реклама
Бургер менюБургер меню

Стивен Фрай – Одіссея (страница 26)

18

Дівчина дивується. Він серйозно?

Чоловік слабо кашляє. Потім знову — сильніше, ніби хоче викашляти зайвий пісок з рота й легень.

— Ми на острові чи на материку? Мене винесло сюди морем.

Дівчина озирається, ніби відповідь очевидна й читається в кожній піщаній дюні, кожній покрученій вітром сосні:

— Це Схерія.

Чоловік, скривившись, дивиться на небо. Пам’ять його починає прояснятися:

— Так, звісно. Схерія, острів, де живе народ феаків.

— Саме так. Тут править цар Алкіной, мій батько84.

84 Наголос можна поставити і на другому, і на третьому складі — як забажаєте. У перекладі це означає «могутній розум». Закінчення «ной» (або «ноас», νοῦς) означає те саме, що і його латинізована форма «nous», хоча тепер це означає радше «дотепний» або «кмітливий». — Прим. автора.

Чоловік одразу вклоняється:

— Ваша Високосте...

— Не треба з мене кепкувати.

— Я просто виявляю повагу. Я збився зі шляху. Я втратив усе — мої кораблі, моїх людей. Мене силою тримали на острові сім років. Мені повернули свободу, але от я перед вами — без нікого й без нічого.

— Мені вас дуже шкода.

Дикий вигляд і поведінка незнайомця дещо лякають дівчину, але в його очах виразно читаються суміш багатолітніх страждань і — незборима надія. Царівна зворушена.

Незнайомець знов кашляє.

— Ви, мабуть, зголодніли? — питає дівчина.

— Якщо я можу розраховувати на вашу доброту й...

Царівна згинає коліна в деякій подобі реверансу:

— На Схерії ми поклоняємося Зевсові й шануємо закони гостинності.

Царівна озирається й кличе дівчат зі свого почту, які заховалися від незнайомця в піщаних дюнах, і тепер обережно виходять з-за скель.

— Дівчата, ось незнайомець. Знайдіть йому щось поїсти й одягнутися. І нехай умиється.

Найсміливіша з почту підходить, і незнайомець слідує за нею. Йому дають хліб, вино та пляшку оливкової олії.

Змішавши олію з піском, він здирає із себе весь бруд, а потім миється морською водою.

Дівчата розбігаються зі сміхом. Лишається тільки найсміливіша — царівна. Угадавши запитання в його очах, вона відповідає:

— Наше місто за пагорбом. Якщо ви пройдете крізь брами...

— Чи не могли б ви провести мене?

— Якщо нас побачать разом, люди можуть вирішити... Мій батько... — царівна замовкає, розлючена сама на себе, свою сором’язливість і запинання.

Незнайомець, здається, розуміє її:

— Так, звісно. Через браму і...

— Повз храм Посейдона й ринкову площу, а там у кінці дороги будуть брами палацу. Вони завжди відчинені. Мій батько буде в головній залі, він там вислуховує звернення громадян і розбирає тяжби. Але ви на нього не зважайте. Шукайте одразу мою матір — царицю Арету85. У цей час вона зазвичай сидить біля вогнища й пряде.

85 «Арета» означає «найкраща» або «відповідь на молитву». — Прим. автора.

— Я зроблю все, як ви скажете.

— Пане! Ви дещо забули.

Він дивиться на неї, ніби дитина, якій задали загадку.

— Навряд чи вас добре приймуть у такому вигляді. Ходімо зі мною до скель, — царівна дає йому руку. Незнайомець такий беззахисний, що в дівчині прокидається тихий материнський дух, про який вона раніше й не здогадувалася.

— Ми прали тут свій одяг, — каже вона, — подивімося, що вам підійде. Спробуйте цей хітон86. Щоправда, він, боюся, ще мокрий.

86 Читається «кайтон». Довга вовняна туніка. — Прим. автора.

— Не такий мокрий, як море.

Царівна відвертається, даючи незнайомцеві вдягнутися.

— Ви — сама доброта, — каже незнайомець, натягуючи на себе хітон, який йому замалий. — Скажіть, будь-ласка: та шкіряна куля, яка розбудила мене — що це таке?

— Це? — вона йде до м’яча й кидає його незнайомцеві. — Ми граємо ним у різні ігри.

Незнайомець ловить м’яч, важить його в руках. М’яч приємно лягає у руки.

— А які ігри?

— Підкидаємо, копаємо ногами, ловимо. А тепер йдіть, куди я вам сказала. Мені треба зібрати висушений одяг, доки сонце не сіло.

— Чи можу я дізнатися ваше ім’я, царівно?

— Навсікая87.

87 Читається «Ноосіка», «Ноосік’я» чи «Ноосікайє» — дослідникам найбільш подобається остання версія. — Прим. автора.

— Тоді до зустрічі в домі ваших батьків, Навсікає.

Незнайомець робить так, як йому веліла царівна. Він іде повз храм Посейдона, не звертаючи уваги на здивовані погляди городян. Дикий на вигляд чоловік з поставою воїна, який невимушено крокує вулицями міста, закутаний у ніжний із золотим шиттям жіночий хітон — таке видовище феаки пам’ятатимуть до кінця життя.

Як і казала Навсікая, він знаходить царицю феаків за прядкою біля домашнього вогнища. Як і пристало гостеві, який прийшов із проханням, він стає на коліна й кидається в ноги цариці.

— Мені вас дуже шкода, — каже Арета, несвідомо повторюючи слова своєї доньки. — Ще ніколи в житті не бачила я такої змученої та виснаженої людини. Але ви прийшли вчасно — ми зараз будемо вечеряти. А ось і мій чоловік. Сядете між нами?

Незнайомець зворушений такою добротою та пошаною. Цар Алкіной і цариця Арета надто гарно виховані, щоб одразу ставити гостеві запитання, але вони добре помічають, що ця людина звідала багато страждань, багато болю, багато печалі — багато життя.

Але щодо одного запитання цар стриматися не може:

— Здається мені, я цей хітон десь вже бачив.

— Дурню! — відповідає за гостя Арета. — Це ж хітон Навсікаї.

— Але як, заради богів, він опинився в нього на плечах?

— Це я йому дала, батьку, — каже Навсікая, приєднуючись до батьківського столу. — Ви завжди вчили мене, що немає кращої чесноти за гостинність.

— Правильно! Ти добра донька. Тож вип’ємо за гостинність! — Алкіной піднімає келих з вином і пускає його по колу.

Цариця Арета дивиться, як Навсікая червоніє і ховає погляд у присутності гостя — й усміхається. Вона згадує старе прислів’я: «Легше сховати слона під пахвою, ніж почуття в очах закоханої».

Тим часом Алкіной ставить келих на стіл:

— А тепер, гостю, коли ми поїли, можемо й розважитися. До нас прибув співець. Тобі сподобаються його пісні й історії. Ану, що ти приготував нам, Демодок?

Незнайомець давно так добре не їв. Кілька тижнів. А може, місяців? Зараз уже й не пригадаєш. А тепер — ще пісні й музика. Аби тільки співець був не нудним — заснути у такий момент буде неввічливо.

Тим часом старий співець, якого назвали Демодоком, вийшов наперед за царським наказом. Він бере ліру, підводить очі до неба й налаштовує струни. І ось він розтуляє рота — і бажання спати покидає гостя. Демодок починає:

Музо, почну я свій спів про героїв, про воїнів славних,