Стивен Фрай – Одіссея (страница 22)
— Оресте, новий царю Мікен! Ми знаємо про твої негоди і знаємо, що ти хочеш почути.
— Я нічого не хочу чути! — крикнув Орест пророчиці просто в лице. — Я хочу тиші. Я хочу, аби замовкли всі голоси в моїй голові.
— Оресте, Оресте! — Пілад обійняв друга. — Пам’ятай, де ти стоїш. Це — священна земля.
— Ми не скривджені й не ображені, — відповіла Піфія. — Це великий Аполлон звелів тобі чинити так, як ти вчинив. Ти помстився за вбивство батька. Але тепер тебе мучать Еринії, вони не дають тобі спокою. Але їхнє служіння — карати за кровопролиття. Вони такі ж древні, як сама прамати Гея. Навіть сонцесяйний Аполлон нічого не може з ними вдіяти.
— Але що можна зробити? — гукнув Пілад. — Це нечесно й несправедливо.
— Орест має звершити дві справи. Лише тоді він зможе прийняти свій трон, життя й долю. Передусім, за велінням великої богині Афіни, він має вирушити в її місто — Афіни. Лише вона може заспокоїти фурій і вирівняти терези правосуддя. Принеси жертви богині на Акрополі, а потім піднімись на пагорб Ареса. Там Афіна явить себе. Коли ж усе буде звершено — вертайся й отримаєш друге завдання.
Орест ніби й не чув. Він стояв, немов заморожений. Пілад подякував жриці, розвернув друга й вивів його з темної сірчаної печери на свіже повітря.
Під сонячними променями Орестові стало краще. Тіло повернуло колишню твердість, а на обличчі з’явилося щось, що з великою натяжкою можна було назвати усмішкою.
Суд
Афіна приготувалася до приїзду Ореста як слід — нашептала, що треба, міським старійшинам, які (самі здивовані своїй мудрості, кмітливості й далекоглядності) зібрали суддівську раду. І от дванадцять суддів зайняли своє місце на Ареопазі, пагорбі Ареса, готові розбирати справу Ореста. Були покликані свідки, а поруч, просто на землі, сидів величезний натовп міщан, очікуючи на цікаве видовище. Ніколи ще в історії людства не було такого зібрання — принаймні ні про що таке ані писали, ані згадували. Тож усім присутнім було цікаво, як піде судовий процес.
Коли Орест і Пілад прибули, вартові зв’язали Орестові руки за спиною, відвели в центр зібрання і поставили на високий камінь посередині. За загальною згодою, Піладові дозволили говорити від імені друга. Фокідський царевич звернувся до суддів з усією серйозністю й авторитетом — принаймні так йому здавалося.
— Чи варто мені переповідати вам, громадяни Афін, історію, чиї жахливі подробиці ви й так добре знаєте? Найгірші з наших віршувальників уже продають — і за непогані гроші — вульгарні опуси, у яких зображують Ореста то героїчним месником, то кривавим убивцею. І жоден із цих образів не є правдивим. Орест — чоловік, син, брат, який став лялькою в руках долі з перших днів свого життя.
Шістнадцять років тому, коли я був ще дитиною, його мати вступила у зрадницький перелюб з Егістом, двоюрідним братом свого чоловіка. Орест зі своїми сестрами були вигнані із царських палат, які по праву були їхнім домом, залишені на милість няні й учителя та мали їсти й жити на кухні, серед слуг і рабів. Їм залишалося тільки молитися про повернення свого батька Агамемнона, Повелителя народів, щоб у Мікенах знов запанував лад.
І великий цар Агамемнон справді повернувся. Але варто йому було зайти додому, як Клітемнестра зі звірячою люттю, подібною до землетрусів, якими Посейдон ввергає людство у трепет, боягузливо, підступно й безжально відібрала життя у відважного шляхетного царя. Те, що почала вона, довершив Егіст, заколовши троянську принцесу й жрицю Аполлона, зневаживши саме поняття честі.
Орест і його сестри втекли до царя Строфія, де я мав честь зустріти й полюбити їх, зростати поруч із ними й засвідчити шляхетність їхнього духу та ласкавість їхньої вдачі, і тому свідчу перед високим судом про чесноти цього царевича.
Чи мріяв він про помсту? А чому б ні? Хто б з вас не мріяв на його місці? Щоправда, дії, до яких він удався, були чистими, чесними й керувалися божественною волею. Він вирушив до оракула Аполлона в Дельфах, де Піфія, чиїми устами говорить сам бог, прямо й недвозначно — наголошую — наказала йому помститися за вбивство батька. І за це ви зв’язали його й виставили на суд, наче простого злодія?
Один із суддів підняв руку, аби перебити Фокіда:
— Простіть мене, царевичу Піладе. Ваші слова звучать переконливо, але ви самі знаєте, що будь-хто може заявити, що діяв так, як велів йому оракул. Як це можна довести? Яким би жорстоким і беззаконним став світ, якби наказ оракула міг бути виправданням будь-якого злочину?
Пілад запнувся:
— Вельмишановний пане... ви... не можете вимагати від мене привести сюди жрицю як свідка. Я можу заприсягтися перед вами й усіма богами Олімпу, що я був там зі своїм другом. Так, у самій печері. Я стояв поруч із ним. Я слухав кожне слово, звернене до нього, та присягаюся своїм життям і посмертною долею моєї душі, що кажу вам суцільну правду. Жриця Аполлона веліла йому помститися за батька і веліла це зрозуміло й недвозначно.
Суддя помахав рукою, ніби на знак згоди. Згоду висловили й громадяни, які сиділи навколо. Здавалося, ніби всі Піладові повірили.
— Отже, — Пілад повернувся до своєї промови, — Орест із сестрою Електрою вчинили помсту — без зайвої жорстокості, не насолоджуючись кожною краплиною крові, як то часто буває. Двоє злочинців, що скоїли небачене кровопролиття, були покарані згідно з вічним законом та божественним волевиявленням. Якби це була історія, усі тут присутні не просто б виправдали Ореста — вони б ще нагородили його. Але історія має продовження. Виконавши волю оракула, мій друг зазнав нестерпних страждань і мук від фурій, які почали його переслідувати. Вони не давали йому спокою, відібрали сон, позбавили всіх чеснот, якими завжди відрізнявся цей прекрасний, мудрий, поважний та сповнений чеснот царевич, котрого я маю честь називати своїм найкращим другом. Він прибув сюди для отримання покарання, але я хотів би зазначити, що він уже зазнав тяжких мук, тож, щоб звершилося правосуддя, поважне зібрання мало б оголосити про його повне виправдання й розгрішення тут і зараз. Я не прошу цього — я вимагаю.
Пілад вклонився та зробив крок назад.
Кінець його промови викликав схвальний галас у народу. Навіть судді кивали головами на знак згоди. Той самий суддя, який піддавав сумніву слова Пілада щодо оракула, закликав до тиші:
— А тепер чи має хтось виступити проти обвинуваченого?
Уперед виступила дівчина — приголомшливо красива, темноволоса, зеленоока. На вигляд їй було років п’ятнадцять-шістнадцять, не більше.
— Ваше ім’я? — запитав суддя.
— Я Ерігона, донька царя Егіста й цариці Клітемнестри.
У натовпі здивовано заговорили, закрутили головами. Орест зробив крок уперед і ледь не впав. Пілад його втримав:
— Не турбуйся, — прошепотів він другові, — я впевнений, нічого важливого вона не скаже.
— Бачиш її очі? — запитав Орест. — Мамині.
— То що ти хочеш нам сказати, царівно Ерігоно? — запитав суддя.
— Мій пане, я могла б стояти тут із вимогою помсти в ім’я дівчини, яку жорстоко позбавили люблячих і любимих батьків.
Бліда, тремтлива, але впевнена в собі, Ерігона дивилася по черзі на кожного суддю:
— Я вимагаю не законної помсти за кровопролиття. Замість того я прийшла, аби закликати подивитися на речі глибше. Закінчилася війна у Трої, ми перемогли, й усі ці царі, царевичі, вожді, чоловіки, сини, брати, які пережили всі криваві негоди, повернулися до своїх домівок. Але пролилася кров, і ми вимагаємо, аби постав новий світовий порядок, новий спосіб життя, у якому боги ніколи не зможуть влаштувати нам нову Троянську війну.
Цей суд — ознака цього нового устрою. Ознака того, що прокляття, кровні обітниці й помсти не псуватимуть більше нашого життя. Боги самі знають, що Справедливість, Доля і Закон — сили древніші, глибші й могутніші за них. Ми, смертні люди, можемо самі вершити правосуддя й дотримуватися законів, без втручання вередливих богів. Груба жорстокість пророцтв і божественних об’явлень не приносить нам нічого, крім жаху, печалі — і рік крові, як та, що зібрала нас тут. Ми зібралися тут під егідою покровительки цього міста Афіни, чия здатність розуміти й судити, бачити людську сутність, чия мудрість і знання є тими якостями, яких ми потребуємо, щоб перебудувати світ, яким правлять порив і кровні обов’язки, за законами розуму й здорового глузду. Вона — єдина богиня, яку ми потребуємо.
Я не виправдовую смерть Агамемнона. Але він погодився на вбивство своєї невинної доньки Іфігенії, ще й сам влаштував її загибель. Ба більше, він насмілився порушити вірність своїй дружині з троянською полонянкою, яку вирішив відкрито взяти собі за наложницю. Хіба це не привід для помсти?
Один чи двоє суддів кивнули головами на знак симпатії до Ерігони. А вона продовжувала:
— Ні. Не привід. Я виголошую, що моя мати і мій батько не мали вбивати Агамемнона. Учинивши так, вони скоїли страшний злочин.
Ерігона зробила паузу, дозволивши її словам — палаючим, сильним, приголомшливим — лунати Ареопагом.
— Ще гіршим було те, як вони це зробили — безжально і зненацька. Повелитель народів не мав можливості підготуватися до смерті, очистити свою душу. Його діти, Орест і Електра, знали, що вбивство їхнього батька було жахливим злочином, противним усім поняттям про добро й зло. Але на цьому моменті ланцюг помсти мав перерватися. Хіба можна назвати належним актом відплати вбивство власної матері?