Стивен Фрай – Одіссея (страница 27)

Що незліченні армади привели до стін Іліона.

Про Агамемнона-мужа, він — Повелитель народів,

І про Аякса великого, був він, як дуб незборимий,

Власною правицею смерть він собі заподіяв.

Про золотого Ахілла — був він швидким, наче вітер.

Про Одіссея з Ітаки, хитрі давав він поради,

Прямо ніколи не йшов, діяв підступно й зненацька...

Зі співом Демодок дедалі більше поринає в історію, добре йому знану...

— Зупинися! Зупинися!

Демодок переривається на півслові, не встигши навіть стулити рота. Ніхто ніколи не смів перебивати його — лише цар, і то коли загорівся гобелен на стіні і треба було терміново вивести усіх з палацу. Усе зібрання дивиться в бік незнайомця, який з диким блиском в очах б’є по столу й кричить, та ще й так, ніби має на то право. Навсікая помічає: на очах незнайомця сльози. Вона штовхає батька в бік:

— Мій любий друже, — промовляє Алкіной. — У чому річ? Демодок інколи може взяти фальшиву ноту, але...

Одночасно Навсікая бере незнайомця за руку:

— Ніхто не хотів тебе образити!

— Нічого, — каже прибулець, не звертаючи уваги на сльози. — Просто він співає не так. Усе було не так. Я знаю. Я там був. Із самого початку.

— Мій любий друже! — дивується цар.

Незнайомець витирає очі:

— Ваша Величносте, ви дуже гостинно прийняли мене, і я не хотів принизити вашого достоповажного рапсода. Як його звати? Демодок?

Співець насторожено киває. Незнайомець каже далі:

— Я — той, про якого ви співали, якого називали хитрим порадником, який діє підступно й не ходить прямими шляхами. Я — Одіссей, цар Ітаки.

Демодок намагається стати на коліна та вибачитися, але незнайомець кладе йому руку на плече:

— Ні, прошу, не треба. Так, власне, про мене завжди й говорять. Хитрий, слизький, підступний, невірний — я до того звик.

— Ми чули, що ви пропали в морі, — відповідає Арета, — вже багато років прийшло від звістки, що ви з усіма ітакцями загинули.

— З метою, якої мені не збагнути, боги зберегли мені життя, — каже на те чужоземець, якого звуть Одіссей.

Здається, усі гості в залі завмерли — так уважно вони його слухають.

— Ви знаєте, як ми десять років тримали облогу Трої. Ви знаєте, як я «дав хитру пораду», як сказав мій друг Демодок.

Навсікая тихо шепоче:

Кінь величезний із дерева, золота, бивнів слонових.

Тисяча воїнів там можуть сховатись безпечно.

— Ну, не зовсім тисяча, Ваша Високосте, — чує її Одіссей, — місця там було для тридцяти воїнів, не більше. Але більше й не треба було. Троянці занесли нас у самий центр міста. Як настала ніч, ми вилізли, відчинили брами й впустили в місто решту війська.

— З того, що ми чули, — із серйозним виглядом каже цар Алкіной, — про милосердя в ту ніч забули.

Одіссей киває головою.

Погляд цариці Арети тяжкий і суворий:

— Малолітнього сина Андромахи розбили об міські стіни. Жінок з дому Пріама, яких не вбили, зґвалтували й віддали в рабство. Ваша перемога виявилася безславною.

Одіссей опускає очі й мовчить. Цариця продовжує:

— Я не бажаю вам докоряти.

— Ви не можете докоряти мені більше, ніж я сам докоряю собі. Ми поводилися дуже жорстоко. Такими нас зробила війна. За десять років війни ми навіть уві сні бачили понівечені кінцівки, розтрощені черепи, випущені кишки. Простіть мене, царівно. Постійні вбивства, жорстокості, насилля... Ми, самі того не помітивши, перетворилися на чудовиськ — дикіших, жорстокіших, охоплених прагненням крові більше, ніж потвори, яких убивав Геракл та інші герої, що зробили світ придатним для життя. Але в ніч, коли ми спалили Трою, — ви маєте рацію, царице, ми перейшли всі межі. Боги побачили це — і ми заплатили. 

Усі ми.

Одіссей дозволяє слугам наповнити його келих та піднімає його в бік Демодока:

— Якщо я розповім, як це було насправді, ви зможете заспівати нову пісню гостям, яким пощастить зібратися під цим дахом та відчути на собі гостинність феаків. Тільки не співайте про героїв. У цій історії героїв нема. Тільки люди — чоловіки, жінки. І боги — завжди боги.

Погляди всіх гостей у залі спрямовані на Одіссея. Він готується говорити. Цар Алкіной і цариця Арета, прислужники, слуги, служниці попід стінами — усі стоять, порозтулявши роти. Зазвичай, коли рапсод зачинав свій спів, слуги збиралися в кухні, допивали вино, яке не допили гості, і співали власних пісень. Але нагода послухати про пригоди одного з найвідоміших царів і полководців світу з його власних уст випадає раз у житті.

Одіссей дивиться навколо, усміхається і починає свою розповідь.

Одіссей розповідає: Острів Лотоса⁸⁸

88 Буквально — «острів лотофагів», їдців лотоса. — Прим. перекл.

Що ж, покинувши Трою, ми — а була в нас флотилія з дванадцяти кораблів — припустилися помилки. Ми зупинилися пограбувати країну. Я кажу «ми», але, звісно, помилка була моя. Але потім воїни не прислухалися до моєї поради й залишилися на ніч на березі. Бенкетували ми надто довго — кікони повернулися, і ми з ганьбою втекли назад на кораблі. Варто нам було вийти в море, як налетіла буря небаченої сили. Мабуть, це була кара богів за те, що вчинив Аякс Локрійський. Може, і ще за щось. Ми завжди знаємо, коли гніваються боги — от тільки не завжди знаємо, за що.

Ми не втратили жодного корабля, але всі вони потребували ремонту. Коли небо прояснилося — ви знаєте, це як коли немовля покричало, заспокоїлося і знову сміється, ніби й не ревіло щойно. Так і зараз — ми ніколи не бачили спокійнішого моря й чистішого неба. Буря? Яка буря?

І ми натрапили на острів. І то який! Після сіро-чорної бурі, синього моря й синього неба побачити зелений берег... Ми зраділи, пристали й висадилися.

Я мав би знати. Може, і ви знаєте. Усе ж таки, цілий світ знає, що немає кращих мореплавців, ніж феаки, тож у своїх подорожах ви, мабуть, бачили землю лотофагів. Ні? Що ж, тоді я вам її опишу.

Посередині острова здіймаються зелені пагорби, а береги складаються з м’яких крейдяних скель, між якими затишно заховалися піщані бухти. В одній такій бухті ми й кинули якір. Трава на схилах пагорбів така густа, така зелена — для овечих отар кращого місця не знайти, але худобу там шукати марно. Місцеві жителя, наскільки мені відомо, їдять тільки одну страву. Називають вони її лотос.

Мої люди вирушили на пошуки води та деревини для ремонту, а я лишився на кораблях, керуючи роботами, які можна було виконати просто зараз.

Минуло вже кілька годин, а ніхто з моїх людей так і не повернувся. Вони були озброєні, загартовані у тривалих боях — інших таких важко було б знайти. Навряд чи їх захопили зненацька місцеві жителі. Але на всяк випадок я надягнув обладунки, пристебнув меч і тільки після цього пішов на пошуки.

Піднявшись на вершечок найвищого пагорба, я переконався, який красивий цей острів. Дерева зелені, усюди цвіли квіти, з джерел била чиста вода, а птахи співали, здавалося, від радості. І от я побачив одного з моїх людей, Періменіда — він лежав просто на траві.

— Привіт! — промимрив він мені з дурнуватою по­смішкою.

Я схопив його та потряс: «Що, до біса, з тобою? Ти п’яний?».

Аж тут я побачив ще одного, потім ще одного. Мій розвідувальний загін у повному складі лежав на травичці, дивився на сонце, усміхаючись і наспівуючи, немов діти. Я підходив до кожного і, поки намагався поставити їх на ноги, зрозумів, що розум їхній затьмарило не вино. Вони наїлися проклятого лотоса.

Тут до мене підійшов (урочисто, немов жрець) один з місцевих жителів із кошиком, повним цих клятих плодів. «Вітаємо тебе, о чужоземцю, — сказав він мені так ласкаво й гостинно, аж задушити захотілося, — візьми цей плід і забудь про всі життєві турботи».

Я вдарив по кошику так, що лотоси злетіли в повітря. Жрець захникав і кинувся збирати їх назад. Тим часом я взяв одного з моїх людей і дав йому кілька ляпасів. Він втупився в мене — очі його були зовсім тьмяні — і сказав:

— А це смішно!

— Мерщій на корабель! — закричав я. — Усі ви — вертаймося на кораблі. На вас чекає рідний дім!

Від їхньої відповіді я здригнувся:

— Дім? А що таке дім?

— Кому цей дім потрібен?

— А наш дім тут!

— Нумо, краще полежимо на сонечку!

— Відійди, ти псуєш повітря!

— Нехай зійде на нас блаженство!