Стивен Фрай – Одіссея (страница 13)

45 Мельтем — це сильний сухий гарячий західний вітер, який і зараз наганяє морську хворобу на пасажирів паромів, які снують між грецькими островами. Туристи можуть у цьому переконатися. — Прим. автора.

Пейсістрат висунув язика й удав, ніби його нудить. Але Нестор погрозив йому пальцем:

— Помовчи, розбещене дітисько.

Але злоби в його голосі не було.

— Я — Нестор, — звернувся цар до гостей, — це Трасімед, мій старший і більш вихований син. А це нечемне цуценя — Пейсістрат, якого боги послали мені на покуту за якийсь мимовільний гріх, хоча такого страшного злодіяння я за собою не пам’ятаю. Звісно, з роками вони обидва порозумнішають, але поки що маю те, що маю.

Пейсістрат відхилився на подушки й засміявся:

— О, так! Я важкий тягар. Важкий тягар і кара небесна на твої сивини.

Телемах ще ніколи не бачив такої невимушеної приязні та веселощів між людьми — не кажучи вже про царя із царевичами, ще й з такого знатного дому. Вони з Ментором іноді дозволяли собі жартувати. Евмей добре розповідав різні кумедні історії. Телемах міг пожартувати з престарілою служницею Евріклеєю. Пенелопа дуже любила свого сина, проте оці всі взаємні жарти та піддражнювання, оця... невимушеність, щаслива невимушеність — це було для нього щось нове. Так ось як поводяться між собою батько й син! Телемах усміхнувся, а десь із глибин серця піднявся біль.

Ментор глянув на учня й кивнув головою — мовляв, тепер твоя черга говорити.

Але...

Чи не з’їхав часом Телемах із глузду? Чому він тільки зараз помітив, що в Ментора сірі очі? Гострі й сірі, як у Ментеса Тафійського. Не може бути! У Ментора завжди були карі очі — як і в більшості людей у цих краях. Хіба ні? Сірі очі тут трапляються нечасто. Може, вони родичі — Ментор, Ментес...

Але поки Телемах зволікав, пауза в розмові надто затягнулася. Ітакський царевич почав:

— Пробачте мені, Ваша Величносте... — і тут промова його полилася плавно й красиво, так як і казав Ментор. — Ласкаве вино, ласкаве полуденне сонце, а передусім — ваш ласкавий прийом, гостинність — і ваша, і ваших двох прекрасних синів — вразили мене настільки, що я втратив здатність говорити. Час і мені представитися. Ми прибули з Ітаки. Це мій друг і вчитель Ментор. А мене звати Телемах.

Тепер настала черга Нестора із синами втратити від подиву дар мови.

Аж ось на обличчі Нестора з’явилася широка усмішка — навіть зморшки розгладилися:

— Мій милий хлопчику! Очам своїм не вірю! Син самого Одіссея!

— Впізнаю риси батька! — вигукнув Трасімед. — Упізнаю його погляд! Я бився пліч-о-пліч з ним!

І він стиснув руку Телемаха.

— Ми прибули в Пілос у пошуках звісток про нього. Ваша мудрість і ваша обізнаність, славетний Несторе, відомі по цілому світу! Якщо хтось і знає бодай щось про нього — це можете бути лише ви.

Проте Нестор нічого не знав. Якраз він мав багато запитань до Телемаха: які новини з Ітаки? Як поживає Пенелопа? Чи правда, що женихи, які приїхали до неї свататися, обсіли Ітаку, немов зграя стерв’ятників?

Телемах старанно відповів на всі запитання, вдовольни­в­ши жагу царя до новин.

Нестор печально похитав головою:

— Дуже шкода, що я нічим не можу допомогти. Я, бач, відплив від Трої одним з перших — одразу, як місто впало й ще до того, як Афіна наслала шторми, а Посейдон махнув своїм тризубом. Ще тиждень не минув, як я вже був удома у Пілосі.

Аж тут царя осінило:

— Я знаю, до кого тобі слід завітати — до Менелая з Єленою. До Спарти тут недалеко — два дні верхи. Ну, або день, якщо можеш обійтися без сну. Пейсістрат поїде з вами. Хоча — куди подівся ваш друг Ментор?

Усі переглянулися. Де був Ментор?

Ніхто не бачив, як він вийшов.

Аж тут із неба донісся клекіт. Усі глянули вгору: Нестор приймав гостей у внутрішньому дворі просто неба. У безхмарній блакиті кружляв золотий орел.

— Боги з тобою! — мовив Трасімед.

Спарта

Подорожувати з Пейсістратом було легко й приємно. Як і Телемах, він був немовлям, коли батько вирушив у похід на Трою, тож чудово розумів, наскільки тяжко почувається ітакський царевич. Супутники по черзі правили колісницею, і Пейсістрат підбадьорював товариша, як міг. Попереду в бік Спарти скакали четверо озброєних вершників — Нестор подбав про охорону.

— Не те щоб тут водилися розбійники, — заспокоював він Телемаха, — подорожніх не грабували, не ґвалтувати й не вбивали вже кілька... є... днів.

Телемах розсміявся.

— Ти колись бував у Спарті? — запитав він Пейсістрата.

— Багато разів. Але тільки на різних забавах — полювання, усе таке. У царському палаці я ще не бував.

— А як ти думаєш — побачимо ми Єлену?

— Чому б ні? І нарешті я в чомусь переплюну брата!

— Але ж він був там? У Трої, коли вона впала. Він мав бачити Єлену.

— Е, ні. Менелай рушив одразу в палац, знайшов її та швидко провів на свій корабель. Трасімед казав, що бачив її — але лише мигцем, і то вона була вся загорнута в покривало.

— Але ж я чув, що коли Менелай йшов до своїх кораблів, дорогу їм заступила велика група грецьких солдатів: хотіли забити Єлену камінням, адже саме через неї почалася війна. Однак Єлена підняла покривало, і її краса так вразила солдатів, що камені випали з їхніх рук, і Менелай з дружиною спокійно пройшли повз юрбу. Принаймні я таке чув.

— О, ці байки завжди множаться так, що пройде кілька років — і говоритимуть, що вся грецька армія лягла в багнюку перед Єленою, аби вона пройшла, не забруд­нивши ніжок!

— Або що сама Афродіта спустилася з неба й чарівним образом перенесла її на корабель!

— Ага! У вигляді лебедя.

— А от цього не треба, — Пейсістрат кинув на Телемаха серйозний погляд. — Якщо хочеш побачити Єлену — у жодному разі не згадуй лебедів. Ти ж знаєш, її батько був лебедем.

— Її батьком був Зевс!

— Зевс у костюмі лебедя.

— У костюмі? Ти серйозно?

— Ну тоді він перетворився на лебедя.

— І що, вони з Клітемнестрою вилупилися з яєць?

— А з ними — брати Кастор і Полідевк, які зараз підморгують нам з небес, як зірки.

— Ти насправді віриш у ці казки? — запитав Телемах. — Боги перетворюються на птахів та звірів і вештаються між нами, аби... ну, тойво, знаєш, про що я...

— Аби злягатися з красивими смертними?

Телемах усіма силами намагався не виказувати своє здивування:

— Ну, щось таке.

— Наші батьки та діди саме в це й вірили, — гордовито відповів Пейсістрат. — Половина царів Середземномор’я вважають, що походять від богів. Але я за ціле життя навіть німфи не бачив — що вже про богів казати. А ти?

Телемах мовчав. Він думав про Ментеса, про Ментора та про їхні глибокі сірі очі.

— Зустрічав чи ні? — повторив своє запитання Пейсістрат.

— Ні, — поспішно відповів Телемах, — звісно, ні.

Єлена і Менелай

Юнаки стояли перед брамою, усі в дорожній пилюці. Вартовий глянув на них і не зовсім упевнено доповів своєму начальникові. Той вийшов, глянув на них і не зовсім упевнено доповів Етеонею, який був зброєносцем Менелая всі десять років Троянської війни, а зараз — його головним посильним. Етеоней глянув на гостей і не зовсім упевнено пішов доповідати про них самому цареві.

— Що ж, ми пройшли найповнішу перевірку, — сказав Пейсістрат, сходячи разом із Телемахом з колісниці.

— Впустіть гостей, впустіть скоріше! — наказав тим часом Менелай Етеонеєві. — Клянуся Зевсом, якби не гостинність добрих людей, невідомо, чи були б ми тут зараз. Хіба ні?

Лише перебігти оком по новоприбулих вистачило Менелаєві, аби зрозуміти — вони як мінімум шляхетної крові. Юнаки поводилися скромно, але без тіні незграбності чи самозосередженості, а манери їхні були бездоганні.

— Вітаю вас, молоді люди! — привітав їх спартанський цар. — Передусім нам слід змити з вас дорожній пил, а потім ми поговоримо.

Менелай плеснув у долоні, й у кімнату увійшли двоє юних дівчат, які скромно вклонилися гостям.