Стивен Фрай – Одіссея (страница 25)
Іфігенія засмутилася:
— Ти дуриш мене!
— Ні, сестро, присягаюся!
— Ти скажеш, що завгодно, аби врятувати свою шкуру. Доведи, що ти Орест.
— Довести, що я твій брат? І як я це зроблю?
— Ха! Про це я й не подумала.
— Постривай-но! — Орест швидко перебирав варіанти. — Коли тобі було... я не пам’ятаю вже, десять років, ти виткала на полотні сцену сварки між нашим дідом Атреєм і його братом Тієстом. Вона висить у мегароні, над вівтарем Гестії. А ще! Ти якось поділилася зі мною своїм секретом: у своїй кімнаті, у потайній шафі ти ховала спис, той самий спис, яким наш предок Пелопс убив Еномая. Я тоді торкнувся вістря пальцем і вдав, ніби порізався. Ти ще заплющила очі від страху. Пам’ятаєш?
— Оресте! Мій брате!
Далі були крики, сльози й сміх. Брат і сестра хитали головами й дивилися одне на одного.
— Але Іфігеніє, я не можу зрозуміти, — казав Орест, — як ти вижила? Ціла грецька армія бачила, як Калхас встромив у тебе кинджал на жертовному камені у Авліді.
— Їм так здавалося. Але Артеміда в останній момент забрала мене звідти, поклавши на камінь оленя. Я ж волею богині перенеслася сюди, у Таврію. І так, я ненавиджу це місце, брате. Спочатку я була дуже люта на батька за те, що він зробив, — чи, точніше, думав, що зробив. Мені хотілося помститися й повбивати всіх греків — данайців, ахейців, аргів’ян, еллінів. Але бажання це досить швидко зникло. А от цар Фоант навпаки — ненавидить греків щораз більше. Але одного я не розумію: якщо ви не знали, що я тут — як і чому, заради богів, ви опинилися в цьому жахливому краї?
— Я порадився з оракулом у Дельфах, і Аполлон відправив мене сюди, — Орест указав на вівтар, — щоб принести в Дельфи цей образ його сестри Аретміди. Якщо я виконаю його волю, з мене знімуть покарання. Мене, бач, переслідують еринії і...
— Чому? Що такого ти зробив?
Орестові було тяжко розповісти сестрі, як він убив Клітемнестру. Коли ж він це нарешті зробив, Іфігенія жахнулася й розізлилася. Звісно, мати мала право помститися чоловікові за те, що він зробив з Іфігенією. Орест і Пілад у відповідь благали її увійти в їхнє становище, і врешті-решт усі троє якось порозумілися.
— Що ж, це прокляття нашого роду, — підсумувала вона, — і, мабуть, це умиротворення богів покладе кінець нашим нещастям.
— Оракул так і провіщав, — погодився Пілад.
— А тепер слухай, — Орест підійшов до вівтаря й узяв статую (точніше, статуетку) Артеміди. — Наш корабель стоїть на якорі в бухті під червоними скелями. Тож я пропоную...
Його перервали звуки фанфар. Іфігенія швидко вихопила Артеміду з братових рук. Потираючи руки, до храму увійшов цар Фоант, здоровезний, грубий на вигляд чолов’яга з густою бородою.
— От як добре, — сказав він, побачивши Ореста з Піладом, — мені сказали, що богині в подарунок привели двох еллінів! Тільки подивіться на них — такі маленькі, такі чистенькі, такі невинні! Маленькі греченята! Артеміда зрадіє їхній крові! Іфігенію, ти вже почала підготовчі обряди?
— Ні, мій царю. Насправді я дуже занепокоєна, — Іфігенія крутила в руках статуетку.
— Занепокоєна?
— Коли цих двох чужоземців завели у храм, статуя Артеміди відвернулася й заплющила очі.
— Статуя що?
— Так, мій царю. Вона розвернулася, щоб дивитися в інший бік. Коли я взяла її, щоб роздивитися, я побачила, що її очі заплющені.
— Але ж зараз вони розплющені!
— Так, мій царю, але я знаю, що означають такі знамення.
— І що?
— Це означає, — сказала Іфігенія, — що в цих двох греків кров на руках. Вони винні в якомусь страшному злочині. Я не можу принести їх у жертву. Спочатку і вони, і статуя мають бути омиті в морських водах.
— Що ж, добре. Ходімо, зробимо це.
— Великий царю, я так і зроблю, але ти маєш лишатися тут. Храм теж слід очистити. Для цього потрібні смолоскипи — їхнє полум’я очистить повітря. Мої жерці навчать вас, як це робити.
— А самі вони не можуть це зробити?
— Можуть.
— Чудово! То нехай роблять!
— Але якщо ти це зробиш, це прославить тебе в очах богині й вона дарує тобі великі благословення.
— Добре. Нехай буде. Тоді йдіть, не зволікайте.
Варту для чужоземців Іфігенія добирала дуже прискіпливо.
Лише під вечір Фоант закінчив окурювати храм смолоскипами із сіркою — робота то була тяжка й смердюча — і переосвятив храм. Тим часом Іфігенія з жертвами ще не повернулися. Цар узяв своїх вартових та поспішив до бухти під червоними скелями.
— Це тут вона їх омивала?
— Здається, так, царю.
— І де, до біса, вони зараз?
Начальник варти подивився на море. Там, далеко, на півдорозі до обрію, летіла під усіма вітрилами пентеконтера. І навіть на такій великій відстані було видно бризки від весел, які швидко піднімалися й опускалися у воду, — гребці працювали швидко й злагоджено.
Так, Орест оженився на Герміоні, доньці Єлени й Менелая. Свого часу Менелай, як раніше його тесть Тіндарей, поступився троном молодому поколінню. Орест і Герміона стали царем і царицею Мікен і Спарти.
Так, Пілад оженився на Електрі. Подружжя царювало у Фокіді. Старшого сина вони назвали Строфієм, на честь батька. І так, цю історію можна завершити словами «і жили вони довго й щасливо». Прокляття було врешті-решт знято. Дім Атрея і так достатньо настраждався.
Одіссей. «Муж, що звідав стільки страждань»
Незнайомець на березі
Весь у соляній кірці, випалений сонцем та висушений вітрами, обличчям у пісок, на березі лежав оголений чоловік. Шкіра його була вся в ранах, які обсіли піщані москіти. Здалека здавалося, ніби він мертвий, але варто підійти ближче, і можна помітити, як здіймаються його груди. Чоловік дихає.
Крізь грім прибою та крик мартинів чується людський сміх — верескливий, задиханий сміх молоді за грою.
На пісок викочується шкіряний м’яч і зупиняється, торкнувшись голови чоловіка. Він починає ворушитися, приходячи до тями. Піднімає голову, розправляє плечі, хмуриться, намагаючись роздивитися м’яч, який прилетів йому в голову, — мокрий, весь у піску. Нічого такого він у житті не бачив83.
83 Мабуть, це перший опис гри в м’яч у європейській літературі. —
У житті? А скільки цього життя мав той чоловік за плечима? Сорок років? Шістдесят? Тіло його сильне, м’язисте, але сивина у волоссі та глибокі скорботні зморшки на обличчі роблять його значно старшим на вигляд. Здається, того, що він бачив, вистачило б на п’ять життів.
Раптом він затамовує подих, почувши далекий сміх за камінням.
Він намагається встати — на ногах напружуються сухожилля. Дається йому це тяжко, м’язи болять, але кожен рух видає в ньому людину сильну, ставну, звиклу до спортивних вправ.
Чоловік вродливий, і то мужня, маскулінна врода. Юнацтво на березі задивляється на нього — спочатку здивовано, потім захоплено, далі вони стримано сміються — а потім чується хляпання ніг по піску. На березі знов панують крики мартинів і плескіт хвиль. Хто б не грався в м’яч біля моря, — зважаючи на поведінку, це діти чи юні дівчата, — вони втекли.
Усі, крім однієї.
Чоловік мружиться і бачить мокрий одяг, розвішаний на камінні. З-за найбільшого каменя виходить щось, що в променях надвечірнього сонця здається людською постаттю. Постать наближається — обережно, але впевнено.
Чоловік придивляється, і постать виявляється дівочою. Чоловік машинально присідає та відламує від куща гілку з широким листям, аби прикрити свою наготу.
Дівчині не більше шістнадцяти. Страху вона не виказує, але не може приховати подив. Чи навіть дещо більше за подив.
Коли між чоловіком і дівчиною лишається кілька футів, вона змушує себе зупинитися.
Чоловік пробує заговорити, але горло його сухе, язик заплітається, і слова не можуть вибратися з рота.
Дівчина говорить:
— Хто ви?
— Не бійся, — ледь може вимовити чоловік.
— А я й не боюся, — дівчина зраділа, почувши з уст чоловіка правильну аттичну грецьку вимову, яку не спотворити пересохлим горлом. — Хто ви?
Чоловік піднімає руку — не ту, якою тримав гілку, прикриваючи свої чоловічі прикраси:
— Я мандрівник. Я загубився, далеко від дому. Що це за місце?