Стивен Фрай – Одіссея (страница 33)

— Сходи до своїх, скажи, нехай заводять корабель у бухту й поспішають сюди на учту.

Я спустився на берег, усе розповів — і команда зраділа, почувши про палац та учту. Тільки Еврілоху не вірилося, що все так добре:

— Царю, ти збожеволів? Вона всіх нас перетворить на левів, вовків, свиней... або білок.

— Даю тобі слово, друже, — відповів я, — тепер вона — наш друг.

— Даєш слово? Іти за тобою? Ти вже якось завів нас до печери, де половину наших з’їв циклоп!

Мені кортіло витягти меч та стяти з пліч цю нахабну голову, але Еврілох був не такою вже й поганою людиною. Та й не личило мені вбивати власного зятя!100

100 Еврілох походив із сусіднього з Ітакою острова Сама і був одружений із Ктіменою, сестрою Одіссея. — Прим. автора.

Урешті-решт я вмовив його і він пішов. Невдовзі мій головний помічник разом з іншими насолоджувався безмежною гостинністю місцевих німф. Їх годували найкращими стравами, поїли найкращим вином, купали у ваннах (це вони вміють) — і... догоджали іншими способами. Ми ж із Кіркеєю насолоджувалися одне одним і їли, пили та купалися, немов єгипетські фараони в давнину. Нас прийняли так гостинно й сердечно, що непомітно проминули тижні, а за ними — місяці. Кіркея народила від мене сина, якого ми назвали Агрій.

Так проминув рік. І ось до мене підійшли двоє з моїх людей:

— Ніколи не думали, що говоритимемо це, царю, але... хіба не час нам вирушати додому?

Кіркея, може, і дотрималася обіцянки не чарувати мене своїми зіллями, але вона мала й інші чари — свою красу і вдачу.

Я схилився перед нею на коліна і нагадав про клятву, яку вона дала під час нашої першої зустрічі.

— Милий мій Одіссею! Звичайно, ви можете вирушати в дорогу. Звісно, я не стану тримати вас тут проти волі. Але мушу тобі сказати: я мала видіння. Не знаю, чи то від богів прийшло воно, чи то з глибин прадавньої Геї — знаю тільки, що воно правдиве і дуже важливе.

Вона поклала руку мені на щоку й заговорила — щиро (поза всякими сумнівами) й переконливо:

— Одіссею, ти ніколи не дістанешся дому, якщо не спустишся в підземне царство й не попросиш поради в тіні великого провидця Тіресія Фіванського101. Він і тільки він знає, як тобі потрапити до Ітаки.

101 Про те, як Тіресій став найшановнішим провидцем Доби героїв, див. «Міфи». — Прим. автора.

Я розгубився:

— Але Кіркеє! Ніхто зі смертних не може спуститися у володіння Гадеса! Це неможливо! Так, я пам’ятаю, як кілька поколінь тому Орфей спустився туди, щоб визволити загублену Еврідіку. Щоправда, нічого доброго з того не вийшло. Ще Геракл спромігся спуститися до того пекла і якось повернутися назад із песиком Цербером на повідку. Але немає в мене ані Орфеєвої ліри, ані Гераклової сили, тож шансів у мене немає. Жодного102.

102 Історії про Орфея з Еврідікою і Геракла із Цербером викладені мною (і то досить красиво) у «Героях». — Прим. автора.

Кіркея всміхнулася і потягнула мене за бороду:

— Любий, май хоч трохи віри. Я все тобі влаштую. Усе буде так: ви підніметеся на корабель, піднімете вітрила й вирушите за північним вітром, який я попрошу для вас. Вітер прижене вас до місця, де потік океану виходить на пологий берег, де росте гай Персефони103.

103 Цариця підземного світу й дружина (на півставки) Гадеса. Див. «Міфи». — Прим. автора.

Там спускайся на берег і йди до великої печери, де зустрічаються і звідки витікають ріки підземного світу. На тому місці, — слухай мене уважно, — на тому місці вирий яму й наповни її молоком і медом, а зверху посип білою ячмінною мукою. Тоді візьми чорного барана та білу вівцю — слухай уважно, я подбаю, аби все це було в тебе на кораблі. Так ось, на чому ми зупинилися? Так, візьми чорного барана та білу вівцю, оберни їх мордами до печери і переріж їм горло так, щоб їхня кров полилася в ту яму. У мить, коли ти це зробиш, з-під землі піднімуться душі мертвих і проситимуть у тебе попити. Не давай їм. Не підпускай їх, доки не покажеться тінь старого сліпого Тіресія. Лише коли Тіресій скаже тобі, що робити й куди йти — лише після цього можеш дати напитися іншим. Зрозумів?

Я нічого не зрозумів, але слухняно кивнув головою, наче учень у школі.

— Тоді повтори, що я сказала, слово в слово.

Наче вчитель, Кіркея змусила мене повторити все п’ять разів, доки нарешті не заспокоїлася.

А потім — потім була звичайна метушня, притаманна зборам у дорогу.

Хоча... до нашого від’їзду сталася одна трагедія. Елпенор, наймолодший з нашої команди, красивий юнак, хоча й без клепки в голові, заснув собі просто на даху. Почувши, як ми збираємося в дорогу, хлопець перелякався, що відпливуть без нього, і побіг до нас просто з даху, забувши, що спускатися з такої висоти краще драбиною. Він упав головою на землю і зламав шию.

— Попередь про нас Гадеса! — тихо сказав Еврілох. Такий собі жарт.

Підземне царство

Корабель був готовий. Кіркея подбала про нас — увесь трюм був забитий засушеними фруктами, копченим та засоленим м’ясом, мішками із зерном, міхами з вином та глеками з молоком.

— Якщо не зніматимете печатки — молоко не скисне, — пообіцяла чарівниця.

Завели на борт і блискучого чорного барана з білою вівцею — вони жували сіно у яслах, які звисали над їхніми головами.

Команда підтягувала снасті й готувала корабель до відплиття, а ми з Кіркеєю стояли на березі.

— Прощавай, сину Лаерта, — Кіркея всміхнулася, але в очах її я побачив сум. Здається, вона побачила такий самий сум у моїх.

Як і було обіцяно, північний вітер напнув наші вітрила, і ми легко пройшли весь шлях до краю, де тече великий потік океану, майже біля земель кіммерійців.104

104 Усе це звучить якось незрозуміло. Багато хто вважає, що «потік океану», до якого несе саме північний вітер, це Гольфстрім. Якщо це так, то до чого тут кіммерійці? Кіммерійці були степовим народом, які жили у Анатолії, Фригії, Лікії, навіть там, де стояла Троя — тобто там, де зараз, здається, Туреччина. Вважається, що саме кіммерійці відкрили світові таку корисну річ, як штани, за що я (і не лише я) їм дуже вдячні.

Але «потік океану» — це дещо більше, ніж потужна океанська течія. Океан майже завжди описують як ріку, яка обпливає цілий світ. Тож здається мені, що можна сказати з усією впевненістю: описане Гомером місце з туманом і печерою — плід його поетичної уяви. — Прим. автора.

Щодо кіммерійців — тут Стівен Фрай дещо помиляється, адже це кочове плем’я проживало у причорноморських степах на теренах сучасної України. — Прим. перекладача.

І тут сонце поволі зникло у смугах густого туману, який щільно окутав наш корабель. Вітер слабшав, корабель ішов дедалі повільніше, довелося взятися за весла, проте аби поволі йти тихою водою — це багатьох зусиль не потребувало. Ставало холодніше. Ані сонячні промені, ані пташиний спів не пробивалися крізь цей туман, і бачити ми могли лише на половину довжини нашого корабля. Ми дрижали — і від холоду, і від страху. Один з наших людей спробував підбадьорити себе й нас і почав насвистувати веселу пісню, але Еврілох швидко копнув веселуна, і той замовк. Так ми пливли близько години в повній тиші, по спинах повзли сирітки, а уява малювала незліченні жахи, які можуть ховатися в тумані.

Нарешті корабель торкнувся днищем прибережної гальки. Ми вивели на берег вівцю з бараном, винесли всі необхідні мішки та глеки й потягли все це слизьким ґрунтом, доки не дійшли до місця, про яке говорила Кіркея, — до гаю Персефони.

Еврілох і його помічник Перімед тримали худобу, а я викопав яму, налив у неї молока, потім меду, потім вина з водою — і все це присипав ячмінною мукою. Ми помолилися, і я пообіцяв принести жертви померлим, як повернемося додому.

Я ще раз пригадав Кіркею та її настанови з викликання мерців. Здається, нічого не пропустив.

Ми підвели барана з вівцею до ями, і я швидко перерізав їм горло. Щойно перші краплі крові впали в яму, навколо з’явилися душі покійних. Вони літали, кружляли, кричали й завивали — чоловіки, жінки, діти, воїни з відкритими ранами, усі нещасні, убиті всіма можливими способами. Вони линули звідусіль — піднімалися з-під землі, виникали просто з туману — і всі хотіли одного.

«Не давай їм пити».

Тіні навколо нас кричали й плакали, а нам ледь вдавалося відганяти їх мечами, списами, лайкою й погрозами. Дати тіням пити можна тільки після зустрічі з Тіресієм. Я пам’ятав настанови Кіркеї.

Але коли до мене наблизилася перша душа, я ледь не заридав. Це був наш юний Елпенор, дурник, який впав з даху.

— Ви лишили моє тіло там, де воно впало, царю, — мовив він, — непохованим і неоплаканим.

— Бідний юначе, — відповів я, — пробач нам. Ми так спішно збиралися в дорогу, була така метушня. Я забув дати команду поховати тебе.

— Тоді я приречений, мій царю. Мій дух ніколи не упокоїться.

— Ні! — зворушено заперечив я. — Я обіцяю тобі: ми повернемося на Еею і поховаємо твоє тіло з усіма почестями й помолимося за твою душу. Це найменше, що ми можемо зробити, але тут я даю тобі слово.

Елпенор усміхнувся, і його тінь зникла.

І ось я побачив, як до мене наближається мерехтлива тінь Тіресія із золотим посохом у руці. За життя він був сліпим, а тут зір повернувся до нього, і він одразу впізнав мене.

— Якщо хочеш дізнатися своє майбутнє, опусти меч, сину Лаерта, і дай мені напитися.

Я відступив і намагався не виказати свою огиду від жахливого видовища: тінь великого старця стоїть навкарачки та спрагло їсть таку дивну суміш.