Стивен Фрай – Одіссея (страница 23)
Ми, греки, очікуємо, що кожне нове покоління буде кращим за попереднє. Ми винайшли (принаймні так нам здається) ідею прогресу — руху до досконалості. Орест мав можливість зробити дещо більше, ніж просто наслідувати приклад своїх попередників. Він міг піднятися над цим проклятим колом і зробити те, що ми робимо зараз. Він міг вивести Егіста й Клітемнестру на відкритий суд, щоб громадяни та мудрі старійшини могли винести справедливий суд і визначити покарання.
Тому я звинувачую Егіста у страшному протиприродному злочині, а ще — у тому, що він узяв на себе роль правосуддя, на що не мав права. Якщо ми прагнемо бути гідним та справедливим суспільством мудрих і законослухняних громадян, ми маємо тут, на Ареопазі, визначитися, на чому і за що ми стоїмо.
Я вимагаю, щоб Орест був покараний заради нашого спільного майбутнього. Нехай ця кара буде попередженням для всіх, хто насмілиться перетворювати закон і правосуддя на свою приватну власність.
Тепер настала її черга вклонитися, зробити крок назад і почути схвальний гул на свою адресу.
Головний суддя підвівся:
— Обидві промови й доводи обох сторін варті похвали, — сказав він. — Тепер наша суддівська рада має голосувати.
Він глянув ліворуч, потім праворуч:
Передусім ми маємо вирішити, чи скоїв Орест злочин, який заслуговує на кару. Відповідь має бути так або ні. Якщо більшість проголосує за, ми перейдемо до обрання кари — смерть, довічне вигнання або остракізм, тобто, вигнання на певний термін.
Судді кашляли, говорили щось, радилися між собою, та врешті-решт затихли. Пілад намагався за виразами облич угадати, який суддя за що проголосує. Закінчивши свою промову, він був упевнений, що симпатії всіх на боці Ореста, але вага, з якою прозвучали слова Ерігони, поселили в його серці сумніви й страх за долю друга.
Суддя на крайній лівій лаві підвівся:
— Так.
Підвівся наступний:
— Так.
Святі небеса! Пілад замружився й закрив руками очі.
— Ні.
І далі по черзі.
Піладові здавалося, що прозвучали сім голосів «Так», аж ось підвівся останній і сказав:
— Ні.
Головний суддя підняв руки:
— Громадяни! У нас по шість голосів за і проти покарання.
У натовпі чулися голоси — і так, і ні. Пілад уже починав хвилюватися і за своє життя, аж ось пролунав тихий голос.
З-за спин суддів виступила висока жінка в бойових обладунках. Від неї, здавалося, виходило неземне світло.
Афіна!
Пілад кинувся ниць, розуміючи, що всі афіняни зробили так само — впали долу, опустили очі на землю, не насмілюючись подивитися вгору.
— Люди Афін! — голос богині, м’який, людяний і одночасно владний та потужний, звучав, ніби в Пілада в голові. — Здається, що вирішальний голос лишили мені. І я віддаю свій голос на користь Ореста. Він прощений і може вільно йти. Його честь і його добре ім’я відновлені. Тож нехай цей високий суд засідає на цьому місці віднині й навіки. Нехай його слава лунає світом, ставши прикладом того, як не боги і не царі, а самі громадяни можуть вершити справедливий суд одне над одним. Коли ж голоси суддів розділяться навпіл, не даючи винести вирок, — як сталося сьогодні, — нехай тоді до них додається вирішальний голос у бік виправдання й милосердя.
Пролунали останні слова Афіни — а її могутній голос і досі звучав у вухах Пілада, навіть коли навколо вже здіймався гул натовпу. Напруження спало.
Орест, який упав на коліна з такою силою, що розбив їх до крові, закричав: «Чи вони ніколи мене не полишать?».
Знову Пілад почув сильний глибокий голос, який міг належати лише Афіні:
— Еринії, прадавні духи правосуддя й помсти, зляться на мене — адже я позбавила їх здобичі.
Гул навколо ставав сильнішим. Афіна продовжувала:
— Але я наказую вам, фурії, що постали з крові Урана, обрати собі новий, кращий шлях до правосуддя — не помсту, а великодушність. Я закликаю вас до вищої мети й нарікаю вас новими іменами. Тут, перед престолом Ареса, нехай буде святилище Евменід, Милосердних78.
78
Земля під ногами Пілада затряслася. Він підвів очі. Тепер за кріслами суддів він бачив лише піщаний вир. Повільно юнак підвівся на ноги. Усі навколо нього теж стояли — зокрема й Орест. Друзі перезирнулися. Обличчя Ореста ніби посвітлішало. Він обійняв Пілада за плече:
— Тюленю! — прошепотів він! — Я повернувся! Але що трапилося?
— Точно не скажу, — сказав Пілад. — Мені здалося, що я бачив... Чи чув...
Головний суддя тим часом сам намагався оговтатися після всього, що трапилося:
— Громадяни! Афіняни! Як голові цієї ради, мені стало ясно... тобто, я вирішив... в умовах, коли голоси розділилися порівну, я можу лише схилити терези на користь милосердя і розгрішення. Отже, я проголошую, що царевич Орест має бути очищений від усіх звинувачень проти нього й може бути вільний, а його... добре ім’я і честь... відновлені79.
79 Коли завершилася міфологічна доба і почалася велика (або «класична», як її ще називають) доба Афін, на Ареопазі засідали рада старійшин та суд. Із часів державника й законодавця Солона (630–560 рр. до н. е.) тут працював вищий кримінальний суд в Афінах, який розгляд убивства, тяжкі поранення, богохульство чи зраду. —
Статуя в Тавриді
Пілад перехилився через борт і побачив, як дельфіни стрибають у хвилях, що розходилися від корабельного носа. Крізь бризки води над їхніми вигнутими спинами у променях вечірнього сонця поставала веселка, яку фокідський царевич уважав щасливим знаком.
Якщо все піде добре, незабаром Орест звільниться від усіх кайданів і обмежень, які оточили його після вбивства Клітемнестри. Фурії — тепер вони називалися Евменідами — мучили його не так настійливо. Проте вони все ще шепотіли йому у вуха, завдаючи смутку. Оракул ясно сказав, що остаточно вони покинуть царевича лише після того, як він виконає друге завдання піфії. Тоді Орест остаточно очиститься перед світом.
«Аполлон вимагає, аби Орест вирушив у країну таврів80 — оголосила піфія, коли друзі після суду повернулися в Дельфи. — Там він має знайти дерев’яну статую Артеміди і привезти її до Афін, де її поставлять у новому храмі, який буде зведений на честь богині».
80 Зараз Орест і Пілад пливуть шляхом Ясона й аргонавтів (див. «Герої») через Понт Евксинський (тепер ми називаємо його Чорним морем). Країна таврів була розташована на сучасному Кримському півострові. —
Саме цей наказ і змусив їх підняти вітрило. Пілад знав, що якщо вони виконають це доручення успішно (а чому б ні?), їм з Орестом доведеться розлучитися. Орест повернеться до Мікен, щоб посісти трон. Можливо, після суду в Ареопазі й очищення імені Ореста, Менелай з Єленою дозволять йому оженитися на Герміоні.
Ну, а сам Пілад... його обов’язок — повернутися на Фокіду, де на нього чекає цілий рік науки: батько Строфій учитиме його державних справ, а потім передасть синові трон. Пілад теж муситиме одружитися. Орест казав, що Електра завжди раділа, коли він на неї дивився чи говорив з нею наодинці. А чому б ні?
— Земля! Земля попереду!
Пілад ніякої землі попереду не бачив. Але він довіряв очам капітана пентеконтери — п’ятдесятивесельного корабля, який так швидко доніс їх сюди із самого Пірея. Тож царевич вирішив глянути вперед ще раз. До нього підійшов Орест:
— Отже, який у нас план?
— Ну, якщо протреш очі, то побачиш вогні на обрії. Побачив?
— Так точно, капітане Тюлень!
— Та годі тобі. Звісно, доки ми підійдемо ближче, небо буде чорним, як смола. Пропоную знайти невеличку бухту, заховати там корабель, уночі таємно пробратися у храм, де стоїть скульптура — і ще вдосвіта повернемося на корабель із цією штуковиною.
— Що? Лише вдвох?
— А чому б ні?
— А хіба ми знаємо, якого розміру ця дерев’яна Артеміда? Якщо це здоровенний бовван і нам доведеться кликати із собою пів команди, аби зрушити його з місця?
— Якби було так, оракул би сказав про це. Статуя буде рухома. Але так, ми маємо бути до біса обережними. Усім відомо, що таврійський цар Фоант і жриці у храмі Артеміди ненавидять нас, греків. Варто їм зустріти десь грека, як вони одразу тягнуть його у храм і приносять у жертву Артеміді. Винятків не роблять.
Підходячи до берега, друзі умовилися з капітаном щодо сигнальних вогнів з берега. Пілад обміркував різні варіанти розвитку подій, тож один сигнал означав «ми на місці, забирайте нас», два — «небезпека», три — «відпливайте без нас», чотири — «нас раді бачити, висаджуйтеся сміло».
Пробратися з бухти до міста було завданням не з легких. На щастя, місто стояло на горі, і його вогні добре вказували друзям, куди йти. Але йти було тяжко — доводилося лізти на скелі, переходити потоки й продиратися болотами.
— Цікаво, Піладе, чи водяться тут вовки, — сказав Орест.
— Ні, — почувся голос із незвичним акцентом, — але водяться вівці, а вівці мають пастухів. Ану, хапайте їх, хлопці.
— Тікай, Тюленю, — тільки й встиг крикнути Орест.
Але втекти ніхто не встиг. Друзів швидко наздогнали й схопили, зв’язали й потягли саме туди, куди вони збиралися — у храм Артеміди. Старший пастух виявився говірким:
— Не пощастило вам, хлопці. Наш цар Фоант платить за еллінів грубі гроші, а ми бідні зубожілі пастухи, і в кожного в хаті діти по кутках голодні плачуть. Але перед тим, як вас потягнуть на вівтар, вас добре нагодують і напоять найкращим вином. Хоч цим втішитеся.