Стивен Фрай – Одіссея (страница 10)

— А-а-а-а-а! — зітхнув він. — Нарешті вдома! Нарешті я вдома! Ти не йдеш до мене, люба?

— Постривай хвилинку.

Електра здивувалася. Для чого Клітемнестра несе рибальські тенети?

Спочатку Агамемнон вирішив, що це якийсь жарт — чи сексуальна гра:

— І що тепер, люба?

Тенета вкрили його цілком, її тяжкі краї звисали з ванни. І тут Клітемнестра дістала срібний кинджал і вдарила ним Агамемнона з криком:

— За мою доньку!

Тут вбіг Егіст, дістаючи свій кинджал:

— За Тієста, мого батька!

Електра закрила Орестові рота рукою. Сам він закрив рота Хризостемі.

Агамемнон ревів, неначе ведмідь. Він намагався встати та скинути із себе тенета, але послизнувся й упав. Клітемнестра з Егістом вдаряли знов і знов. Рев Агамемнона перетворився на хрип, і врешті-решт він замовк.

Хризостема обмочилася від страху.

Егіст і Клітемнестра дивилися одне на одного пристрасно, немов молодята на весіллі. Забризкані кров’ю, вони обійнялися.

— А ось і я! — до них донісся ясний, щасливий голос.

Перед вбивцями стояла Кассандра — усміхнена, з простягненими руками. Її час настав, і троянська царівна раділа йому.

Егіст і Клітемнестра, трохи налякані тим, як повелася дів­чина, розвернулися й підняли кинджали. Кассандра не чинила опору й так і впала — з усмішкою на обличчі.

Егіст подивився на бездиханне тіло в калюжі власної крові:

— Хто це? Він казав.

— Здається, царівна з дому Пріама. Явно божевільна.

Завіса у стіні ворухнулася. Егіст помітив це і швидко відкрив її. За нею нікого не було.

— Мабуть, вітер, — підсумував він, не помітивши калюжу на підлозі.

Тим часом Арсіноя тягла за собою дітей коридором, щораз підганяючи: «Швидше, швидше». На задньому дворі на них чекав візок.

— Куди ми їдемо? — питала Електра.

— Про це не турбуйся, люба. Стара Арсіноя їде з вами.

Хризостема плакала на руках в нені. Електра й Орест підняли полог, яким був накритий візок, і дивилися, як зникає за поворотом палац. Чи побачать вони його знову?

Мати і син

Ліжко з оливи

Пенелопа сиділа на ліжку й дивилися на порожнє море. У гавань заходили кораблі — торгові й вантажні, затокою ниряли рибальські човни, проте для Пенелопи море все одно було порожнім — вже двадцять років.

Вона взялася за гілку дерева і повільно підвелася.

Така незвична кімната. «Наше таємне місце» — так називав його Одіссей.

Вони тоді щойно одружилися, і Одіссей закладав підвалини того, що потім стане їхнім домом. Його батько Лаерт, цар Ітаки, вдовольнявся невеличкою хатою, у якій тепер спочивав від царських обов’язків. Проте Одіссей, хоч і не був великим мужем, мав власноруч звести нову, гідну царя оселю для себе, дружини та для багатьох дітей, які стануть благословенням їхнього союзу.

Він відвів Пенелопу на високу скелю, торкнувся пальцем її щоки, а потім показав на нагромадження скель та піщаного ґрунту між ними та морем:

— Дивись! Тут стоятиме наш палац!

Він стрибав зі скелі до скелі, розповідаючи дружині про свої плани:

— Тут буде головна зала. Тут — кухня. Тут я викопаю великі підвали, де вмістяться тисячі діжок води й вина. А ось тут — тут буде внутрішній дворик. А тут, трохи вище, я зрубаю це старе дерево, і тут буде наша спальня. Бач, який тут вид на затоку?

— Не треба! — гукнула Пенелопа. — Така красива олива! Невже її обов’язково рубати?

Одіссей закусив губу й подивився на дерево ще раз — тепер трохи уважніше. Оливи живуть довго, і ця була дуже стара. Її гілки скрутилися та переплелися, немов щупальця восьминога. Плодоносити вона вже не могла, і Одіссей давно збирався пустити дерево на дрова та будівельні матеріали.

«Однак, — подумав він, — його небесна покровителька богиня Афіна завжди вважала оливу чимось особливим». Багато століть тому громадяни головного міста Аттики зібралися, щоб обрати собі покровителя на Олімпі. Хтось пропонував Посейдона, бога води й хвиль, хтось — Афіну Палладу, богиню мудрості та військового мистецтва. Посейдон подарував городянам джерело з чистою солодкою водою, і здавалося, що його прихильники переможуть, адже Афіна дала лише некрасивий оливковий гай. Але плід оливи можна їсти, а ще він додає смаку іншим потравам. Оливкова олія дорого ціниться, а з деревини виходить добрий матеріал для кораблів. Тож Афіна виграла, і місто назвали на її честь39.

39 Думаю, усі погодяться, що «Афіни» звучить краще, ніж «Посейдонополіс». — Прим. автора.

— А справді, — сказав Одіссей, нахиляючи до себе одну з гілок, — у цього дерева може бути цікаве майбутнє. Здається мені, якщо постаратися, то можна не рубати оливу, а збудувати кімнату навколо неї. А ще — можна облаштувати всередині дерева чудове ліжко. Це буде наше таємне місце.

Пенелопа зраділа:

— А одну з менших гілок, — додала вона, — можна пристосувати під люльку.

— Люльку? Ну, можна і люльку. Але... О! Ти маєш на увазі, що...

Пенелопа засміялася й погладила свій живіт:

— Зовні ще нічого не видно, але я не маю жодного сумніву.

Одіссей підійшов до дружини, простягнувши руки:

— Ми закінчимо палац ще до його народження.

— Або її.

— Так, або її.

Але глибоко в серці Одіссей знав, що це буде хлопчик.

Пенелопа міцніше вхопилася за гілку оливи й стала рівно. Море все ще було порожнім. Цариця Ітаки ненавиділа себе за оце безкінечне споглядання на море. Проте дивитися на порожнє море було приємніше, ніж на переповнений людьми палац, та й не треба було більше сидіти за ткацьким верстатом.

Знизу до вух Пенелопи доносилися їхні крики. Ранок щойно поступився дню — а вони вже всі геть понапивалися. Пенелопа знову почала вдивлятися в ту далеку імлисту лінію, яка відділяла порожнє синє небо від порожнього синього моря.

Ментес ловить яблуко

Телемах сидів обличчям до них — як і завжди. Царевич їв собі й намагався не звертати уваги на бурчання, регіт, чавкання й відрижку. Зараз якраз Антиной розповідав якусь історію, — явно смішну та не надто пристойну, — судячи з хихикання, рохкання та дружного дзенькання келихів.

Якби Телемах їв десь в іншому місці — це створило б враження, ніби він боїться їх. Тепер, коли він сидів у загальній залі, хоча й окремо від інших, усі насміхалися з нього, інколи навіть кидаючи в царевича фруктами. Телемах ніяк не відповідав на ці образи.

Знову юнак пустився в самовиправдовування і самобичування:

— Якби я тільки був старшим! Якби я був сильнішим! Якби мене навчили добре битися! Я би влучив списом у кожного з них — просто в шию. Якби тільки мій батько...

Прислужник відчинив двері — до зали увірвався промінь денного світла, і Телемах побачив у дверях силует. Юнак протер очі, але не міг упізнати, хто це.

— Хто це там у дверях? — запитав він прислужника.

— Якийсь мандрівник, мій пане. Він від самого ранку стояв і чекав біля брами. Ці... поважні пани веліли не звертати на нього уваги.

— Невже? — сказав Телемах, встаючи на ноги. — Усі ми знаємо що ці, так звані поважні пани геть позбавлені почуття честі та гідності.

Прислужник вклонився та відійшов, а Телемах підійшов до гостя та простягнув йому руки:

— Пробачте мені, пане. Я щойно дізнався про вас. У стінах цього дому достатньо людей, які не мають жодного уявлення про гостинність. Прийміть мої вибачення від імені мого дому. В ім’я Зевса Гостинного запрошую вас40.

40 Буквально Zeus Xenios. Гостинність завжди посідала в греків важливе місце. Чимало проклять, кар та просто негараздів у грецьких міфах ставалися через нечестиве порушення законів гостинності, які однаково мали шанувати і гість, і господар. Називаючи Зевса Гостинним, греки підкреслювали особливу важливість цих звичаїв — їх бо шанує сам цар богів. Принаймні на сторінках Гомерової «Одіссеї» про це згадано кілька разів. — Прим. автора.

Вклоняючись гостеві, Телемах знав, що ці формальні звороти, завчені ним від мами з бабусею, звучали надто вже пом­пезно в устах безбородого юнака, але також він знав, що ці привітання обов’язково мають бути сказані.