Стивен Фрай – Одіссея (страница 32)

Еврілох зробив ще один ковток. Я забрав у нього келих, відпив сам, потім повернув Еврілохові, якому того ковтка було замало:

— І що було далі?

— Далі я розвернувся й побіг геть, крізь кущі й колючки. Царю, ми маємо тікати звідси! Якнайскоріше!

Він кинув келих на землю й побіг до корабля.

— Ні, — заперечив я, — своїх людей я не покину. Я піду й поверну їх.

— Але вони вже не люди! Вони свині! — обернувся Еврілох. — Ми нічим їм не зарадимо! Хіба що ти знаєш закляття, яке перетворює свиню на людину.

— Пригляньте за ним, — сказав я своїм людям. — Якщо зможе — нехай поспить. А я повернуся, і зі мною повернуться дев’ятнадцятеро наших товаришів.

З цими словами я рушив крізь піски.

Здалеку до мене ще доносився плач Еврілоха й заспокійливі слова товаришів. Що ж, принаймні в їхніх очах я здавався безстрашним і впевненим у собі. Бо насправді я почувався дещо інакше. Я не знав, що робитиму, коли опинюся там. На поясі в мене був меч і кинджал, за спиною — лук і стріли. Що я заподію ними проти потужних чарів? Але спробувати треба.

Еврілох і його загін продиралися хащами, тож з дороги я не збився і врешті-решт зайшов углиб острова та дістався галявини, де жила чаклунка. Усе було саме так, як описав Еврілох: і сама будівля, розкішна й вишукана, і фруктовий сад з квітами, і довгий стіл. У високих квітах я помітив лев’ячий хвіст і спини двох вовчиць. Невідомо звідки пролунало рох­кання — чи то мені здалося?

Я якраз збирав волю в кулак, щоб ступити далі, аж раптом переді мною виступив юнак — ніби виник просто з повітря. Очі його блищали, а на щоках та підборідді проступав легкий натяк на бороду.

— Кого я бачу перед собою? — сказав він. — Це ж мій правнук Одіссей! Чи праправнук? Так тяжко пам’ятати всі ці родоводи...

— Гермесе! — я схвильовано схилився перед богом.

— І ти насправді думаєш, що твій срібний меч чи дерев’яні стріли зарадять тобі проти безсмертної Кіркеї?

Кіркея! Звісно — я мав би здогадатися.

— То ми на острові Кіркеї?96

96 Англійською Circe, читається «сьорсі». Грецькою мовою звучить «Кіркей». В українських перекладах її ім’я часто передають як «Кірка» (транслітерація з грецького «Κίρκη»), «Цирцея» (латинізована форма) або «Кіркея» (фонетичний варіант). — Прим. перекладача.

— Ласкаво просимо на острів Еея!

Звісно, я чув про Кіркею, доньку Геліоса, сонячного титана, і німфи — чи то водяної, чи то ще якоїсь97, знамениту вправністю із зіллями і настоянками. Її сестра Пасіфая вийшла заміж за критського царя Міноса й народила чудовисько Мінотавра. Її племінниця Медея допомогла Ясонові здобути золоте руно. Коли ж Ясон знайшов собі нову наречену, Медея власноруч убила своїх дітей від Ясона. Наречену, звісно, теж98. Отакі в Кіркеї родичі. Оце сімейка!

97 Взагалі-то, Одіссей мав знати, що матір’ю Кіркеї була Перса, океаніда (як називали морських німф). — Прим. автора.

98 У «Героях», с. 239, можна прочитати історію Медеї та Ясона (про те, як прикро може завершитися курортний роман), зокрема і про не надто порядні причини, через які ця парочка вирішила відвідати тітоньку Кіркею. — Прим. автора.

— Якщо ти ступиш на цю галявину, — сказав Гермес, — вона дасть тобі отруєне зілля, так само, як і твоїм друзям. Але я дам тобі чарівне зілля, яке завадить отруті, і вона тобі не зашкодить. Іди сміливо, пий її вино, нехай вона торкається тебе своєю паличкою — моє зілля тебе врятує. І от тоді негайно дістань меч і пристав їй до горла. Тоді вона прошепоче, що хоче зайнятися з тобою коханням. Але опускати меч рано. Спочатку вона має заприсягтися, що не заподіє тобі шкоди й не насилатиме на тебе чар. Якщо цього не зробити, вона роздягне тебе, кохатиметься з тобою, а потім забере в тебе навіки чоловічу силу. Тож маєш узяти з неї клятву. Безсмертний не може порушити клятву — навіть бог брехні, такий, як я. Не віриш? А так воно і є! Отакої! Але на чому ми зупинилися?

— Я приставляю меч їй до горла.

— Так, саме так. І лише після того, як вона поклянеться не шкодити тобі, маєш пристати на її пропозицію та піти з нею в ліжко — з чим, здається, у тебе труднощів не буде.

Із цими словами Гермес нахилився й вирвав із землі маленьку рослину — біла квітка, чорний корінь:

— Ми називаємо її молі. Вона росте тут усюди, але навіть не намагайся брати її самому — лише ми, безсмертні, можемо її викопати.

Гермес зірвав зі стебла листя й пелюстки та вручив їх мені:

— Трохи гірко, але маєш добре прожувати99.

99 Згідно з однією легендою, велетень Піколос напав на Кіркею на острові і її батько Геліос прийшов на допомогу та вбив зловмисника. Там, де кров Піколоса окропила землю, виросла квітка молі. Чи є у квітки справжній прототип? Якщо є, то найвірогідніший кандидат — підсніжник. Як стверджує всезнаюча пані Вікіпедія, «одним із активних компонентів підсніжника є алкалоїд під назвою галантамін, який, будучи інгібітором ацетилхолінестерази, міг діяти як протиотрута зіллю Кіркеї». Отакої! — Прим. автора.

— Трохи? — мене аж перекосило — така противна була ця квітка молі.

Гермес засміявся:

— Що ж, найкращі побажання від старого прадіда!

Короткий спалах — і він зник, а я дожовував листя й пелюстки квітки молі — найгіркіше, що коли-небудь потрапляло мені до рота. Лише після цього я увійшов до саду. Одна з вовчиць підійшла й лизнула мені руку. Лев замурчав і потерся об мої ноги.

— А ти їм подобаєшся! — почув я ніжний голос.

І тут вийшла вона. Кіркея, могутня й вродлива. Я дивився на неї, наче зачарований, і нічого не міг вдіяти.

— Вітаю вас! — звернувся я до чарівниці. — Я мандрівник і зголоднів у дорозі. Якщо ви дозволите...

— Будь ласка! — відповіла вона з усмішкою, запросивши мене увійти.

Усе сталося саме так, як описав Еврілох. Відьма наповнила келих вином, додала меду, ячменю і якогось незрозумілого зілля, а потім передала мені зі словами:

— Пий. Кажуть, воно дуже смачне.

Я узяв келих з її рук, випив усе до дна й приповів:

— Хай би хто це казав — він не брехав! Дуже смачно!

Тоді Кіркея засміялася й махнула в мій бік своєю паличкою.

Я знов усміхнувся.

Вона ткнула паличкою мені в голову:

— А тепер іди звідси, свиня, до своїх друзів.

Я ж тільки всміхнувся.

Усмішка зникла з обличчя відьми. Вона знову підняла паличку, але я дістав меч і приставив їй до горла — як і велів Гермес.

Кіркея крикнула й кинулася мені в ноги — наче селянин, який просить пана про якусь ласку:

— Хто ти? Ніхто ж бо не може випити мого зілля й не підкоритися його чарам. Ніхто, крім...

Тут обличчя її просвітліло:

— Ти Одіссей! Маєш ним бути. Щоразу, як на мій острів прилітає Гермес, він попереджає мене, що одного прекрасного дня сюди припливе Одіссей, його правнук, і переможе мене. Ти — він, я тепер це знаю. Відклади ж меч — він тобі більше не потрібний. Ходімо до мого ліжка.

Проте я не опускав меч:

— Ані руш! Ти перетворила моїх людей на свиней і збиралася зробити те саме зі мною. Тепер ти хочеш відібрати в мене мою чоловічу силу. Ніщо не змусить мене лягти з тобою, моя прекрасна чарівнице, доки ти не поклянешся водами Стікса й усіма богами, що ніколи не завдаси мені шкоди й не заважатимеш покинути острів. Поклянися!

Кіркея поклялася, не підводячись з колін.

Коли ми були в ліжку, я чув якийсь рух в інших кімнатах палацу. Кіркея поклала мені палець на уста, сказавши, що це її служниці, лісові й річкові німфи, готують нам учту.

Тут служниці відвели мене до ванни, де мили мене гарячою водою й натирали оліями, аж доки тіло не забуло про втому останніх тижнів.

Мене вдягнули в туніку та плащ і відвели до столу, де вже чекали найкращі страви й вино. Служниці готові були подати мені все це, але їсти я не міг.

Кіркея взяла мене за руку:

— Я обіцяла не шкодити тобі й не порушу слова. Їж, не бійся.

— Богине, я так не можу. Як людина може їсти за воістину царським столом, коли її друзі у свинячій подобі б’ються за жолуді у хліві? Поверни їм свободу й людську подобу — і я скуштую твої страви з величезним задоволенням.

Чаклунка вийшла з кімнати з паличкою у руці.

Я бачив, як вона відкриває хлів і випускає на волю бідних кабанчиків, що бігали колами навколо її ніг та жалібно верещали. Тоді взяла якусь мазь з глечика й помастила нею голову кожного. За кілька секунд щетина, копита й хвостики зникли, свині стали на людські ноги й повернулися до звичних форм.

Мої дев’ятнадцять товаришів знову були зі мною, знову були людьми і — чи то я сам собі навигадував, чи ні — здавалися свіжішими, стрункішими, молодшими й чистішими, ніж були до того. Побачивши мене, вони заплакали від радощів, потім обійнялися між собою й розчулилися ще більше.

— А де Еврілох та інша група? — запитав один з них.

Я пояснив. Кіркея ж сказала мені: