Стивен Фрай – Міфи (страница 72)

Міфи, якщо казати це прямо й очевидно, мають справу з богами та монстрами, яких неможливо побачити чи якимось чином дослідити. Можливо, що деякі представники населення Стародавньої Греції вірили в кентаврів і водяних драконів, богів моря та богинь домашнього вогнища, але їм було б важко довести їхнє існування й переконати в цьому інших. Більшість тих, хто розповідав і переказував міфи, гадаю, на якомусь рівні своєї свідомості осмислювали, що вони розповідали вигадані казки. Вони могли вважати, що колись світ був населений німфами та монстрами, але були досить упевнені у тому, що таких істот більше не існує.

Молитви, ритуали та жертвопринесення — податки, які сплачують невидимим силам природи, — це різні речі. В якийсь час міф стає культом, а тоді стає релігією. Він переходить від тих історій, що розказували біля вогнища, до систематизованого набору вірувань, якого люди зобов’язані дотримуватися. Так виникли касти жерців, що вказували людям, як вони мають себе поводити. Як міфи було кодифі­ковано у священні писання, літургії та теологічні вчення — це вже тема для іншої книжки, яка виходить за межі моєї компетенції. Проте ми можемо сказати, що стародавні греки не мали записаних богословських текстів, подібних до Біблії чи Корану. Існували таїнства та різного роду ініціації, під час яких люди вводили себе в екстатичні стани, можливо, вони були схожі на шаманські ритуали, які можна побачити сього­дні в інших частинах світу, а ще тоді було багато храмів і святинь. Це також правда, що навіть у велику Афінську добу розквіту здорового глузду та філософії таку людину, як Сократа, стратили з релігійних міркувань103.

103 Його звинуватили в богохульній відмові визнати богів афінської держави.

Греки

Завжди буде помилкою вважати греків вищими людьми, які були унікально наділені просвітленою мудрістю та раціо­нальною доброчинністю. Багато чого в Стародавній Греції було б для нас чужим і неприйнятним. Жінки не могли відігравати реальної ролі у справах поза домом, рабство було поширеним явищем, покарання були суворими, а життя могло бути жорстоким. Діоніс і Арес були їхніми богами так само, як Аполлон і Афіна. Пан, Пріап і Посейдон також. Але що робить греків такими привабливими для нас, так це те, що вони, здається, дуже тонко, проникливо і жваво усвідомлювали всі ці різні сторони своєї природи. «Пізнай самого себе» було вирізьблено на пронаосі храму Аполлона в Дельфах. Як люди — що їх ми пізнаємо як через міфи, так і через інші їхні твори — вони робили все можливе, щоб дотримуватися цієї античної максими.

Тож хоча вони й були далекі від досконалості, стародавнім грекам, здається, вдалося розвинути мистецтво бачити життя, світ і самих себе з більшою відвертістю та незатуманеною ясністю, ніж це вдавалося більшості цивілізацій, зокрема, можливо, й нашій власній.

Місце подій

Греція. Що це і де це? У часи міфів вона ще не була ­наці­єю. Зараз існує політично визначена суверенна частина суші та комплект островів, які ми можемо відвідати, але грецький світ часів «Міфів» включав більшу частину Малої Азії, куди входили Туреччина, частини Сирії, Іраку та Лівану, а також регіони Північної Африки, Єгипту, Балкан, Алба­нії, Хорватії та Македонії. Історія про Аріона та дельфіна переносить нас до південної Італії, тоді як інші міфи розповідають про людей, які у прадавні часи називали себе еллінами, іонійцями, аргосцями, аттійцями, фракійцями, еолійцями, спартанцями, дорійцями, афінянами, кіпріотами, коринфянами, фіванцями, фригійцями, сицилійцями, критянами, троянцями, беотійцями, лідійцями... і ще багатьма іншими назвами. Це все, як мені добре відомо, заплутує і, мабуть, дратує будь-кого, хто не є вченим чи грецьким громадянином. Є мапа, до якої можна звернутись, але в іншому випадку я справді сподіваюся, що ви не зламаєте собі голову, намагаючись із усім цим розібратися. Боги знають, що я досить часто ламаю свою і не бажаю вам такої ж плутанини та хвилювання.

Античні джерела

Переказувати грецькі міфічні історії — це йти слідами велетнів. У передмові до цієї книги я поділився спостереженням Едіт Гамільтон про те, що грецький міф є «витвором великих поетів». Хоча його найглибші витоки лежать у праісторії та незаписаному фольклорі, готуючи матеріал для цієї книжки, я мав змогу, як це може зробити й будь-хто з нас, проконсультуватися з найпершими поетами західної традиції, які якраз виявилися греками і чиєю темою були саме міфи.

Існує унікальна скарбниця джерел, які дійшли до нас і відображують хронологію грецьких міфів від створення Всесвіту та народження богів аж до їхньої взаємодії та втручання у справи людей. Все починається з Гомера, який, можливо, був чи не був єдиним (сліпим) іонійським бардом, проте його ім’я точно пов’язане з двома великими епічними поемами «Іліадою» та «Одіссеєю», що, як вважають учені, були записані у восьмому столітті до нашої ери. Дія цих поем відбувається під час облоги Трої та після неї, але Гомер також робить незліченну кількість корисних посилань на більш ранні міфи. Його найближчий сучасник поет Гесіод (безсумнівно, цілісна особистість) найбільше зробив для створення того, що можна назвати хронологією грецької міфології. Його «Теогонія» («Походження богів») розповідає про створення Всесвіту, сходження титанів, походження богів і заснування Олімпу. Його поема «Ἔργα καὶ Ἡμέραι» («Роботи і дні») розповідає великі історії створення людства про Прометея та Пандору, а також описує п’ять епох людства: Золоту, Срібну, Бронзову, Героїчну та Залізну.

Інші грецькі та наступні за ними римські поети, письменники та мандрівники заповнювали прогалини, розширювали, прикрашали, поєднували, плутали та просто вигадували грецькі міфічні історії, які здебільшого походили від генеалогічного плану Гесіода. З них найціннішим джерелом, мабуть, є «Βιβλιοθήκη» («Бібліотека») — великий словник міфів. Спочатку вважалося, що це була робота вченого Аполлодора з Афін, який працював у другому столітті до нашої ери, але зараз це поставили під сумнів; у наші дні твір приписують невідомому автору, який носить принизливе прізвисько псевдо-Аполлодор, і тепер він датується першим або другим століттям нашої ери. Інші переконливі та/або надійні джерела — всі вони, ймовірно, походять із другого століття нашої ери — включають грецького мандрівника та укладача путівників Павсанія, «романістів» Лонга (який писав грецькою) та Апулея (який писав латинською мовою) і латинського прозаїка Гігіна.

Над усіма ними здіймається римський поет Овідій (43 р. до н. е. — 17 р. н. е.), чиї «Метаморфози» («Перевтілення») розповідають про тих смертних, німф та інших істот, яких боги перетворили на тварин, рослини, річки чи навіть каміння задля покарання або з жалю. Інші його твори, головним чином «Ars Amatoria» («Мистецтво кохання») та «Heroides» («Героїні»), також містять переробки грецьких міфів, де завжди використовуються латинські імена богів — Йове або Юпітер замість Зевса, Діана замість Артеміди, Купідон або Амур замість Ероса тощо. Овідій був плідним, щедрим, нешанобливим, зухвалим і кінематографічним у своїй енергії та невгамовній зміні кутів зору. Із численних згадок у його п’єсах і сонетах стає зрозуміло, що Шекспір серед багатьох інших письменників і художників перебував під його величезним впливом. Овідій із задоволенням додавав, віднімав і вигадував, що вплинуло на мене та надихнуло мене бути — скажімо, винахідливим? — і в деяких своїх переказах.

Сучасні джерела

Багато дітей по обидва боки Атлантичного океану, як і я, виросли на класичних збірках грецьких міфів чотирьох незмінно популярних американців. Двоє з них були письменниками дев’ятнадцятого століття: Натаніель Готорн, який подарував нам «Книгу чудес для дівчаток і хлопчиків» (1851) та її продовження «Тенглвудські казки» (1853), і Томас Булфінч, чия «Епоха байок» (1855), що була пізніше включена до стислої «Міфології Булфінча» (1881), за 160 років свого існування витримала десятки й десятки перевидань. У двадцятому столітті домінували Едіт Гамільтон та її незрівнянна «Міфологія: Безсмертні історії про богів та героїв» (1942), яка й досі успішно друкується, та вічнозелена книга Бернарда Евсліна «Герої, боги та монстри грецьких міфів» (1967). До британських еквівалентів можна віднести книгу Чарльза Лемба «Пригоди Улісса» (1808) та «Улюблені грецькі міфи» (1905) Л. С. Гайда, останній був моїм улюбленим твором у дитинстві.

Незважаючи на те, що всі ці роботи гідні поваги, вони зазвичай сором’язливо обминають або змінюють усі еротичні та насильницькі епізоди, які становлять таку невід’ємну частину грецького міфічного світу. Поет і прозаїк Роберт Грейвз не страждав від такої сором’язливості, але два його томи ексцентрично структурованих і розказаних «Грецьких міфів» (1955), хоча вони і є скрупульозними, науковими та натхненними, окреслюють більш літературний і міфографічний курс — часто з метою висвітлення його одержимо­сті культами «білої богині». Підходи Джеймса Фрейзера та тих, хто прийшов після нього, включаючи Джозефа Кемпбелла, хоча і є цінними, але також мають інші, менш специфічно грецькі, а більш академічні, психологічні, порівняльні та антропологічні акценти. Сьогодні в Інтернеті є багато сайтів, присвячених тому, щоб допомогти молоді «пізнати» грецькі міфи, — хоча ви можете відчути гостре бажання прилягти після прочитання тих розповідей, які описують Кадма як «братана», Гермеса як «крутого», а Аїда як «чувака з проблемами».