Стивен Фрай – Одіссея (страница 26)
Дівчина дивується. Він серйозно?
Чоловік слабо кашляє. Потім знову — сильніше, ніби хоче викашляти зайвий пісок з рота й легень.
— Ми на острові чи на материку? Мене винесло сюди морем.
Дівчина озирається, ніби відповідь очевидна й читається в кожній піщаній дюні, кожній покрученій вітром сосні:
— Це Схерія.
Чоловік, скривившись, дивиться на небо. Пам’ять його починає прояснятися:
— Так, звісно. Схерія, острів, де живе народ феаків.
— Саме так. Тут править цар Алкіной, мій батько84.
84 Наголос можна поставити і на другому, і на третьому складі — як забажаєте. У перекладі це означає «могутній розум». Закінчення «ной» (або «ноас», νοῦς) означає те саме, що і його латинізована форма «nous», хоча тепер це означає радше «дотепний» або «кмітливий». —
Чоловік одразу вклоняється:
— Ваша Високосте...
— Не треба з мене кепкувати.
— Я просто виявляю повагу. Я збився зі шляху. Я втратив усе — мої кораблі, моїх людей. Мене силою тримали на острові сім років. Мені повернули свободу, але от я перед вами — без нікого й без нічого.
— Мені вас дуже шкода.
Дикий вигляд і поведінка незнайомця дещо лякають дівчину, але в його очах виразно читаються суміш багатолітніх страждань і — незборима надія. Царівна зворушена.
Незнайомець знов кашляє.
— Ви, мабуть, зголодніли? — питає дівчина.
— Якщо я можу розраховувати на вашу доброту й...
Царівна згинає коліна в деякій подобі реверансу:
— На Схерії ми поклоняємося Зевсові й шануємо закони гостинності.
Царівна озирається й кличе дівчат зі свого почту, які заховалися від незнайомця в піщаних дюнах, і тепер обережно виходять з-за скель.
— Дівчата, ось незнайомець. Знайдіть йому щось поїсти й одягнутися. І нехай умиється.
Найсміливіша з почту підходить, і незнайомець слідує за нею. Йому дають хліб, вино та пляшку оливкової олії.
Змішавши олію з піском, він здирає із себе весь бруд, а потім миється морською водою.
Дівчата розбігаються зі сміхом. Лишається тільки найсміливіша — царівна. Угадавши запитання в його очах, вона відповідає:
— Наше місто за пагорбом. Якщо ви пройдете крізь брами...
— Чи не могли б ви провести мене?
— Якщо нас побачать разом, люди можуть вирішити... Мій батько... — царівна замовкає, розлючена сама на себе, свою сором’язливість і запинання.
Незнайомець, здається, розуміє її:
— Так, звісно. Через браму і...
— Повз храм Посейдона й ринкову площу, а там у кінці дороги будуть брами палацу. Вони завжди відчинені. Мій батько буде в головній залі, він там вислуховує звернення громадян і розбирає тяжби. Але ви на нього не зважайте. Шукайте одразу мою матір — царицю Арету85. У цей час вона зазвичай сидить біля вогнища й пряде.
85 «Арета» означає «найкраща» або «відповідь на молитву». —
— Я зроблю все, як ви скажете.
— Пане! Ви дещо забули.
Він дивиться на неї, ніби дитина, якій задали загадку.
— Навряд чи вас добре приймуть у такому вигляді. Ходімо зі мною до скель, — царівна дає йому руку. Незнайомець такий беззахисний, що в дівчині прокидається тихий материнський дух, про який вона раніше й не здогадувалася.
— Ми прали тут свій одяг, — каже вона, — подивімося, що вам підійде. Спробуйте цей хітон86. Щоправда, він, боюся, ще мокрий.
86 Читається «кайтон». Довга вовняна туніка. —
— Не такий мокрий, як море.
Царівна відвертається, даючи незнайомцеві вдягнутися.
— Ви — сама доброта, — каже незнайомець, натягуючи на себе хітон, який йому замалий. — Скажіть, будь-ласка: та шкіряна куля, яка розбудила мене — що це таке?
— Це? — вона йде до м’яча й кидає його незнайомцеві. — Ми граємо ним у різні ігри.
Незнайомець ловить м’яч, важить його в руках. М’яч приємно лягає у руки.
— А які ігри?
— Підкидаємо, копаємо ногами, ловимо. А тепер йдіть, куди я вам сказала. Мені треба зібрати висушений одяг, доки сонце не сіло.
— Чи можу я дізнатися ваше ім’я, царівно?
— Навсікая87.
87 Читається «Ноосіка», «Ноосік’я» чи «Ноосікайє» — дослідникам найбільш подобається остання версія. —
— Тоді до зустрічі в домі ваших батьків, Навсікає.
Незнайомець робить так, як йому веліла царівна. Він іде повз храм Посейдона, не звертаючи уваги на здивовані погляди городян. Дикий на вигляд чоловік з поставою воїна, який невимушено крокує вулицями міста, закутаний у ніжний із золотим шиттям жіночий хітон — таке видовище феаки пам’ятатимуть до кінця життя.
Як і казала Навсікая, він знаходить царицю феаків за прядкою біля домашнього вогнища. Як і пристало гостеві, який прийшов із проханням, він стає на коліна й кидається в ноги цариці.
— Мені вас дуже шкода, — каже Арета, несвідомо повторюючи слова своєї доньки. — Ще ніколи в житті не бачила я такої змученої та виснаженої людини. Але ви прийшли вчасно — ми зараз будемо вечеряти. А ось і мій чоловік. Сядете між нами?
Незнайомець зворушений такою добротою та пошаною. Цар Алкіной і цариця Арета надто гарно виховані, щоб одразу ставити гостеві запитання, але вони добре помічають, що ця людина звідала багато страждань, багато болю, багато печалі — багато життя.
Але щодо одного запитання цар стриматися не може:
— Здається мені, я цей хітон десь вже бачив.
— Дурню! — відповідає за гостя Арета. — Це ж хітон Навсікаї.
— Але як, заради богів, він опинився в нього на плечах?
— Це я йому дала, батьку, — каже Навсікая, приєднуючись до батьківського столу. — Ви завжди вчили мене, що немає кращої чесноти за гостинність.
— Правильно! Ти добра донька. Тож вип’ємо за гостинність! — Алкіной піднімає келих з вином і пускає його по колу.
Цариця Арета дивиться, як Навсікая червоніє і ховає погляд у присутності гостя — й усміхається. Вона згадує старе прислів’я: «Легше сховати слона під пахвою, ніж почуття в очах закоханої».
Тим часом Алкіной ставить келих на стіл:
— А тепер, гостю, коли ми поїли, можемо й розважитися. До нас прибув співець. Тобі сподобаються його пісні й історії. Ану, що ти приготував нам, Демодок?
Незнайомець давно так добре не їв. Кілька тижнів. А може, місяців? Зараз уже й не пригадаєш. А тепер — ще пісні й музика. Аби тільки співець був не нудним — заснути у такий момент буде неввічливо.
Тим часом старий співець, якого назвали Демодоком, вийшов наперед за царським наказом. Він бере ліру, підводить очі до неба й налаштовує струни. І ось він розтуляє рота — і бажання спати покидає гостя. Демодок починає: