Стивен Фрай – Одіссея (страница 29)

Я тихесенько намацав за поясом меч і вийшов уперед. «Устромити йому меча просто між ребер, — подумав я, — натиснути всім тілом. У мене вийде». А потім зрозумів, наскільки дурна ця затія.

Один з моїх людей уже шепотів мені на вухо:

— Давайте, царю! Зробіть це — або це зроблю я.

— Ні, дурню, не зробиш. Послухай, — шикнув на нього я. — Ну, вб’ємо його — і що далі? Вихід завалений каменем, і його ані на дюйм ми не зрушимо, навіть якщо візьмемося усі разом. Так ми тут і помремо. Маємо дочекатися ранку, і я щось вигадаю.

Ранок настав швидко — надто швидко. Велетень прокинувся, почухався, видав зі свого гороподібного тіла кілька пікантних звуків і встав на ноги. Його око окинуло печеру, не оминуло увагою і нас. Потім, не сказавши нам ані слова, він усівся доїти худобу, яка вже бекала, вимагаючи, аби їм звільнили вим’я, наповнені за ніч. Закінчивши з останньою козою, велетень блискавичним рухом схопив ще двох моїх людей і так само вбив та з’їв.

Після цього циклоп відвалив камінь та покликав худобу на випас. Коли з печери вийшла остання коза, він поставив камінь назад — легко, ніби це була пряжка від туніки. Печера знов була зачинена. Ми чули, як циклоп свистить, подаючи худобі команди, але вийти назовні не могли.

Ми знов розпалили вогонь — не так для тепла, як для світла.

— Ну?

Я здійняв голову. Вісім пар очей (саме стільки в мене лишилося людей) допитливо дивилися на мене.

— Що? — перепитав я.

— Щось вигадали, царю?

Сказано це було з гіркою іронією. Проте я всміхнувся:

— Звісно, що вигадав!

Саме Афіна вклала ідею в мою голову. Цікаво, хто подає ідеї їй?

Біля стіни стояло оливкове дерево. Тобто це раніше воно було оливковим деревом, а тепер служило циклопові за посох. Мабуть, запасний — вночі їх було два, і перший велетень взяв, ідучи на пасовисько.

Під здивованим поглядом моїх людей я відрубав від того посоха шматок десь у людський зріст, а потім загострив його кінець так, щоб він легко проколов шкіру. Потім я обпалив загострений кінець, аби він став твердішим.

— Тепер, — сказав я, ховаючи цей кілок у темному куті печери, присипаючи додатково землею, — тягніть жереб, хто сьогодні мені допоможе.

— Допомогти? У чому?

Відваги моїм воїнам вистачало. А от розуму — не завжди.

— А спробуйте здогадатися! — відповів я. — Мені потрібні четверо помічників, аби встромити цей кіл циклопові просто в око.

Воїни потягнули соломинки, і пощастило (або не пощастило) тим чотирьом, яких я і сам волів би відібрати. Мабуть, тут не обійшлося без мого прадіда Гермеса.

— А тепер — спати, — наказав я.

Втеча

Про повернення одноокого ми дізналися завчасно: він ніжно кликав худобу додому, називаючи кожну козу чи вівцю на ім’я. Так незвично було це бачити: жорстокий людожер — і такий добрий до худоби!

Знову циклоп пригнав стада додому, завалив вихід каменем і заходився доїти. Я чекав на мить, коли він закінчить, але не встиг — велетень умить схопив ще двох моїх людей. Кров і мозок забризкали підлогу — а він преспокійно запив свою нечестиву трапезу молоком, перш ніж я встиг промовити хоч слово. Якби я встиг раніше — я, може, міг би врятувати їх. Чи ні? Повірте, я і сьогодні мучуся цим запитанням ночами, коли сон не приходить швидко.

А тоді я виступив вперед, і в мене в руках був келих кіконського вина — нерозбавленого.

— О великий! — сказав я циклопові. — Можливо, ти й не вмієш приймати гостей, зате ми знаємо, як вітати господаря оселі. Скуштуй нашого вина, аби твоя вечеря з людської плоті смакувала краще.

Той узяв чашу і залпом її випив. «А вино до біса доб­ре! — відповів він. — Налий мені ще й назви своє ім’я. Маю для тебе дарунок».

Я налив людожерові ще один келих, потім ще один, аж ось я помітив, що в боротьбі з убивчою силою вина він починає програвати. Тоді я заговорив:

— Циклопе, я скажу тобі своє ім’я — і тоді чекатиму на дарунок. Звати мене Ніхто. Саме так, Ніхто. Так мене назвали при народженні, так мене й зараз називають і в родині, і друзі, і товариші.

— Ніхто? Що ж, Ніхто, ось тобі дарунок, — велетень загиготів й гикнув. — Я з’їм тебе... останнім. Ги-ги. 

Ги-и-и-и...

На цих словах його єдине око заплющилося, і величезна потвора завалилася спати. Його сміх обернувся зітханням, і тут циклоп зайшовся мерзенним блювотінням. Коли голова потвори торкнулася землі, з рота полилися цілі ріки вина разом зі шматками людської плоті. Ми тільки й могли, що терпіти, аби й нас самих не знудило.

Але врешті-решт циклоп захропів, стрясаючи склепіння печери, я ж пройшов у кут, підняв палю й поклав її гострий кінець у вогонь, аби розігріти як слід. Дерево було молоде, зелене, воно ледь не загорілося. Тоді я витяг його з вогню й покликав моїх чотирьох помічників.

Вони взяли палю, підняли й устромили просто циклопові в око. Я ж, ставши з протилежного кінця, провертав палю, налягаючи усією вагою свого тіла. Розпечене вістря пронизало очне яблуко, яке зашипіло, закипіло, забулькотіло й урешті-решт вибухнуло цілими фонтанами крові. Велетень підкинувся з ревом, який, здавалося, ось-ось обрушить печеру й витяг палю з ока — боліти йому стало ще сильніше, і крики пораненого перемішалися з беканням його худоби.

Рев розбудив інших циклопів, які зібралися біля заваленого каменем входу:

— Що таке, Поліфеме? — питалися сусіди (так я дізнався, як звати нашого мучителя)90. — Що сталося? Хто там з тобою?

90 «Поліфем» означає або «многославний», «уславлений», або «багатоголосий». — Прим. автора.

— Ніхто! — ревів у відповідь Поліфем.

— То що таке?

— Ніхто надурив мене! Ніхто хоче мене вбити!

— Ну, якщо ніхто тебе не б’є, то, мабуть, щось наснилося. Нащо кричати? Помолися й спати лягай.

— Але Ніхто мене осліпив! — хникав Поліфем.

— Мабуть, п’яний, — я чув, як циклопи йдуть по своїх печерах і говорять між собою. — Його вино така гидота! Ніколи його на дух не переносив.

— Ніхто дав мені міцного вина!

Я ледь стримався, щоб не затанцювати від радощів.

Поліфем довго нишпорив печерою, намагаючись зловити нас, але ми легко вислизали з його рук. Випадково циклоп розчавив чотирьох своїх милих кіз — через що ще більше розізлився.

— Я знаю, Ніхто, ти десь тут ховаєшся. Ні ти, ні друзі твої звідси не втечуть, я помацаю кожну козу, кожну вівцю! Я вас знайду! Відгризу вам руки, ноги, ви будете кричати від болю, а я буду сміятися!

Це дало мені нову поживу для роздумів. Коли Поліфем заснув, я пішов до загородки з баранами. Барани були великими й сильними. Я прикинув на око: дорослу людину така скотинка витримає. І зробив я так: зв’язав баранів вербовими гілками по три в ряд. Робота зайняла цілу ніч, але я це зробив! Я наказав своїм людям хапатися за густу вовну на животі в кожного барана, і так триматися, обличчям догори. Лишився один баран — чорний, найбільший з усіх. Я пробрався під нього і теж вчепився у вовну.

До ранку барани звикли, що ми за них чіпляємося, і галасу не робили.

Ми почули, як Поліфем підводиться на ноги, він кричав і лаявся від болю та безпорадності. Вигляд мав він жалюгідний, от тільки жодного співчуття він у мене не викликав. Слухаючи скарги циклопа, я думав лише про те, що він убив та з’їв шістьох моїх людей.

Якось він спромігся подоїти кіз із вівцями і навіть влаштував собі щось схоже на сніданок. І ось він відкотив камінь, запустивши в печеру промені ранкового сонця. Через густу вовну мого барана я бачив, як Поліфем став у проході й почав скликати худобу. На місці ока було місиво, облямоване засохлою кров’ю.

Кози й вівці, підходячи до господаря, терлися об нього з любов’ю й тикалися носом, відчуваючи, що з господарем щось не так. Господар, своєю чергою, гладив і пестив їх — й одночасно перевіряв, чи ніхто на них зверху не всівся. Або точніше, чи не всівся на них Ніхто. Тут у прохід сунулися групи зв’язаних по троє баранів. Я затамував подих, а Поліфем заговорив з баранами:

— Що, хороші мої? Так кортить гуляти, що цілим натовпом сунете?

Велетень пройшовся руками по їхніх спинах, але — дяка богам — не мацав животи.

Коли вибігла в поле остання трійка, настала моя черга. Величезний чорний баран, за якого я тримався, вочевидь був улюбленцем циклопа — він зупинив його й зарився обличчям у чорну вовну:

— Ти ж мій Пробатос! Ти завжди біжиш на пасовисько першим. Відчуваєш, що щось не так, правильно? Цей мерзенний Ніхто... — і тут він крикнув, обернувшись до печери: — Чуєш, Ніхто? Знаю, що чуєш. Я знайду тебе, розчавлю твій череп так, що мозок розлетиться по усіх стінах печери! І Пробатос питиме твою кров!

На цих словах він поплескав барана по спині та знов завалив каменем вхід до печери.

Пробатос — чи то через співчуття до господаря, чи то через мою вагу, спочатку пішов повільно по камінню і скелях, яких так багато було біля печери, а вже потім, вийшовши у поле, дав волю копитам.

Я відпустив його й покотився по траві. Так само зробили й мої люди. Разом ми бігали, стрибали та раділи. А потім — зібрали разом овець із козами, скільки змогли, та й погнали усіх до берега — просто на корабель.

Тепер нам лишалося тихесенько вийти в бухту, де на нас чекали 11 кораблів.

Проте я не стримався.

Ми були вже в безпеці, але ще не так далеко від берега. Обернувшись, я побачив, як Поліфем ходить полем, спотикається та марно кличе загублене стадо.

Забігши на саму корму, я крикнув, скільки стало голосу: