Стивен Фрай – Одіссея (страница 21)

Клітемнестра нахилилася вперед, слухаючи історію про полювання. Обличчя її здавалося печальним і співчутливим:

— То ти кажеш, що то був вепр?

— Так, могутній, немов калідонський вепр. В Ореста не було жодних шансів74.

74 Про полювання на калідонського вепра, одну з великих подій Доби героїв, див. «Герої». — Прим. автора.

— І вепр убив Ореста?

— Ні, мати, — донісся новий голос, — це Орест вбив його.

Клітемнестра обернулася. Перед нею виступив Орест. Цариця побачила, що його туніка у крові.

— Так, я вбив його, — продовжував юнак, — пронизав його списом наскрізь, так само, як і зараз.

— Егіст! — забувши про царську гідність, Клітемнестра закричала від болю.

— А тепер твоя черга, мати, — додала Електра. — Ти теж заплатиш за те, що зробила з моїм батьком.

— Ти не зробиш цього. Не насмілишся. Не проллєш кров власної матері.

— Ти вбила мого батька. Ми бачили це. Бачили, як ти це зробила. Зв’язала його й заколола.

— Він дав убити твою сестру Іфігенію! Як я могла лишити це безкарним? І після всього він ще привіз до мого дому цю троянську хвойду!

— Він був Агамемноном, Повелителем народів! — Електра підвелася на ноги. Вона вказала пальцем на Клітемнестру: — Він був вартий тисячі таких, як ти. Давай, Оресте!

Царевич витягнув з-за пояса меч, наставив його на матір, але зброя тремтіла в його руці.

— Я... я не знаю, — казав він.

Але Пілад поклав руку йому на плече:

— Так велів Аполлон — так ясно, що ясніше й не можна було сказати. Ніколи ще оракул не відповідав так чітко й зрозуміло.

— Оресте, ти мусиш, — додала Електра.

— Сину, ти не можеш, — заперечувала Клітемнестра.

Проте Орест зміг. Він устромив вістря меча їй у живіт. Клітемнестра закричала. Електра взяла кинджал і почала бити її зі свого боку. Пілад стояв поруч і молився.

Електра засміялася й крикнула радісно:

— Ми помстилися за душу батька!

Орест упав на коліна в сльозах, обхопивши руками голову. Пілад кинувся, щоб утішити друга, але той відштовхнув його:

— Що я накоїв! Що я накоїв!

— Ти виконав веління оракула. Ти виправив велике зло, — наполягав Пілад.

Орест похитав головою:

— Тоді чому навколо вони?

— Хто? — переглянулися Електра і Пілад.

— Хіба ти їх не бачиш? Ось вони! Ось! — Орест тикав кинджалом навколо себе.

Боги радяться

Були хвилини, коли Зевс всерйоз подумував, чи не стати йому пастухом десь у Фрігії чи Фракії або ще в якомусь глухому куточку землі, де не відбувається нічого цікавого. Не давати заповідей, не вгамовувати сварки, не ухвалювати доленосних рішень, крім тих, на яке поле вести овець з козами, кого доїти, а кого різати.

Усе почалося, коли Афіна обережно (як їй здавалося) запитала отця богів, чи справедливо те, що Ореста в Мікенах почали мучити фурії.

Потім розізлилася Гера. Як хранителька устоїв і домашнього вогнища, вона не любила жодних змін у порядку речей. Але вона сама була матір’ю та царицею, тому навіть думка про те, що вбивство матері й цариці може лишитися без благочестивої кари...

Її лемент підхопили Афродіта й Артеміда. Десь із закутка, відригуючи, бурчав про свою згоду Діоніс.

Зевс звернувся до Аполлона. Той, на диво, мовчав. Зазвичай цей бог пророцтв та розуму й любитель стріляти з лука, погоджувався з близнючкою Артемідою.

— Ну... — розтулив він нарешті рота, — на цю справу можна подивитися з двох боків...

— Звісно, з двох! — вибухнула Гера. — Один бік — це давні устої та закони, а другий... а другий — це просити за смертного, який тобі сподобався.

— Не зовсім, люба матусю, — відповіла Афіна. Вона завжди називала Геру мамою, хоча цілий світ знав, що її справжньою матір’ю була титаниця Метіда75.

75 Див. «Міфи». — Прим. автора.

Але визнати цей факт означало визнати безсилля Гери перед схильністю Зевса до любовних пригод — не надто мудрий хід. Коли ж Афіна до «матусі» додавала «люба» — Гермес, який зазвичай споглядав за всім з-за Зевсового трону, тихенько гигикав.

— Царевич Орест, — продовжувала Афіна, — віднявши життя блудливої та зрадливої вбивці Клітемнестри, виконував безпосередню волю Аполлона. Хіба не так, Аполлоне?

— Саме так, — відповів той, — кров взивала до помсти. Мати Гея промовила свою волю з глибин, і жриця промовила її як мою волю76.

76 Вважалося, що дим, який піднімався (і піднімається зараз) з глибин землі в Дельфах, іде безпосередньо від Геї, прадавньої богині землі, бабусі (й одночасно прабабусі — у богів там було все складно) Зевса. Див. «Міфи». — Прим. автора.

— Але Еринії, діти матері Геї, служать правді давніше, ніж твоя жриця вигадує собі пророцтва! — сказала на то Гера77.

77 Істоти, яких ми називаємо фуріями, раніше називалися ериніями, що означає «злі» чи «мисливиці». Хтонічні (тобто народжені від землі) творіння, вони вважали Гею своєю матір’ю. Вони виросли із землі, яку оросила кров кастрованого Урана, Зевсового діда, за часів першого покоління богів. Зазвичай (але не завжди) говорять про трьох ериній — Алекто («безмежний гнів»), Мегеру («ревна лють») і Тісіфону («нищівна помста»). Див. «Міфи». — Прим. автора.

— Вигадує? — у синіх очах Аполлона запалав гнів. — Оракул ніколи...

— Так, саме так, — втрутився у сварку Зевс. — Я впевнений, що Гера не хотіла виказати жодної неповаги до твого чудового оракула.

— Хай би як там було, — відповіла Афродіта, — я не вірю, що ти, наш цар і пан, великий небесний батько і правитель світу, потерпиш, аби нащадок проклятого дому Атрея лишився непокараним!

— Що ж, — замислився Зевс, — ти маєш рацію.

— Але батьку, — сказала Афіна, — хіба не настав час?

— Час?

— Час лишити людей у спокої. Окрім інших міркувань, подивись, як вони... як вони плодяться. Спочатку їх було досить мало, і ми могли стежити за кожним з них, могли підкорювати їх своїй волі й законам. Але тепер їх стільки... Вони будують міста, торгують між собою. Подивись, чим стали мої Афіни. Але навіть їх затьмарює слава великого Карфагена, де шанують Геру. І усі ми знаємо, що має статися в Італії....

— Так, але який це має стосунок до Ореста і його злочину?

— Я не кажу, що його слід відпустити, я кажу, що його слід судити.

— Поясни.

Й Афіна пояснила.

Фурії

Електра й Пілад були майже у відчаї. З часу вбивства (або страти — Електрі більше подобалося це слово) — Орест поводився, м’яко кажучи, дивно.

Він не міг ані всидіти, ані встояти на місці, перестав дбати про свій зовнішній вигляд, майже не їв і сильно схуд. Орест постійно бурмотів собі під ніс (що саме — не могли збагнути ані сестра, ані коханець). Він міг тижнями блукати бозна-де. Про нього турбувалися не лише Пілад з Електрою, які любили його найбільше — доля нового царя непокоїла цілий Пелопоннес. Усе ж таки Орест був повноправним правителем найпотужнішого царства у краї. Якщо він і далі демонструватиме свою неспроможність правити — охочих скинути Ореста й зайняти його місце завжди вистачало. До того ж уже давно була укладена угода видати за Ореста Герміону, доньку Менелая та Єлени, і так об’єднати царства Мікен і Спарти. Звістки про те, що Орест убив власну матір (до того ж сестру Єлени), призвели до повного скасування цих планів. Молодий цар Мікен викликав не повагу, а від­разу.

Урешті-решт Пілад вирішив, що настав час діяти:

— Я знаю, як треба вчинити, — сказав він. — Я відвезу його назад у Дельфи. Лише оракул зможе порадити, як йому зцілити свій зламаний розум.

Довго фокідський царевич намовляв, підмовляв, умовляв, обіцяв і погрожував Орестові, доки той нарешті не погодився. Вони їхали у двомісній колісниці, якою правив надійний візничий, але дорога перетворилася на суще пекло — Орест то кричав, то сміявся божевільним сміхом, то плакав, то одного разу намагався зістрибнути з колісниці на дорогу.

А в Дельфах на них, здається, чекали. Щойно колісниця під’їхала, до неї підійшли прислужники в довгих білих хламидах і повели їх до оракула поза чергою. У спину їм лунали крики обурення від людей, які вже простояли в черзі кілька годин, а то й днів на пекучому сонці.

Голос Піфії звернувся до них: