Стивен Фрай – Одіссея (страница 3)

І ось її місто лежить у руїнах, родина майже вся загинула, а сама вона йде в кайданах на корабель, який повезе її назустріч долі секс-рабині. На диво, вона не нарікала на долю — навпаки, Кассандра сміялася, розповідаючи в усіх малоприємних подробицях, що чекає на неї та Агамемнона по прибуттю до Мікен.

Весь берег, скільки можна було окинути поглядом, був вкритий кораблями греків та їхніх союзників, які жадібно несли в трюми здобич зі знищеного міста. Вони упивалися своєю перемогою і поводилися — як вважала Афіна — гірше за стерв’ятників чи шакалів, які, знайшовши померлу тварину, поралися з трупом, доки від нього не лишалися самі сухі кістки. Були, звісно, і винятки. Нестор, престарілий цар Пілоса, уже вирушив додому зі скромною здобиччю. Флотилії критянина Ідоменея та аргосця Діомеда теж поспішали додому, на захід і південь. Вірні дружини, милі родини й рідні країни були їм милішими за золоті злитки та прекрасних рабинь.

Проте ніхто не поспішав додому так, як Одіссей. Афіна уважно споглядала, як він сходить на корабель. Під його началом було дванадцять кораблів, і на кожному було по сорок чоловіків — мужів Ітаки. У разі безвітря вони могли сісти на весла, проте більше покладалися на сприятливі вітри. Принісши жертви та промовивши потрібні молитви, вони теж прощалися з проклятим берегом, на якому просиділи довгих десять років.

Одіссей, який, власне, і вигадав хитрий план, що приніс перемогу, отримав у нагороду великий трофей — царицю Трої Гекубу. Сумнівної вартості трофей, як виявилося. Варто було Одіссеєві ступити на борт, жінка накинулася на нього з люттю дикого хижака. Ітакський цар намагався не підпустити її близько до себе, водночас виявляючи дива доброти й обережності, а Гекуба тим часом кричала про всі нещастя, які її спіткали. Її сини — Гектор, Паріс, Деїфоб, Троїл і навіть наймолодший Полідор — усі загинули. Її доньки збезчещені. Її коханому чоловікові Пріаму, найвеличнішому й наймудрішому з усіх царів, яких тільки знав світ, у неї на очах відтяв голову Неоптолем, син Ахілла. Нарешті, вигукуючи свої нещастя, Гекуба підійшла до Астіанакта, єдиного сина великого царевича Гектора. Неоптолем і його люди вирвали дитину з рук матері, вдови Гектора Андромахи, і, сміючись, кинули на гострі камені під стінами Трої5. Перед лицем богів Гекуба присягалася, що доки вуста її мають голос, вона не припинить проклинати греків за ці та інші огидні й невимовні злочини.

5 У деяких версіях Астіанакта вбивають воїни Неоптолема, в інших — наприклад, у трагедії Евріпіда «Троянки», — сам Неоптолем). Виправдовуючи свій вчинок, Неоптолем (а услід за ним — чимало мафіозних босів) пояснював, що Астіанакт міг вирости й удатися до помсти за батька). Тепер Андромаха, очікуючи, як і Кассандра, на долю секс-рабині, томилася в кайданах на кораблі мірмідонян (мірмідонянами, буквально «мурахами» називали вірних Ахіллові фесалійських воїнів. Про їхнє походження див. «Троя»). — Прим.  автора.

Одіссей завжди вважав себе людиною дуже терплячою — навіть трохи пишався цим. Проте терпіти невпинний вереск і плювки в обличчя від божевільної бабці йому було несила. Без такого трофею цілком можна було обійтися, тож ітакський цар схопив Гекубу, перекинув через борт й опустив на пісок, де вона далі кричала й гарчала, тепер уже в тіні корабельного носа, аж доки на очах в Одіссея не перетворилася на дикого собаку, якого перед цим наслідувала у своїй люті6.

6 Хай би як склалася доля Гекуби насправді, більшість письменників наполягають саме на «собачому» варіанті. Одне з джерел стверджує, що так боги змилостивилися над жінкою — перетворили її на собаку, аби вона змогла втекти від Одіссея та інших греків і мирно дожити своє життя — ніхто не знає, де саме. Данте припала до серця версія, згідно з якою горе Гекуби за найменшими дітьми, Поліксеною і Полідором, довело її до божевілля, через яке вона почала гарчати, немов пес. «Пес зі скаженими очима». Похована Гекуба була, як дехто каже, у Галліполі, місцині під назвою Кіноссема, «собача могила». — Прим. автора.

Грекам кортіло вирушити додому, але їм ставало розуму не забувати про богів. Під стінами Трої були принесені щедрі жертви-подяки за перемогу й щасливий кінець. Проте Афіні, та й іншим олімпійцям, ці жести поклоніння здавалися надто формальними, поспішними, поверховими — і якимись непереконливими.

Благочестя греків обернулося на блюзнірство ще сильніше, коли Неоптолем вчинив нову страшну річ. Він оголосив грекам, що йому уві сні з’явилася тінь батька, Ахілла, й вимагала принести йому в жертву Поліксену, наймолодшу доньку Гекуба та Пріама. Ахіллові вона припала до серця, коли він якось побачив її в компанії її молодшого брата Троїла — якого він вбив (з огляду на пророцтво, згідно з яким Трої не суджено впасти, якщо Троїл доживе до двадцяти). Хоча Ахілл був тепер мертвий, він якимось чином вважав себе нареченим дівчини, і його тінь вимагала віддати йому Поліксену. Принаймні так стверджував Неоптолем. Серед греків Ахілл був легендою, навколо його сили сформувався своєрідний культ, та й Неоптолема всі побоювалися, адже його мірмідоняни були надто сильними, аби зайвий раз з ними сваритися. Тож усі дали згоду на жертвоприношення. Неоптолем підвів Поліксену до могили Ахілла, де перерізав їй горло. Поліксена не опиралася, сказавши, що краще їй померти в дівоцтві, ніж жити в рабстві. Агамемнон, якому вся ця історія нагадувала, як сам він приніс у жертву свою доньку Іфігенію, мовчки лишився на своєму кораблі7.

7 Див. «Троя», с. 137.

Війна закінчилася, він уже не командував об’єднаними силами греків, авторитет його похитнувся, і він це розумів. Одіссей, Діомед, Аякс більше відзначилися на війні, їх більше любили й шанували. Утомленому генералові час був вертатися до Мікен, до рідного дому, за яким він так скучив. Його корабель тихенько підняв якір та рушив у море, ведучи мікенський флот геть від берега. Пишних проводів не робили, і загалом, відплиття колишнього вождя ніхто не помітив.

В очах Афіни перемога греків і так не була ані радісною, ані славетною. Тепер же, коли боягузький та нечестивий Аякс вибрався з храму, у якому ховався від кари, і безпечно дістався локрійських кораблів, тихе невдоволення богині переросло в кип’ячий гнів. На її очах блюзнір і ґвалтівник проповз по піску й заліз по канатах на свій корабель, і жодному з греків, ані простому воїнові, ані багатому вождю, не стало ані гідності, ані відваги завадити йому. Цього богиня знести вже не могла.

У світі існували сили древніші та могутніші за неї, і навіть за Зевса, її батька, предвічні закони, чиї імена — Час, Доля, Неминучість, Справедливість і Кара. У греків вони носили імена Хронос, Морос, Ананке, Діке і Немезіда. Їхні закони правили всесвітом, їх було не уникнути й не зупинити — як і законів, за якими ріки течуть у моря, а випущений з руки камінь падає на землю. Посейдон, брат Зевса, міг зрушити землю й обернути цілі міста на купу каміння. Гефест міг змусити гори випускати із себе полум’я й лаву, Зевс міг заховати небо за грозовими хмарами й запалити землю блискавками, але їхня велич не могла зрівнятися з Часом, Долею, Неминучістю, Справедливістю й Карою. Усі боги, титани, люди — цілі всесвіти були лише порохом перед ними.

Ці сили не мали ані облич, ані тіл, ані особистих рис, не мали небесних осель чи земних храмів, де їх можна було задобрити молитвами чи жертвами. Але наставав час, коли дію цих прадавніх сил можна було відчути. Афіна була більш ніж упевнена, що цей час настав.

Зевс, щасливий із того, що війна нарешті добігла кінця, знав, що Афродіта, Арес та Аполлон, які від самого початку співчували троянцям, не дадуть йому спокою, просячи, аби греки дорогою додому скуштували лиха, скільки лише можна. Але коли в коліна йому кинулася Афіна з проханням потопити грецькі кораблі, це для головного олімпійця було таки трохи сюрпризом:

— Десять років ти клянчила в мене, аби греки перемогли за будь-яку ціну, а тепер хочеш їх усіх перебити?

Посейдон і Гера, дружина Зевса, які теж завжди вболівали за греків, гучно висловили свою згоду з Афіною. Нехай грецькі кораблі розмітають бурі, а найгірший з них, Аякс, загине у хвилях. Нечестивці мають бути покарані.

— Що ж, добре, добре, — Зевс провів рукою по чолі, — ідіть, роздмухуйте вітри, гойдайте хвилі, починайте бурі, але пам’ятайте...

— ...і мені потрібна ще одна буря — перебила чоловіка Гера.

— ...я ж казав, гойдайте хвилі, скільки завгодно.

— Ні, мені треба окрему. Іншу.

Зевс похитав головою:

— Слухай, я вже казав: я не збираюся ще десять років терпіти те, як ви постійно приходите до мене й просите зай­няти то один бік, то другий. Годі вже з мене! Нехай смертні самі дають собі раду, як можуть!

— Але, любий мій чоловіче, я ж знаю, ти мені не відмовиш!

Прийшов час Гері пустити в хід свої очі, перед якими великий громовержець ніколи не міг встояти8.

8 У Гомера богиня завжди «волоока» — «з бичачим поглядом». Такий епітет з роками стає дедалі менш приємним. Але богині були до серця корови з телицями, і, імовірно, у ті часи цей епітет значив, що в неї великі очі. Для нас корови мають вигляд не такий величний, як дружина володаря Олімпу, але річ, мабуть, у тому, що ми недостатньо уважні. — Прим. автора.