Стивен Фрай – Одіссея (страница 28)
— Облиш нас!
Тут знов з’явився жрець — він лаяв мене за зіпсований лотос. Я дав йому такого стусана, що він розпластався на землі так само безпорадно, як і мої воїни.
Я вибіг на край скелі та крикнув решті команди, аби підійшли. Разом ми затягли розвідників на кораблі. Як вони впиралися! Махали руками й ногами, відбивалися, ніби їх ведуть на смерть. Довелося прив’язати їх до лав і почекати, доки не пройде той дурман.
Коли ремонт був завершений, я обійшов усі дванадцять кораблів. Усі мої люди твердо стояли на ногах, говорили тверезо й ніхто не ліз до мене з поцілунками. Тоді я віддав наказ вибирати якоря та забиратися геть з того проклятого клаптика суші. І повірте мені, дорогою нам траплялося різне, — чудовиська, велетні, страшенні звірі, людожери, — але не було місця, небезпечнішого за острів Лотоса89.
89 З часів Гомера багато хто намагався встановити, де розташований цей осередок оманливого щастя. Дехто розміщав його біля берегів Північної Африки, між Лівією і Тунісом. А щодо чарівного плоду... Тут кандидатів не бракує: конюшина, хурма, водяна лілія — остання принаймні нагадує лотос, як його зображують в Індії і далі на Сході. Лотос Блакитного Нілу теж підходить — він і снодійний, і психотропний.
Я міг би запропонувати власного кандидата (усім можна, чому ж не спробувати) — листя салату, які теж мають снодійні властивості. Між іншим, про них згадувала Беатрікс Поттер: в одній з її казок кролики наїлися салату й заснули. Один із сортів салату, досить популярний у наші дні, називається «римський» (в американців переважно) або «кос». А що ще називається Кос? Правильно, острів у Греції. Отже, Острів салатоїдів!
Ну, а щодо історії з «Одіссеї», то її дух і настрій чудово передає поема Альфреда Теннісона «Лотофаги»:
Одіссей розповідає: Циклопи
І майте на увазі: наступний острів, на який ми натрапили — не сказав би, що він страшніший на острів Лотоса, але райським куточком я б його теж не назвав. Скажімо так, це був другий за небезпекою острів — але значно більш жахливий.
Знаєте, до Одіссея з Ітаки застосовували багато прикметників. Друзі та рідні називають мене «розумним» і «мудрим». Ха! Під час моєї розповіді ви переконаєтеся, що друзі надто добрі до мене. Ще я чув на свою адресу такі слова як «багатогранний», «гнучкий» та «винахідливий». Що ж, це більш схоже на правду. Дещо частіше мене називають «хитрим», «підступним», «спритним» та «крученим» — зазвичай з нотками несхвалення. Не те, щоб такі епітети мені дуже подобалися, але сам би я називав себе радше «допитливим». Розумієте, я люблю знати. Нові люди, нові місця, нові ідеї — усе це мені імпонує. Це моє благословення — і моє прокляття. Самі побачите.
Так чи інакше, ми пристали до нового острова туманної ночі, але на світанку небо вже було ясним і чистим. Я скликав людей, зібрав припаси та пояснив, для чого це все:
— Якщо я не помилився, це має бути острів, де живуть циклопи.
Люди переглянулися — радше невдоволено. Я ж продовжував:
— Циклопи — це одноокі велетні, які, скажімо так, не надто славляться мудрістю, красою чи багатим внутрішнім світом. Але що ми знаємо про них насправді? Ми знаємо, що вони не будують кораблів, а отже — не мандрують, не торгують і не підтримують зв’язків з іншими народами. Землеробством, наскільки я знаю, вони теж не займаються — хоча ґрунти в них родючі. Вони пасуть стада овець і кіз — точніше, дозволяють їм бігати краєм, як заманеться. Вівці й кози дають циклопам усе необхідне — сир, молоко, м’ясо, шкури. Ще тут росте багато дикого винограду. Отже, циклопи роблять вино, але лозу спеціально не вирощують. Кажуть, вино це на смак жахливе — і то не диво. Цікаво, чи шанують вони богів і чи гостинно приймають чужоземців. Ходімо й з’ясуємо!
Ішли ми не з порожніми руками — з нами були міхи з тим самим міцним вином, що нам його подарував Марон, цар Ісмароса. Коли ми напали на кіконів, я пощадив його і його родину, і на знак подяки він подарував нам дванадцять міхів із дуже-дуже міцним вином. Воно було неймовірно смачним, але якщо не розбавити його водою один до двадцяти, один ковток звалить тебе з ніг, наче мерця.
Отже, за головного я лишив мого помічника Еврілоха, сам же відібрав дванадцять найкращих воїнів, і ми вирушили в дорогу.
Печера
Пройшли ми небагато — невдовзі перед нами постав вхід у величезну печеру. Біля входу земля була утоптана — тож ми зрозуміли, що тут хтось живе. Крім недвозначних слідів перебування овець та кіз, у печері були ще одні сліди — величезні, такі міг лишити тільки справжній велетень.
Отже, ми увійшли. Мої люди, звісно, скаржилися:
— Царю, а нам точно варто заходити?
— А може, краще... е-е-е... почекати назовні?
— Ні! — відповів на це я. — Уперед!
Те, що ми там побачили, потішило мою жагу до нового. З одного боку там стояли полиці з сиром, з другого були стійла для худоби. Ягнята, козенята — усі були в окремих загородках, згідно з віком — від новонароджених до дорослих. Під стіною стояли відра й пляшки з молоком та сироваткою. Справжнє обійстя в одній печері — з відповідним запахом та гучним беканням звідусіль. Мої люди були захоплені такою старанністю й охайністю.
— Царю, закиньмо кілька сирних голів у торби!
— Так, царю, а ще заберімо худобу! Ми тихесенько проведемо їх до кораблів — ніхто нічого не почує.
— Звісно, ні! — відповів я. — Ми маємо дочекатися господаря.
Присягаюся перед дванадцятьма богами! Краще б я їх тоді послухав. Але тієї миті мною заволоділи мої допитливість і цікавість. Тож я відкинув усі зауваження, і ми сіли чекати.
Двоє з наших людей розвели багаття й з’їли, присвятивши богам, найбільше сирне коло — завбільшки із жорно. Ми сиділи й чекали. День хилився до вечора. Вівці й кози бекали дедалі сильніше — у вим’ях прибувало молоко, треба було їх доїти. Ми ж сиділи біля вогню й чекали на господаря.
Одноокий
Наближення велетня ми почули задовго до того, як його побачили. Під його ногами тряслася земля. І ось циклоп увійшов до печери, кинув на підлогу величезну в’язанку дров, а потім — о жах! — завалив вихід з печери величезним валуном. Налякані, ми заховалися в куті. Проте велетень навіть не глянув у наш бік. Натомість він сів на табурет і з ніжністю й турботою, дивними для такого страховиська, почав доїти овець із козами, говорячи з ними, немов рідна мати.
Нічого такого я ще не бачив. Аякс Теламоніл був високим та сильним. Ефіоп Мемнон, який бився на боці троянців, вважався велетнем, і так, це була найвища людина, яку я коли-небудь бачив. Але чи можна назвати людиною циклопа? Руки, ноги, тулуб, голова в нього, як в людей, але величезні й потворні. Картину довершувало одне око посередині чола. Може, тому він нас і не помітив — через одне око бічний зір у нього був так собі, і нас він не побачив. Але ця вада в нього з лишком компенсувалася спритністю й чудовим слухом.
Закінчивши доїти, циклоп узявся розпалювати вогонь. Один з моїх людей зробив глибокий вдих. Я ледь почув його, але циклоп одразу обернувся у наш бік і проревів:
— О, ні! Хто тут в нас? Пірати? Крадії?
Мої люди затряслися від страху — і я їх розумію. Побачиш таку величезну потвору — і найсміливіший туніку обмочить — і не лише обмочить. На щастя, Афіна — чи то був Аполлон, чи то Гермес, чи то хто там, але хтось з них вдихнув у мене відвагу вийти уперед і сказати:
— Ми — ахейці, милостивий пане, воїни війська Агамемнона. Ми вертаємося додому після війни у Трої. Нас занесло сюди вітрами, і ми просимо вас про гостинність заради Зевса, покровителя мандрівників.
Циклоп вилупився на мене, а потім пирхнув гучним рохкаючим реготом:
— Зевс? Ха-ха! Думаєш, циклопи шанують вашого Зевса? — він намагався клацнути пальцями, великими та грубими, але звуку не вийшло. Тоді він сплеснув руками. — Гостинність? Та я не став вас вбивати тільки тому, що надто втомився. Мандрівники? А де стоїть ваш корабель?
Я зрозумів, що він готує мені пастку:
— Корабель? — запитав я його, удаючи щось на кшталт гіркого сміху. — Який корабель? Корабель наш розбило бурею об скелі на дальньому кінці острова. Ми — єдині з тих, кому пощастило вибратися на берег.
Циклоп не сказав нічого, лише дивився на мене своїм єдиним оком. Аж раптом, без попередження, він простягнув руку й схопив двох із моєї команди. Бідолахи крутилися й верещали в його руках, наче цуценята. І тут велетень вдарив їх головами об землю, легко й спокійно, наче висипав зерня з глека. Кров і мозок забризкали підлогу печери. З радісним гарчанням, він повідривав убитим руки і ноги, немов крильця в курчат, а потім зжер — з усіма нутрощами, м’ясом та кістками.
Ми плакали від жаху та закликали до Зевса, але циклопи Зевса не шанують. Доївши, велетень взяв величезне відро з молоком (у його руці воно було неначе наперсток) і запив свою нечестиву вечерю. Потім відригнув і завалився спати біля вогню. Невдовзі уся печера здригалася від звуків його хропіння.