього Повелителя народів, який став такою жалюгідною тінню, я сповнився жалю до нього — й злістю на богів. Цілий світ знав, як ненавидить Зевс рід Тантала і Атрея. Але така жахлива смерть! Такий безславний кінець славетного життя! Хіба він на таке заслуговував?

Тінь Агамемнона розтанула, але з’явилася інша — і цій зустрічі я міг лише радіти.

— Ахілле, Ахілле, між дорогий друже! Я прийшов сюди, аби порадитися з Тіресієм-провидцем, і він розгорнув переді мною моє майбутнє, немов сувій. Я ще не вдома, але обов’язково повернуся, я впевнений. А як ти? По цілому світу про твої подвиги співають більше, ніж про вчинки будь-кого зі смертних. І тут, наскільки відомо мені, ти став князем у царстві мертвих. Усі захоплюються тобою, а твій дім — то поля Елізіуму, вкриті асфоделем. Хіба ні?

— Так, мені зробили таку ласку, — гірко всміхнувся Ахілл, — пустили на Елізійські поля. Так, я ходжу полями асфоделя. І так, мене тут величають князем і славлять як героя. Але скажу тобі, Одіссею, — ледь не прокричав він, — краще б я був найбіднішим селянином, який мучився б, орючи голі скелі, ніж тут, князем у загробному царстві! Це ж царство мертвих! Ти бачив їхні обриси, чуєш їхні голоси, але вони... ми... Тут немає життя, немає радості й надії. Це як персик, з якого вичавили весь сік. Ніщо тут не має сенсу. Тож, чорт забирай, живи, мій друже. Облиш це прокляте місце й живи — смакуй кожен день свого життя, пристрасно й усім серцем!

Я помовчав трохи. Боляче було чути такі слова з уст золотого Ахілла. Мені лишалося хіба підбадьорити його історіями про його сина Неоптолема. Я розповів про його вправність та відвагу — промовчавши водночас про менш приємні історії з його життя, у яких хлопець поставав безжальним та кровожерливим.

Тінь Ахілла покинула мене, повернувшись на поля асфоделя. Нехай походжає там, тішачи себе думками про подвиги відважного сина.

Тим часом душі померлих так сильно напирали на мене, що стримати їх стало неможливим. Мої люди сховалися за моєю спиною, бліді від страху й огиди. Я наказав повернутися на корабель, і ще ніколи мій наказ не виконували так слухняно.

Ми взялися за весла й не давали собі перепочинку, доки не зловили потік океану. Там наші вітрила підхопив свіжий бриз і радісно поніс наш корабель у сині води під ясним небом.

Повернення на Еею

Я не забув обіцянку, яку дав тіні юного Елпенора. Але коли на обрії показалися привітні зелені пагорби Ееї, ми були вже виснажені. Ми кинули якір у затоці, продерлися крізь прибій, впали на пісок і поснули, не звертаючи уваги на крики крячок і мартинів.

Коли ж ми прокинулись, на нас уже чекали служниці Кіркеї — вино і м’ясо на тацях, чарівні усмішки на обличчі. Після сніданку я відправив людей до палацу Кіркеї, аби вони принесли тіло Елпенора, решта ж ламала й рубала дрова на погребальне вогнище. З плачем ми віддали вогню його тіло — в обладунках і при зброї — і насипали над ним високу могилу, а зверху поставили весло.

До нас спустилася Кіркея:

— Вітаю вас, відважні хлопчики! Ви побували в царстві мертвих і повернулися назад. Чи багато хто зі смертних може похвалитися цим? Сьогодні ви можете лишитися тут на відпочинок, але завтра на світанку маєте знову вирушити в дорогу. Я покажу вам шлях, яким пливти. Поки ж відпочивайте й розважайтеся.

Цю ніч ми провели разом, і я розповів чарівниці про все, що бачив у потойбіччі.

— Що ж, це ви зробили, — відповіла Кіркея. — А тепер слід доставити тебе додому. Я подбаю про сприятливі вітри, але на вас чекають небезпеки. Першими будуть сирени. Чув про них?

— Звісно, чув, — відповів я, і настрій у мене різко погіршився. — Усі чули про сирен. Але я завжди думав, що це звичайнісінькі морські байки, аби лякати дітей.

— А вони такі ж справжні, як пісок під нашими ногами й зоряне небо над головою, Одіссею. Сирен двоє. Живуть вони на крихітному острові, а навколо лежать кістки їхніх жертв. Їхній спів має надзвичайну силу. Моряки, які почують його, не можуть опиратися цим чарам. Вони пливуть до дивовижного острова, їхні кораблі розбиваються об скелі, і тут сирени налітають на людей, розривають на шматки та ласують їхньою плоттю.

— І що, нам обов’язково пливти повз їхній острів?

— Іншого шляху додому немає. Але я навчу тебе, як врятуватися від них.

І вона навчила. І я всміхнувся:

— Зроблю все, як ти сказала.

— Проте, оминувши сирен, ви постанете перед страшним вибором. Вам доведеться або пройти Планктами...

— Себто, блукаючими скелями?105

105 Назва цих блукаючих скель походить від того самого кореня, що й «планети», небесні тіла, чиї дивні мандри небосхилом надихнули давньогрецьких астрономів назвати їх πλανήτες ἀστέρες — «блукаючі зірки». — Прим. автора.

— Ти теж чув про них?

— Лише про те, що вони дуже небезпечні.

— Якщо пропливати біля них, вони сходяться — точніше, зіштовхуються. Якщо кораблю не пощастить опинитися між ними, його розтрощить, ніби шкарлупку. А якщо не розтрощить, то хвиля від цього зіткнення підніметься така, що жоден корабель смертних її не переживе.