Стивен Фрай – Одіссея (страница 31)
Еврілох схопив мене за плече і простягнув уперед тремтливу руку. По усьому березі почали з’являтися постаті цих велетнів. Над головою вони піднімали величезні кам’яні брили, кожна завбільшки з невеличкий будинок, і кидали на мої одинадцять кораблів, що встигли зайти у гавань. Я міг чути, як тріщать і ламаються корабельні дошки, як кричать мої бідні товариші. Розтрощивши кораблі, велетні почали стріляти з луків і метати списи — ніби полювали на рибу. Невдовзі вони спустилися до води й почали витягувати нещасних (ну точно як продавці та покупці на базарі вибирають крам). Мабуть, збиралися віднести додому й там якось приготувати.
Мій корабель теж був у небезпеці. Я дістав меч і перерізав швартові канати. «Веслуйте! — крикнув я команді. — Рятуйте ваше кляте життя!».
Щоправда, вони й без моєї команди все розуміли. Усі давно були біля весел, і за мить ми вже летіли швидше, ніж нільські крокодили.
Але на тих одинадцяти кораблях не вижив ніхто. Майже п’ятсот добрих мужів Ітаки, які пережили і жахи десятирічної війни, і помсту кіконів, і спокуси на острові Лотоса, і жорстоких циклопів, і найбільші шторми, які боги коли-небудь насилали на людство. Але тут доля від них відвернулася, і сміливці, які врятувалися від стількох небезпек, пішли на обід диким лестригонам.
Від цілої могутньої флотилії залишився тільки один корабель, а на ньому — тридцять вісім осіб, не рахуючи мене з Еврілохом94.
94 Гомера важко назвати точним та прискіпливим, але оскільки кораблі Одіссея були пентеконтерами, то на кожному з них було десь по 40–50 людей. Тоді на 12 кораблях якраз могло бути від 480 до 600 осіб. —
Вийшовши у відкрите море, де летстригонам нас було не дістати, люди дали собі перепочинок. Очі всіх були звернені на мене, і я міг лише гадати, чи лунає зараз у їхніх вухах прокляття Поліфема: «Нехай цей Одіссей ніколи не знайде дорогу додому. А якщо богині долі вирішили, що додому він повернутися має, нехай станеться це через багато років, і дорогою нехай Одіссей звідає муки й нещастя, втратить усі скарби, усі кораблі, усіх людей!».
Аж тут я відчув подих свіжого бризу. Що ж, може, боги врешті-решт змилувалися над нами.
Ми розгорнули вітрило й дали вітру нести нас, куди йому заманеться. А приніс він нас до...
Тут Одіссей озирнувся: уже тривалий час біля нього стояв слуга з келихом вина.
Алкіной і Арета сиділи в тих самих позах, у яких почали слухати. Шляхетні гості сиділи так само — незворушно, нахилившись уперед. Слуги, прислужники й служниці під стінами теж стояли, немов скульптури.
— Уже пізно, — сказав Одіссей, ніби виправдовуючись, — а я все говорю й говорю. Мабуть, краще вам перепочити.
— Просимо, якщо у вас є сили і настрій, ми готові слухати до ранку й навіть довше, — запевнив гостя Алкіной.
Гул схвалення прокотився залою.
Одіссей осушив келих, поставив його назад і прочистив горло.
Кіркея
Одіссей розповідає: Острів Еея95
95 Англійською — Aeaea. Гомер наче навмисно склав докупи літери, які я відкладав убік, граючи в «Ерудита» (Scrabble). Ніби нам було замало Огігії. Як воно вимовляється? Варіантів є чимало. Як його прочитати? Англофони кажуть «Е-е-а» або «І-і-а». Точнішим і ближчим до грецького Αἰαία буде «Ай-ай-а», як моряки відповідають на команди. —
Часто про цей острів кажуть, що назва його походить від грецького вигуку скорботи. —
Що ж, новий день — новий острів. Він мав вигляд дещо приємніший за попередні: родюча земля, піщані береги, які так і просять пристати до себе. Ані тобі неприступних гір, ані темних печер, ані голих скель, від яких велетні люблять відламувати каміння й кидати у мореплавців...
Я розумів, що маю якось розвіяти похмурий настрій своїх людей. Я розумів, що зараз вони подумки винуватять мене у своїх негараздах — хоча якби вони не полізли до торби з вітрами, коли рідна Ітака була вже на обрії, то всі ми давно були б вже вдома. Вони розуміли це — і настрій їхній від того ще погіршувався. Зазвичай люди переймають настрій свого ватажка, тож я взяв спис і першим скочив на берег:
— Я піду на розвідку. Острів здається гостинним. Бачите, тут протікає струмок. Поки мене немає, поповніть запаси води. Скоро буду.
Ідучи островом, я помітив, що слідів людей тут нема. Отже, якщо на цьому острові хтось і живе — їх тут небагато. Не те, що осель — навіть доріжки у хащах не протоптані. Урешті-решт ноги винесли мене на верхівку найвищого пагорба, і я озирнувся навколо. Зелений острів, оточений піщаними берегами посеред синього моря — немов смарагд у золотій та сапфіровій оправі, якого не торкалася нога ані людини, ані бога. Але що це таке? З гущавини лісів здіймався стовп диму. Там хтось був.
Вертаючись на берег, я вполював оленя, ще й спромігся донести до своїх. Оленю люди зраділи, а от диму в лісі — не дуже. Одразу піднявся невдоволений гул й хитання головами. Що ж, їх можна було зрозуміти! Але я плеснув у долоні, ніби вчитель у доброму гуморі, і, аби вселити в них віру в краще та впевненість у собі (яких я сам не мав), виклав свій план:
— Ми розділимося на дві групи по двадцять осіб. Першу групу поведу я, другу — Еврілох. Його група піде в розвідку й перевірить, звідки цей дим. Моя група лишиться тут, пильнуватиме корабель та приготує всім смачну вечерю.
— План чудовий, — сказав на це Еврілох, — але давайте, може, щоб моя група лишилася пильнувати корабель і готувати вечерю, а твоя піде в розвідку?
Я широко усміхнувся — проте подумки вилаяв його останніми словами. Мій зять був здібним та відважним, проте траплялося йому бути і нахабним, і впертим. Що ж, це, мабуть, моя провина, що я не привчив його не обговорювати накази командира. Але що вже тут поробиш? Я усміхнувся й відповів:
— Тоді нехай вирішують боги.
Так, тягнути жереб було довго — зате чесно. Бронзовий шолом, десять білих камінчиків, десять чорних. Хто витягне білий — іде в розвідку. Хто витягне чорний — лишається біля корабля. Я витягнув чорний камінчик, Еврілох — білий. На його честь, свій жереб мій зять прийняв мужньо й без ниття.
— За мною, хлопці, — сказав він і повів людей за собою.
Моя група теж не байдикувала — ми приводили до ладу корабель: смолили тріщини в обшивці, де протікала вода, зашивали прорізи у вітрилі — одне слово, займалися звичайною рутиною. Я ж допомагав розвести велике багаття й потрошити оленя.
Ми вже почали різати тушу, відрізаючи шматки божественного м’яса для себе й для групи Еврілоха, коли на берег вибіг сам Еврілох — блідий, переляканий, у сльозах, а руки й обличчя всі у кривавих подряпинах. Ніколи ще в наших пригодах, хоч на війні, хоч на морі, я не бачив його таким.
Спочатку він взагалі не міг говорити. Ми дали Еврілохові води, потім міцного вина, розбавленого лише частка до частки. Еврілох кашляв, плакав, кричав, стогнав і нарешті зміг заговорити:
— Клянуся богами, царю, я ще ніколи в житті такого не бачив. Ми зробили все, як ви наказали, пішли лісами, йшли спокійно, зовсім спокійно, аж раптом ми вийшли на галявину, а там... Будинок? Чи радше садиба, чи палац — так, це був невеличкий палац, оточений казковим садом, — квіти, кущі, трави, спілі плоди на фруктових деревах, великий стіл на всю квітучу галявину, — справжній рай. А зсередини лунали співи, жіночі голоси та звуки ткацького верстата. Аж ось верстат зупинився, і вийшла вона. З-за рогу з’явилося три леви і два вовки. Не повірите — вони ластилися до неї, ніби домашні кішки чи пси. Вона погладила їх, почухала, а потім — потім вона простягла руки до нас і всміхнулася. Усмішка її... вона була ніби жмут сонячних променів. Усі ми збіглися до неї — і я їх чудово розумію. Коли ми востаннє бачили красиву жінку, царю? А ця жінка — вона була, наче богиня. Але я відійшов подалі — сам не знаю чому, але ж буває таке, що якийсь внутрішній голос каже, що краще триматися подалі від чогось. Отже, вона всадила людей за стіл, налила вина в бурштинові келихи, додавши тертого ячменю, меду й ще чогось... напевно, якогось трав’яного відвару. Чоловіки підняли келихи, осушили їх разом, і жінка ще раз усміхнулася. Вона всміхалася, і чоловіки всміхалися, дурні... А потім вона взяла цю паличку, вказала нею на наших, і... і...
Еврілох з плачем впав на землю. Я взяв його за плечі, надавав ляпасів — та мить потребувала бути жорстким:
— Встань! Згадай, хто ти! Ти не налякана дитина, ти — Еврілох з Ітаки, герой Троянської війни, воїн армії Агамемнона.
Із цими словами я дав йому ще келих вина, і Еврілох, присоромлений, кивнув головою:
— Так, царю, я знаю. А-але... Якби ви бачили те, що бачив я...
— До цього й вертаємося. Кажеш, вона взяла якусь паличку?
— Так, царю. Узяла й торкнулася нею голови кожного з наших, одного за одним. Вони сміялися, але раптом їхній сміх перетворився на рохкання, на шкірі почала рости щетина, вони впали на землю, і рохкання стало верещанням. Ця жінка, ця німфа — хай би ким вона була, ця відьма перетворила їх на свиней! На свиней, царю! І з тією самою чарівною усмішкою вона повела їх до хліву та спокійно почала їх годувати — яблучними шкірками, ягодами й горіхами. Свині кидалися на їжу, билися за неї з рохканням. Якби тільки я цього не бачив... Але найгіршим було те, що вони розуміли, хто вони такі. Вони пам’ятали, що вони не свині, а люди, їм було страшно, і цей страх, ця паніка чулися в їхніх криках, які краяли мені серце.