Стивен Фрай – Одіссея (страница 30)
— Це навчить тебе шанувати священні закони гостинності. Уважай, що то кара від Зевса!
У відповідь циклоп голіруч відламав цілий шматок скелі й кинув у наш бік. Каменюка перелетіла через наш корабель, але підняла таку хвилю, що нас ледь не прибило до берега.
Мої люди налягли на весла з подвоєною силою, і невдовзі ми були у безпеці. Я ж не міг спокійно всидіти і продовжував дражнити велетня. Мене намагалися заспокоїти:
— Серйозно, царю, він без ока, але чудово знаходить нас по звуку!
— Пане мій, він щойно нас ледь не потопив!
Я ж був сповнений і безмежної гордості, і безмежної люті. Поліфем убив шістьох моїх людей, тож навіть дружина Пенелопа й мати Аниклея вдвох не змогли б стримати мене.
— Ей ти, — крикнув я щосили в бік берега. — Нехай буде тобі відомо, що звати мене не Ніхто. Лише безмозкий дурень міг би в таке повірити. Але нехай весь світ знає, що тебе обдурив і осліпив ніхто інший, як Одіссей, цар Ітаки!
Так, я знаю. Це було аж ніяк нескромно.
Поліфем заревів і промовив — чи радше закричав — молитву:
— Батьку! Землетрусцю і володарю моря! Я твій син Поліфем! Нехай цей Одіссей ніколи не знайде дорогу додому. А якщо богині долі вирішили, що додому він повернутися має, нехай станеться це через багато років, і дорогою нехай Одіссей звідає муки й нещастя, втратить усі скарби, усі кораблі, усіх людей і повернеться додому побитий та змучений. Почуй мене, батьку Посейдоне, що повеліває бурями й приборкує коней! Почуй мої прокльони!
Не хотілося б псувати мою історію, добрі люди, і забігати наперед, але, здається мені, що Посейдон почув цю молитву — і то почув добре91.
91 Поліфем справді був сином Посейдона й німфи Тооси — і, з огляду на таких батьків, міг би бути на вигляд кращим і поводитися відповідно. Тесей і крилатий кінь Пегас, між іншим, теж були нащадками морського бога — і кожен мав по два ока і знав, як поводитися у пристойному товаристві. Мабуть, Поліфемові просто не пощастило в житті. —
Розлючена потвора востаннє напружилася, відламала ще один шматок скелі й кинула в наш корабель. Але ми були вже далеко, камінь не долетів, і хвиля від нього лише підштовхнула нас у бік решти нашої флотилії.
Еврілох і решта перехвилювалися за два дні й були раді нашому поверненню. Але усі ми горювали за шістьма товаришами, яких вбили та з’їли з такою жорстокістю.
Великого чорного барана ми принесли в жертву тому, хто мене врятував — нехай дим від спаленого м’яса порадує ніздрі Зевса. Ми подякували отцю богів за порятунок і помолилися за душі загиблих товаришів, чиї тіла не могли поховати як слід.
Вітри
Наступним на нашому шляху трапився плавучий острів Еолія, і цар Еол, володар вітрів, прийняв нас як слід! За своїм способом життя він більше скидається на бога, ніж на царя, і гостювання в нього було таким несхожим ні на печеру циклопа, ні на сонний острів Лотоса. Ми затрималися в нього на цілий місяць, щодня на нашу честь володар вітрів влаштовував справжній бенкет, а вечорами, лежачи на набитій пухом перині, цар слухав мої історії про подвиги і жахи Троянської війни — майже так, як ви зараз (хоча ваші перини вочевидь набиті кінським волосом)! Нам грали музики, а ночували ми в м’яких ліжках під одним дахом.
Життя тут було значно кращим не лише від наших попередніх негод, а й навіть від моєї рідної Ітаки. За чотири тижні на Еолії я почав боятися, що ще трошки — і ми розніжимося й обростемо жиром. І чим тоді Еолія краща за острів Лотоса?
Еол має шість синів, які одружені з шістьма його дочками — і то з дозволу батька — чи, може, навіть за його наказом — я не питав. Я не став цікавитися також, чи вони всі від однієї матері. Зрештою, не мені осуджувати чужі традиції. Нинішня дружина Еола — прекрасна німфа. Кажуть, вона була у свиті самої богині Гери!
Зрештою, ми розпрощалися, і Еол вручив мені свій найцінніший дар — шкіряну торбу, міцно перев’язану срібним шнурком. За словами царя, у цю торбу він заховав усі морські вітри. Цей дар Еол переніс на мій корабель і побажав мені спокійної та швидкої дороги додому.
І от ми відпливли — і йшли дев’ять днів і дев’ять ночей. У вітрила нам дув попутний Зефір, західний вітер92, і кораблі без пригод прямували в бік рідного дому.
92 Ці згадки про саме західний вітер дають цікаву поживу для роздумів усім, хто намагається встановити місце розташування й Еолії, і самої Ітаки. Чи справді сучасна Ітака, в яку їдуть туристи, і гомерівська Ітака — це одне й те саме місце? І якщо західний вітер дмухав у спину кораблям Одіссея, женучи їх, відповідно, з Еолії на схід, то де розташована Еолія? Я на таких речах не надто розуміюся, але є люди, здатні писати дослідження на цю тему все своє життя. —
На десятий день на обрії показалася Ітака. Я впізнав дим, який піднімався з лілово-синіх пагорбів. Я точно вдома! Усі жахи, негоди, печалі, весь тягар командування, який стільки лежав на моїх плечах... Усе зле лишилося позаду, коли на обрії ми побачили рідні береги. Я всміхнувся — нарешті мир, спокій, милий дім. Заспокоєний, я ліг подрімати. О боги! Знав би я, якою стане ціна мого двадцятихвилинного сну!
Варто було мені заплющити очі, як команда почала проявляти ознаки невдоволення:
— Добре Одіссеєві! Де б він не був — усюди його зустрічають, як поважного гостя, вихваляють, дарунки дають.
— Бачили, що вручив йому Еол?
— Шкіряну торбу! Цікаво, що там всередині?
— Той срібний шнурок вже сам собою цілий скарб.
— І лише уявіть, що там усередині.
— Золото... Перли...
— Дорогоцінні каміння...
— І він то все хоче лишити собі? Ми ж билися так само, як і він!
— І разом з ним ризикували життям!
— Навіть більше!
— А тепер усього за кілька годин він накаже перенести всі скарби до свого палацу...
— ...і розляжеться там, багатий цар.
— А ми почвалаємо до своїх хижок...
— ...де в наших жінок, мабуть, вже давно нові чоловіки.
— Так нечесно!
— Давайте бодай у цю торбу заглянемо!
— Вділимо і собі трохи.
— Він і не помітить.
— Від нього не убуде.
— Лише візьмемо те, що наше по праву!
Вони тихенько пробралися в трюм і витягли торбу на палубу. Четверо людей взялися за срібний шнурок і потягнули на себе.
Вітри вирвалися назовні зі свистом, що переходив у вереск. Здійнявся потужний ураган. Людей розкидало по палубі й ледь не викинуло за борт. Хвилі підхопили і наш корабель, і ще одинадцять, і закрутили, немов опале листя. Я прокинувся від удару обличчям об дошку.
А далі нас кидало й крутило. Від керма чи весел не було жодної користі, і ми могли лише чекати, куди принесе нас цей небачений шторм.
Урешті-решт буря почала вгамовуватися, і люди радісно закричали — поблизу була земля. Невже нас поносило по колу та прибило назад до рідної землі? Але ж ні...
Варто було вітрам вирватися з торби, як вони, немов слухняні коні, що знають шлях додому, понеслися (і ми з ними) назад на Еолію.
Ми висадилися, і я покірно попрямував назад до палацу Еола, який дуже здивувався, побачивши мене:
— Що сталося, чоловіче? Я думав, ти вже давно на Ітаці грієшся біла домашнього вогнища! Ніколи ще в житті не бачив я людину, яка так би хотіла додому. Чому ж ти повернувся?
— Царю великий, боги — Гіпнос та Еріда підступні93... — почав я, але щось у виразі обличчя Еола натякнуло мені, що гекзаметром тут краще не говорити.
93 Це боги, відповідно, сну й обману, поріддя Первісної Темряви (Ереба) і Ночі (Нукс). Див. «Міфи». Хто призабув, саме Еріда, власне, і спричинила Троянську війну (див. «Троя»). —
— Пане, — перейшов я тоді на прозу, — так сталося, що я... заснув, і мої негідні, зрадливі люди...
Еол слухав мене з кам’яним обличчям, спина пряма, руки складені на грудях. Коли я закінчив, він помовчав (а поки він мовчав, я тремтів від страху), а потім вказав пальцем у бік моря:
— Забирайся звідси. Я не знаю, чим саме ти розгнівав богів, але вони тебе беззаперечно ненавидять, а з богами краще не зв’язуватися. Жодної допомоги більше ти від мене не побачиш. Геть.
Я обернувся й поплівся в бік виходу, палаючи від сорому й приниження.
На морі був повний штиль. Людям довелося налягати на весла цілих шість днів поспіль. Цього разу нас згубила не моя допитливість, а їхня, вони це розуміли й від того працювали похмуро, мовчки та старанно.
На сьомий день ми підійшли до острова лестригонів. Лестригони — ви чули про них? Бо до мене тоді доносилося багато чуток — що це велетні, які ласують людським м’ясом. Звісно, байки мореплавців завжди такі: їм аби дітей лякати. Але після циклопів я вже був схильний вірити усьому.
Моя флотилія вирушила в скелясту бухту, де стоїть порт Телепілос. Заснував його, кажуть, Ламос, ще один Посейдонів син. Так сталося, що мій корабель був у самому хвості. Одинадцять суден рівною колоною зайшли в гавань крізь два ряди голих скель, для мого ж, останнього, місця там не було. Тож я кинув якір у маленькій затоці просто на зовнішньому березі.
З переднього корабля, який став на якорі в самій бухті, на берег вирушив човен. Я бачив, як шість людей, що було в ньому, вийшли на берег та вирушили в місто. Минуло п’ять хвилин. Раптом на берег вибігли двоє з тих шести, застрибнули в човен і почали щосили веслувати до кораблів — але в них влучив величезний камінь. До уламків човна підбігли двоє здоровезних (десь удвічі менші за Поліфема) потвор. Вони витягли вцілілих з води й проковтнули.