Стивен Фрай – Одіссея (страница 5)

Сам же Одіссей... Усі ці роки він не отримував жодної звістки з Ітаки про батька, царя Лаерта, про матір Антиклею, про дружину Пенелопу, сина Телемаха... Думки про рідний дім лише підганяли його, тож він наполягав на своєму:

— Мені байдуже, що їм сподобається, а що ні. На наших кораблях уже достатньо здобичі, а приплив чекати не буде.

В очах своїх людей Одіссей був живою легендою. Його хитрий задум виграв війну. Історії про його мудрість та кмітливість передавалися з уст в уста. До того ж він влучно стріляв з лука та метав спис, добре боровся й бігав, а ще — сідав біля вогнища з простими воїнами та ділив з ними вечерю так само просто, як і з — на цьому розмова сходила на шепіт — із самою Афіною.

Проте авторитет ватажка завжди балансує на тонкому лезі меча. Основа будь-якого правління — згода з підданими. Чи то неохоча підтримка, чи то мовчазне потурання, чи то умовне погодження — але згода. Еврілох доніс до царських вух — через усі необхідні «о, царю мій» та інші прояви поваги та благоговіння, — що його люди просто не сприймуть наказ покинути Ісмарос. Аж ніяк не сприймуть.

Одіссей мусив змиритися.

— Додому ми повернемося останніми, — зітхнув він, — а вітер прихильний, як на диво...

Але ще два дні ітакці грабували, плюндрували й нищили. На третю ніч вони закололи кілька десятків биків та баранів і влаштували бенкет просто на березі. Святкуючи, вони не знали, що кілька вцілілих кіконів вибралися з міста й дали звістку сусідам, — і сусіди ці вже мчали на колісницях, аби помститися.

Одіссей зійшов з корабля та вступив у бій — кривавий та невдалий. Сімдесят ітакців зложили голови, і тіла їхні так і лишилися на березі на поживу псам і стерв’ятникам, без належного поховання та скорботних пісень. Відпливаючи від берега, Одіссей передав на усі кораблі наказ — викликати всіх загиблих по іменах і молитися вголос за їхні душі.

— Погано все вийшло, пане, — зауважив Еврілох, — але, може, воно обернеться на краще.

— На краще? І як це?

— Гіркий досвід навчив нас, що приставати до берега слід лише за їжею та водою і не зволікати. Додому — швидко й без пригод.

— Без пригод? Ти справді так думаєш?

Еврілох озирнувся й вилаявся. Обрій за його спиною почорнів від хмар.

Між Єленою та Менелаєм стояла тиша — напружена, немов снасті корабля, який віз їх додому.

Менелай врятував дружину від страшної ганьби. Паріс, син Пріама, викрав її зі Спарти й посадив на троянський престол як власну дружину. Саме цей безсовісний вчинок і поклав початок ланцюжку подій, який призвів до рік крові, що пролилися під стінами Трої. Троянці захищали Єлену, греки намагалися відвоювати її, і ця війна відібрала десятки тисяч життів. Скільки дружин стали вдовами? Скільки дітей лишилися без батьків? Скільки батьків плакали за дітьми? Лише Мойри, богині Долі, могли порахувати це.

По цілому світу лунали пісні й історії про те, як прекрасну королеву підступом викрали від люблячого чоловіка й дітей. Про це співали й говорили вголос — а одночасно із цим тихенько ширилися чутки, які переростали у плітки: а чи був уже таким сильним той примус, під яким Єлена пішла за Парісом у Трою? Паріс був юним і прекрасним. Навіть більш ніж прекрасним — він походив з того самого шляхетного троянського роду, що й красені Тітон і Ганімед, перед красою яких безсилі були й олімпійці!12

12 Зевс зробив Ганімеда своїм коханцем і незмінним виночерпцем. Тітона покохала Еос, богиня ранкової зорі, і взяла собі за чоловіка — проте з менш щасливими наслідками. Див. «Міфи». — Прим. автора.

Ставили й ще одне запитання: хіба жінка з такими можливостями не могла за всі ці жахливі роки втекти за стіни Трої та дістатися грецьких позицій? Підкупити кількох служниць і вартових — на це спроможна будь-яка жінка, були б воля та бажання. І що сталося в ту ніч, коли впала Троя і Менелай вдерся у спальню Єлени? Чи кинулася вона радо в обійми чоловіка чи напружено завмерла?

Принаймні напруженість між ними відчувалася тепер, коли Менелай стояв на одному кінці спартанського головного корабля, а Єлена — на іншому. Зустрічалися вони посередині корабля — коли накривали на стіл. Визволена цариця всміхалася найчарівнішою зі своїх усмішок, а цар присував до столу її стілець, ніби хлопчик-слуга.

Й ось, на третій день після того, як за обрієм зник троянський берег, Менелай вирішив заговорити з жінкою:

— Трохи фініків до баранини?

Перша спроба заговорити була зустрінута кивком голові й беззвучним «дякую».

«Боги й небеса! Вона така ж прекрасна, як у день, коли ми вперше зустрілися», — подумав Менелай. А вголос продовжив:

— Вітер попутний. Скоро будемо вдома.

У відповідь — тиша.

— Якщо ти не голодна, може, пройдемося палубою? Я так хочу із тобою поговорити!

Єлена підвелася, так само мовчки, і прослідувала за чоловіком.

Менелай стиснув у руці поруччя й заговорив — не так до Єлени, як до солоного вітру:

— Єлено, я сподівався що ти... я думав, що ти будеш рада знову бути зі мною... поруч зі мною... Що ти молилася про порятунок з... але замість того я бачу...

— Ні, звісно ні, я рада. Звісно, я рада. Рада вертатися додому... з тобою, моїм чоловіком. Але ти маєш знати, що цар Пріам, цариця Гекуба, царевич Гектор, царівна Андромаха і багато інших троянців були добрими до мене. Вони не просто...

— Вони — і він? І... Па...рис? — Менелаєві тяжко було вимовити ім’я головного винуватця.

— Він? Ні. Він добрим до мене не був. Я була для нього лише здобиччю, іграшкою, яка йому швидко набридла. Але, Менелаю, що це там?

Тон Єлени змінився настільки швидко, що спартанський цар здригнувся. Єлена дивилася через плече чоловіка. Він озирнувся. Обрій за їхніми спинами почорнів від хмар.

Агамемнон проходжав палубою свого корабля. Поруч із ним йшов провидець Калхас.

— Щойно ми повернемося додому, мій царю, — говорив провидець, — нам слід одразу принести жертви Зевсу й Посейдону. Тоді в домі Атрея настане мир і злагода. Так передвіщено.

Тим часом знизу, з трюму, де сиділи полонені, лунав надривний голос Кассандри:

— Нічого він не знає, мертвий царю. Удома ти будеш убитий. Ти і я.

— Добре це чути, — відповідав Агамемнон Калхасові, не звертаючи уваги на Кассандру. — А яка на нас чекає подорож?

— Швидка й без пригод.

— Хм, — відповів цар Мікен, — якщо ти так у цьому впевнений, то скажи мені, чому обрій за нашими спинами почорнів від хмар.

Десь між флотиліями Одіссея та Менелая поспішали додому сорок локрійських кораблів, які вів Аякс. Одіссей публічно зневажив його та закликав каменувати, а прості воїни кляли Аякса як того, хто накликав на їхню голову гнів богів. Але локрійці, його співвітчизники, які билися пліч-о-пліч з ним усі ці тривалі десять років, обожнювали свого царя13.

13 Обожнювали настільки, що навіть через кілька століть після Троянської війни, ідучи в бій, локрійці залишали у строю місце для Аякса. Вони вірили, що дух древнього царя б’ється пліч-о-пліч із ними. — Прим. автора.

Аякс був сміливим, веселим, розважливим, товариським. Він був одним з них, ділив із ними їжу й питво, чесно ділився з ними трофеями та кожного знав на ім’я. Локрійці пишалися його бойовими подвигами, його вправністю зі списом та швидкістю в бігу — перевершити його міг лише незрівнянний Ахілл. Але так, у храмі Афіни він справді пустився берега і завдав усім клопоту. Буває так, що вино, яке надто довго тримають у діжці, вступає невідомо як у реакцію з деревом, тиск усередині зростає, і рано чи пізно діжка вибухає, влаштовуючи червоний фонтан. Так Аякс наприкінці війни не витримав внутрішнього тиску й розірвався зсередини.

Щоправда, локрійці не вірили, що їхній цар справді зґвалтував Кассандру. Вони вважали, що цей огидний наклеп вигадав брехливий провидець Калхас, Агамемнонів посіпака, аби цар Мікен мав привід забрати Кассандру собі. Після збожеволілої Гекуби вона була найціннішим трофеєм.

Так чи інакше, зараз Аякс спокійно спирався на кормові поруччя і насолоджувався закускою — висмоктував устриць з їхніх мушель. Аж ось...

— Царю! Царю!

Аякс підняв голову. До нього біг Файнос, його головний заступник.

— Що сталося?

— Оберніться!

Аякс обернувся. До корабля наближалася велика чорна хмара — не морем, а небом. Дедалі ближче був шум і пронизливі крики.

— Птахи, мій царю! Птахи!

До кораблів неслася величезна зграя птахів, і так низько, що Файнос упав на палубу. Тисячі й тисячі птахів обганяли локрійські кораблі, і хлопання їхніх крил було гучним, немов шум від далекої бурі.

Аякс підняв Файноса на ноги й указав на корму:

— Ось від чого вони тікають.

Обрій за їхніми спинами почорнів від хмар.

Еврілох просигналив решті Одіссеєвих кораблів розвертатися:

— Буря все одно наздожене нас, але негідно нам дивитися на неї, немов миша в пащу змії!

Агамемнон кричав у велике вухо боцмана:

— Накажи гребцям сушити весла. Боротися з хвилями немає сенсу, тож дозволимо їм нести нас.

Тяжко було сказати, чи чує хтось накази царя — надто гучними були шум вітру та крики Кассандри:

— Не бійся бурі — ми переживемо її. Хвилі широкого моря не завдадуть тобі шкоди. Бійся ласкавих вод рідної гавані!

Менелай і його капітан дивилися, як їхні кораблі шикуються в рівну лінію за кормою14.

14 Скільки кораблів верталося до Спарти з Менелаєм і Єленою — цього не знає ані Гомер, ані будь-хто зі знавців, з якими мені довелося радитися. — Прим. автора.