Стивен Фрай – Одіссея (страница 2)
Минають роки, людство розвивається, і його стосунки з богами зазнають змін. Люди чемно звершують молитви та жертвоприношення, але дедалі більше часу приділяють власним справам. Боги все ще не залишають смертних у спокої, але в людські долі втручаються більш виважено — вони чи то стали обережнішими, чи то втомилися. Люди ж дають собі раду самотужки: самі ставлять собі цілі й самі намагаються їх досягти.
Троянську війну спричинили боги, і в хід її вони часто-густо втручалися, проте билися, страждали та винесли на собі увесь тягар здебільшого прості люди. Так, у жилах кількох головних героїв — Ахілла, Єлени, Одіссея, Енея — текла божественна кров (через що дехто з богів був особисто зацікавлений у перемозі тієї чи іншої сторони), проте загалом Троянська війна була справою смертних.
Й от війна добігла кінця, і греки з усіма їхніми царями, князями й полководцями жадають повернутися додому.
Саме в цей момент розпочинається «Одіссея». Уся історія поневірянь царя Ітаки глибоко людська, і, утім, на його шляху зустрінеться чимало богів і чудовиськ. Крім Зевса у цій історії братимуть активну участь три богині — Гера, Афродіта й Афіна — та їхній посланець бог Гермес. Для такої уваги в мешканок Олімпу є свої причини. Усе сталося через події, які спричинили Троянську війну та зумовили її наслідки. Тож нагадаймо собі, з чого все почалося...
Одного чудового дня на горі Іда неподалік Трої з’явився Гермес, який привів юного пастуха Паріса до трьох богинь — Гери, Афіни та Афродіти. Юнаку дали золоте яблуко й веліли дати його тій, кого він вважатиме найвродливішою. Він обрав Афродіту, богиню кохання, яка пообіцяла йому в нагороду Єлену — найпрекраснішу з усіх смертних жінок. Дві інші богині образилися й поспішили піти в хмарі диму.
Афродіта обіцянку виконала й допомогла Парісові вкрасти Єлену з її домівки у Спарті та перевезти морем до Трої.
Менелай, принижений, збезчещений та розлючений чоловік Єлени, і його брат цар Мікен Агамемнон зібрали величезне військо по материковій Греції та сусідніх островах і рушили походом на Трою, аби повернути Єлену, а також свою зневажену честь. Флот ахейців, данайців, еллінів та аргів’ян вирушили морем на схід, до Трої. Розпочалася облога, яка тривала десять страшних, жорстоких і кривавих років1.
1 Назвемо їх «греками», так буде простіше, хоча країни під назвою Греція тоді не існувало. —
Афродіта, природно, вболівала за троянців — так само як її коханець бог Арес і двійнята-лучники Артеміда з Аполлоном. Афіна з Герою, ображені Парісом, само собою, співчували грекам. Зевс, якого вся ця історія дещо дратувала, удавав щось на кшталт нейтралітету.
За десять років війна зайшла в глухий кут, вихід з якого знайшов найхитріший та наймудріший з грецьких вождів на ім’я Одіссей (або Улісс, як називали його римляни). Він розробив неабиякий план.
Одного ранку троянці виглянули з-за своїх укріплень і побачили, що всі грецькі кораблі й намети десь зникли, і на всій величезній Ілійській рівнині стоїть лише гігантський дерев’яний кінь. Троянці зраділи, вирішивши, що вони перемогли, а греки втекли, залишивши на пам’ять цей подарунок, і затягнули коня в місто. Уночі в череві коня відкрився люк, з нього виліз грецький загін і відкрив браму для решти війська. Місто було спалено, а населення піднято на спис.
Війна скінчилася. Троянці втратили свій дім, а греки мріяли повернутися до свого.
Бурі
Боги споглядають униз
Нас, смертних, часто називають дітьми Божими, хоч у цій історії саме боги поводяться як діти. Як то часто буває з дітьми, боги геть позбавлені терпіння. Як діти, вони влаштовують істерики, коли їхні бажання не здійснюються або коли здійснені бажання виявляються зовсім не такими, якими їх уявляли. Як діти, вони тупотять ногами й кричать від люті, і немає страшнішої люті, — ані для людей, ані для богів, — ніж та, коли розлютився сам на себе.
Афіна споглядала, як дим піднімається над руїнами Трої, слухала крики тих, хто помирав під мечем, і тих, хто вижив. Поступово її охопив жах. Нахаба Паріс, який зневажив її красу заради оманливих обіцянок Афродіти, отримав по заслузі — він конав під стінами загиблого міста, яке стало йому рідним. Єлена, та сама обіцяна нагорода, яку богиня кохання допомогла йому викрасти, збиралася назад у Спарту в компанії свого законного чоловіка царя Менелая. Великі (як їй здавалося) кривди були виправлені. Перемога ахейців над захисниками Трої була повною і беззаперечною.
Величну золоту Трою було обернено на попелище. Проте Афіна не відчувала ані тіні радості. Вона споглядала, як троянців і троянок ґвалтують, ведуть у рабство або рубають на шматки в шаленому кривавому безумстві, якого світ ще не бачив. Те, що вона відчувала, важко було назвати соромом — олімпійцям соромно не буває. Її почуття були радше сумішшю жаху й розчарування. Невже боги перейняли від людей їхню згубну звичку потурати власним пристрастям? Так бути не може — люди не мають обертати богів на свої спотворені віддзеркалення, радше боги мають надихати людей підноситися до їхніх висот.
У цей день упала не лише Троя — розбилося на дрібні шматочки ще дещо. Афіна не могла збагнути, що саме, проте серцем відчувала, що і світ людей, і світ богів змінилися назавжди.
На її очах переможні греки тягнули вози з награбованими скарбами та гнали рабів до незліченних кораблів, які так довго нудьгували біля троянських берегів.
Над світом повисла глибока густа тиша. Афіна була переконана: рівновага речей у світі порушена, і на богів та людей чекають великі зміни.
Греки, яким вона сприяла, виявилися негідними ані своєї перемоги, ані всіх зусиль, що їх богиня заради них докладала. Наївно, нерозумно — але Афіна винуватила їх у тому, що все склалося так, що їй довелося вести їх у цій війні. Що ж, нарешті вона знайшла, на кого злитися ще, крім себе самої.
Цілком виправданим був її гнів на царя локрів Аякса — його ще називають Аяксом Меншим, аби відрізнити від Аякса Могутнього, він же Аякс Теламонід. Той, перший Аякс, відважний герой, помер з честю, від власної руки2, ще до завершення війни, але це цей другий виявився меншим і в заслугах, і в чеснотах. Тієї ночі, коли творилися жахливі злочини й порушувалися всі закони честі, локрієць перейшов усі можливі кордони жорстокості та блюзнірства. У храмі, присвяченому Афіні, він відтягнув троянську княжну Кассандру від вівтаря, біля якого вона шукала притулку.
2 Див. «Троя», с. 264. —
Свідків-людей у цей час не було, але Афіна не збиралася дозволити Аяксові лишитися безкарним. Усе ж таки це її святилище! Вона нашепотіла про осквернення храму Калхасу, придворному жрецю Агамемнона, і той розповів усе князям та вождям греків, водночас додавши, що Аякс ще й зґвалтував Кассандру.
З усіх греків, яким Афіна благоволила, особливо їй до серця припав Одіссей, цар Ітаки. Їй було надзвичайно приємно, коли, почувши розповідь Калхаса, Одіссей закликав побити богохульника камінням.
Аякс, дізнавшись про це, заховався в найближчому храмі, і це боягузтво лише розпалило лють Афіни. Небачене богохульство — осквернити один храм і бігти по притулок в інший. Таке не можна було лишати безкарним. Одіссей і Діомед, ще один улюбленець Афіни, вимагали витягти злочинця звідти й покарати, проте греки не насмілилися переходити поріг храму, побоюючись якогось дрібного божка, котрому той храм був присвячений3.
3 Ім’я цього божка історія не зберегла. —
Агамемнон готувався відпливати додому, а поки завантажував кораблі награбованими в Трої скарбами. Скарбів було чимало — усе ж таки Агамемнон був верховним головнокомандувачем об’єднаних сил. Серед живої здобичі була та сама збезчещена при вівтарі Кассандра, яку Агамемнон відібрав в Аякса. Тепер на неї чекала дорога до палацу Агамемнона — там вона стане однією з його наложниць4, а як зістариться і буде вже непридатна для роботи в ліжку, то працюватиме на кухні.
4
Донька царя Пріама й цариці Гекуби і, відповідно, сестра Гектора й Паріса Кассандра обрала шлях жриці при храмі Аполлона. Там її краса невдовзі впала в очі самому Аполлонові, той запропонував їй дар пророцтва, і дівчина його залюбки прийняла. Аполлон подумав, що так вона погоджується на його залицяння, і вирішив перейти до справи, проте Кассандра відштовхнула його, шокована тим, що бог вважав, ніби через подарунок має право на її тіло. Принижений і розчарований, Аполлон не міг забрати свій дар назад, — боги такого не можуть, — проте він міг звести його нанівець. Він плюнув Кассандрі в уста. Пророцтва її збуватимуться, але ніхто їм не віритиме.
Увесь жах Аполлонового прокляття дався взнаки того доленосного ранку, коли перед стінами свого міста троянці знайшли зробленого Одіссеєм дерев’яного коня. Величезне грецьке військо, численні кораблі, які роками стояли біля берегів, кудись зникли. Троянці святкували перемогу й вирішили затягнути коня всередину міста. Кассандра благала їх цього не робити, переконувала, що це пастка (чим воно, власне, і було). Вона передвістила, що цей кінь принесе троянцям лише поразку, руйнацію та смерть. Але, зрозуміла річ, ніхто їй не повірив.