Стивен Фрай – Одіссея (страница 11)
Підійшовши до незнайомця ближче, Телемах помітив, що це людина середніх літ із сірими очима та охайною бородою. На ногах у нього були золоті сандалії, і він поважно спирався на довгий дерев’яний посох. Хоча ні — це був не посох. Коли гість наблизився до царевича, той побачив, як сонячні промені грають на бронзовому наверші — це був спис.
— Прошу проходити, пане. Простоявши стільки на сонці, ви, мабуть спраглі й голодні, та й сіли б залюбки, — Телемах провів гостя за свій стіл, де ще стояв його посуд. Тут у їхній бік жбурнули огризок яблука — гостеві просто у лице. Той не ворухнувся — навіть очима не блимнув.
Значно більш боляче було Телемахові. На очах у нього виступили сльози:
— Я... я...
— Не бери в голову, — відповів йому на це гість, стискаючи огризок у руці, — він у якийсь спосіб спромігся зловити його просто в польоті. Потім підніс його до рота, відкусив — і на обличчі його прочиталося щастя. Гість помахав рукою людям на далекому кінці столу й вигукнув: «Дякую вам, браття». Голос був м’яким, але сильним, і на тому кінці столу його почули добре.
Насмішки перейшли в бурмотіння, і люди на дальньому кінці трапезної повернулися до своїх тарілок і келихів.
Телемах плеснув у долоні:
— М’яса і вина для нашого гостя!
Прислужники, виночерпці та рабині кинулися виконувати наказ, а Телемах тим часом посадив гостя за стіл:
— Моя мати, цариця Ітаки, радо привітала б вас, — звернувся царевич до чужоземця, — але зараз вона... не може.
Гість сів на низький стілець, який запропонував йому Телемах, але коли рабиня хотіла роззути його, щоб вимити ноги, той ввічливо підніс руку на знак відмови.
— Ти — син Одіссея й Пенелопи? — сказав він. — Здається, твоє ім’я Телемах. Як ти виріс! Роки летять непомітно. У тобі є дещо від твого батька. Очі чи вигин уст.
— Ви знали його? — оживився Телемах.
— Так. Але коли я був тут востаннє, палац ще не був докінчений, а ти ще не народився. Царював тоді Лаерт. Але настав час вибачитися і мені. Слід було одразу привітатися. Мене звати Ментес.
— Ментес? Цар Тафії?
— А ти багато знаєш, Телемаху. Але я забув відповісти на твоє запитання. Так, я знаю Одіссея, твого батька.
— Знали, — похмуро поправив царевич Ментеса. — Мій батько помер, помер уже давно.
Ментес глянув на Телемаха своїми гострими сірими очима:
— А звідки ти такий впевнений?
— Десять років, цілих десять років минуло з падіння Трої. Він мав повернутися дуже давно. Наш острів маленький, але звістки з широкого світу до нас доходять. Побратим мого батька Діомед давно повернувся в Аргос цілим і неушкодженим41.
41 Справді, так і було, але вдома він застав свою жінку Егіалею з коханцем. Дехто каже, що коханців у неї були десятки, а наслала на Егіалею таку пристрасть Афродіта, яка ніяк не могла пробачити Діомеду. Річ у тому, що Діомед поранив Афродіту в зап’ястя, коли в розпалі битви ледь не вбив Енея, і богиня кохання затулила сина собою (див. «Троя»). Тож герой покинув Аргос і після численних пригод подався до Італії, де заснував кілька міст — серед них Бріндізі та Беневенто. Найменш ідеалізований серед усіх великих грецьких воїнів, Діомед став героєм багатьох героїчних культів через багато століть після своєї смерті. Кажуть, що коли він помер, його воїни так плакали за ним, що їхні крики дійшли до вух богів на Олімпі, і ті перетворили їх на альбатросів, чий крик нагадує людський плач. Сімейство великих альбатросів у науковій термінології називається Diomedea. —
Менелай і Єлена давно вже вдома у Спарті. Агамемнон — ну, весь світ знає, як його зустріли вдома. Але все одно — ціла грецька армія, аргів’яни, данайці, ахейці, елліни, критяни... усі повернулися до своїх домашніх вогнищ, на поля, до родин. Усі — крім ітакців та Одіссея.
Ментес був увічливим і вдав, що не помітив надрив у голосі Телемаха:
— Можливо, що все не зовсім так. Можливо, твій батько живий і зараз сидить на безлюдному острові без засобів до життя. Таке трапляється. Я впевнений, що він обов’язково знайде спосіб повернутися додому, і ви з ним побачитеся — і то досить скоро. Не те щоб я був пророком, але передчуття таке в мене є.
— Ви дуже добрі, пане. Ви намагаєтеся дати мені надію. Принаймні так воно здається. А можливо, що надія — лише трата часу. Можливо, надія — це саме те, що утримує нас від дій.
Гість відповів на це:
— Ніколи не полишай надії. Надія — це молитва. Молитва, на яку боги можуть відповісти.
Повз Телемаха з гостем пройшов домашній музикант з лірою під пахвою. Його покликали до великого столу й зустріли схвальними криками та піднятими догори кулаками. Невдовзі звідси полилася красива пісня.
Ментес усміхнувся:
— Добре, що Фемій усе ще з вами. Одіссей захоплювався тим, як він складає пісні, і тим, як співає. Ти, я так розумію, зовсім не пам’ятаєш батька.
— Я був лише немовлям, коли він вирушив у похід. Але в пам’яті іноді постає образ — чи то справжній, чи то вигаданий — фортечний мур у гавані, мати плаче, бородате обличчя з каро-золотими очима, блискучі зуби — і воно дивиться на мене. А Аргус усе гавкає й гавкає.
— Саме так воно й мало бути. А за його відсутності країною правив твій дідусь Лаерт?
— Спочатку так. Але згодом... — Телемахові стало ніяково. — Роки не пощадили його.
Ментес кивнув головою з розумінням:
— Але манери твої вишукані, а слова ввічливі. Ти добре ведеш розмову. Хтось явно тебе виховує.
Телемах ледь стримав своє задоволення від такого компліменту:
— Мене вчив Ментор, друг батька. Він і Евмей.
— Евмей-свинопас?
— А ви добре обізнані про наш край, пане. Так, це свинопас мого батька. Але він добре вихований і освічений. Ви ж знаєте — він царський син42.
42 Про що ми дізнаємося пізніше. —
Ментес кинув погляд повз Телемахове плече у бік великого столу:
— Це, звісно, не моя справа, але ці люди...
Телемах гірко засміявся:
— Люди? Це не люди. Це свині, це пси. Ба навіть гірше, вони — щури. Вони залізли сюди й чинять шкоду вже багато років. А називають себе вони її женихами. «Одіссей мертвий, — кажуть вони, — ти маєш одружитися знову». Звісно, насправді вони прагнуть лише накласти лапи на її царство, адже, одружившись із царицею Ітаки, вони стануть її царями.
— Але хіба не ти маєш стати царем? Якщо батько справді помер, то трон твій.
Телемах показав великим пальцем через плече:
— Оці, що тут сидять — це лише верхівка. Палацом ще ходить більше сотні — царі й вожді, переважно із сусідніх островів. Серед них є навіть дехто з ітакських панів, які збагатіли завдяки моєму батькові, але виявилися надто старими, — чи надто боягузливими, — щоб йти з ним на Трою.
Ментес нахмурився:
— А за яким правом вони заполонили твою домівку?
— За правом сили й кількості. Що може проти них одне нерозумне хлопчисько? Мою царську кров вони не шанують, без дозволу вони вбивають худобу на острові для своїх учт. Незабаром вони вип’ють усе вино в наших підвалах. Наді мною вони сміються й поводяться, немов із дитиною. Я непогано метаю спис і поводжуся з мечем — але мені лише двадцять. Вони дорослі, досвідчені воїни, і їх дуже багато. Чому Зевс не вразить їх своєю блискавкою? Ці женихи не шанують священних днів і не приносять жертв богам нашого дому й нашого острова. Іноді мені здається, що Зевс та інші безсмертні покинули Олімп, покинули нас — або померли.
Очі Ментеса блиснули:
— Телемаху! Так казати не можна!
— Пробачте мені. Справді, не слід було мені це казати. Але для мене все ще залишається загадкою, чому боги не покарають цих нечестивих щурів.
— Усе буде добре. Згодом.
— Ментор учив мене, що для богів час плине не так, як для нас.
— Він дуже мудра людина.
— А доки боги зволікають, ці нечестиві скурвисини вип’ють все наше вино, з’їдять усе їстівне на острові й розвалять усе господарство. Тому мати й не залишає своєї кімнати. Боги! Якби тільки мій батько справді був живий і повернувся додому! Вони б обмочилися від страху! Пищали б, як курчата! Він узяв би спис і меч і порубав би їх на шматки! Перерізав би їм горлянки! Але він не повернеться. Він помер. Одіссей помер. Поза сумнівами. Марно сподіватися на щось.
— Тс-с! Надія є завжди. Мати ж твоя спромоглася не віддати руки жодному з претендентів?
На подив Ментеса, Телемах розсміявся:
— Дозвольте розповісти вам, як вона від них відбивається. Вам це сподобається.
Гість здивувався тому, як швидко змінився настрій Телемаха — від відчаю до відвертого задоволення:
— Вона почала ткати велику плащаницю — сказала залицяльникам, що її свекор Лаерт скоро помре, і їй треба зробити йому покривало, гідне царя. Ці женихи — безбожні дурні, але навіть вони з повагою ставляться до смерті та похорон. Тож мати ткала й ткала, сиділа цілими днями за ткацьким верстатом, працювала над плащаницею — а вона величезна. Але вночі вона тихенько пробиралася в майстерню й розпускала майже все, що встигла зробити вдень. Женихи зляться й питають, чому так довго триває робота, але нічого не можуть вдіяти. Як вам таке?
— Вона в мудрості не поступиться Одіссеєві! — відповів Ментес.
— І так вона працювала цілих три роки. А потім одна рабиня все розпатякала. Тоді женихи змусили матір завершити роботу під пильним оком тієї рабині. І тепер із нетерпінням чекають на її рішення. Кажуть, вона має обрати когось із них.
Тут їхню розмову перебив насмішкуватий голос, і на плечі Телемаха опустилися сильні руки: