Стивен Фрай – Міфи (страница 71)

— Аполлон, Аполлон! — кричали німфи та дріади.

І лише один самотній голос їм заперечив:

— Ні!

— Ні? — дюжини голів повернулися, щоб подивитися, хто насмілився це сказати.

Мідас підвівся на ноги.

— Я не погоджуюсь. Я кажу, що дудки Пана створюють кращий звук.

Навіть Пан був здивований.

Аполлон тихо відклав свою ліру і підійшов до Мідаса.

— Повтори це.

Принаймні про Мідаса можна сказати те, що він мав сміливість відстоювати свої переконання. Він двічі глитнув, перш ніж повторити:

— Я... я кажу, що дудки створюють кращий звук. Їхня музика більш... захоплююча. Більш артистична.

Того дня Аполлон, мабуть, був у гарному настрої, бо він не вбив Мідаса на місці. Він не здер із нього шкіру шар за шаром, як він це зробив із Марсієм, коли той нещасний мав сміливість кинути йому виклик. Він не завдав Мідасу ані найменшого болю, а лише тихо спитав:

— Ти справді вважаєш, що Пан грав краще за мене?

— Так.

— Що ж, у такому разі, — зі сміхом сказав Аполлон, — у тебе, мабуть, ослячі вуха.

Не встигли ці слова злетіти з вуст бога, як Мідас відчув, як щось дивне, тепле й грубе вилізло з його голови. Коли він запитально поклав на голову свою руку, з натовпу, що спостерігав за змаганням, почулися зойки, крики, верески та глузливий сміх. Вони могли бачити те, чого не міг побачити Мідас. Двоє великих сірих ослячих вух висунулися з його волосся, вони посмикувалися й крутилися врізнобіч на очах у всього світу.

— Здається, я мав рацію, — сказав Аполлон. — У тебе справді ослячі вуха.

Почервонівши від сорому й приниження, Мідас розвернувся й утік із моріжка, поки глузування й насмішки натовпу голосно лунали в його великих пухнастих вухах.

Його життя як прибічника Пана закінчилося. Пов’язавши навколо голови своєрідний тюрбан, він повернувся до своєї дружини та родини в палац у Гордіоні та — оскільки його безтурботний експеримент із життям на природі було остаточно завершено — знову зажив життям царя.

Єдиний, хто бачив його ослячі вуха, був його слуга, який щомісяця підстригав його волосся. Більше ніхто у Фригії не знав про його жахливу таємницю, і Мідас твердо вирішив, що так і має залишатися.

— Така справа, — сказав Мідас перукарю. — Я дам тобі більшу зарплату і більш щедру пенсію, ніж будь-якому іншому члену персоналу палацу, а ти будеш мовчати про те, що бачив. Але якщо ти комусь скажеш про це хоч слово, я вб’ю твою родину на твоїх очах, відріжу тобі язик і залишу тинятися світом у німій бідності й вигнанні. Зрозумів?

Переляканий перукар кивнув.

Протягом трьох років кожна сторона дотримувалася цієї угоди. Дружина перукаря та його родина набрали вагу та були щасливі від додаткових грошей, які надходили в їхній бюджет, і ніхто не дізнався про ослячі слухові придатки царя. Тюрбани в стилі Мідаса прижилися по всій Фрігії, Лідії, Фракії та за їхніми межами. Все було добре. Але секрети — це жахливі речі, які потрібно постійно зберігати. Особливо такі соковиті, як цей, до якого був причетний королівський перукар. Щодня він прокидався й відчував, як це знання звивається й розростається всередині нього. Перукар любив свою дружину й родину і в будь-якому разі був достатньо відданий своєму монарху, щоб не мати ніякого бажання принизити чи образити його. Але цей великий секрет, що продовжував роздуватися в ньому, треба було якось випустити на свободу, перш ніж він вибухне від цього. Ще жодна недоєна корова з розпухлим вим’ям, жодна мати майбутніх близнюків, які ніяк не народяться, жоден жадібний гурман, який переїв і напружується в туалеті, ніколи не відчували такої відчайдушної потреби в полегшенні своїх мук, як цей бідолашний перукар.

Нарешті він вигадав план, що, як він був упевнений, позбавив би його цього тягаря, не загрожуючи при цьому його родині. Прокинувшись після тяжкої ночі, під час якої йому наснилося, що він розкрив таємницю царя шокованому населенню Гордіона з балкона на головній площі міста, він вийшов із дому з першими променями сонця і рушив у віддалену сільську місцевість. У безлюдному місці біля струмка він викопав у землі глибоку траншею. Озирнувшись навсібіч, аби переконатися, що він був сам і що його ніхто не почує, він став навколішки, обхопив свій рот долонями і прокричав у цей отвір такі слова:

— У Мідаса ослячі вуха!

Несамовито шкрябаючи землю, щоб закрити отвір, перш ніж слова встигли вирватися звідти, він не помітив одну крихітну насінину, яка залетіла туди й осіла на дні ями...

Коли перукар усе засипав, він люто тупав ногами по землі, щоб запечатати цю жахливу таємницю. Повернувшись до Гордіона, відразу попрямував до своєї улюбленої таверни й замовив пляшку найкращого вина. Тепер він міг пити без страху, що вино розв’яже йому язик. Він почувавсь Атласом, із чиїх плечей нарешті зняли небо.

Тим часом протягом наступних кількох тижнів на віддаленому полі біля струмка почало проростати те крихітне зернятко, зігріте знизу м’яким подихом Геї. Невдовзі тендітна маленька травинка пробралася крізь верхній шар ґрунту й виштовхала свою ніжну голівку назовні. Коли вітерець підхопив цю травинку, вона тихо прошепотіла:

— У Мідаса ослячі вуха.

Ці слабкі слова долинули до очерету й осоки, що росли на березі річки.

— У Мідаса ослячі вуха...

Гудіння очерету й шипіння осоки поширювалися далі травою та листям дерев, а шурхотіння кипарисів і верб швидко передало ці слова далі вітерцем.

— У Мідаса ослячі вуха, — зітхали гілки.

— У Мідаса ослячі вуха, — співали пташки.

І ось нарешті ця звістка дійшла до міста:

— У Мідаса ослячі вуха!

Цар Мідас різко прокинувся. На вулиці біля палацу почулися сміх і крики. Він підкрався до вікна, присів і прислухався.

Це приниження було для нього надто нестерпним. Не відволікаючись на те, щоб помститися перукареві та його родині, він змішав отруту з крові бика, підвів очі до неба, гірко засміявся й знизав плечима, а тоді випив напій і помер.

Бідолашний Мідас. Його ім’я завжди асоціюватиметься в людей із кимось щасливим і багатим, але насправді він був нещасним і бідним. Якби лиш він просто панькався в саду зі своїми трояндами. Адже краще мати зелені пальці, ніж золоті.

Післямова

Нижче я зібрав кілька думок про природу міфів і короткий опис деяких джерел, до яких я звертався під час написання цієї книги.

Я не можу наголошувати на цьому ще частіше, але я ніколи не ставив собі за мету тлумачити чи пояснювати міфи, лише розповідати їх. Мені, звичайно, довелося погратися з часовими рамками, щоб створити хоч якийсь послідовний розвиток сюжету. Моя версія «епох людини», наприклад, відрізняється від відомої версії поета Гесіода для того, щоб чіткіше розділити епоху правління Кроноса та епоху створення людей. Майже три тисячі років тому в Греції стався такий енергійний вибух міфів, навіть здавалося, що різноманітні події відбувались одночасно. Якщо хтось скаже мені, що я «неправильно» переповів ці історії, то я вважаю, що маю право відповісти на це, що вони всі все-таки вигадані. Занурюючись у деталі, я роблю те, що люди завжди робили з міфами. У цьому сенсі я відчуваю, що вношу свою лепту у те, щоб зберегти їхнє життя.

Міф vs легенда vs релігія

Подібно до того, як перлина утворюється навколо піщинки, вважається, що так само й легенда будується навколо зерна правди. Наприклад, легенда про Робіна Гуда, здається, походить від реальної історичної особи101. Наративна субстанція, яка зростає, поки історія передається з покоління в покоління, прикрашається та перебільшується у процесі, у певний момент набуває властивостей легенди. Ймовірно, в результаті її запишуть, оскільки слово «легенда» походить від герундія латинського слова «legere», що означає «бути прочитаним»102. Проте міфи — це уявні, символічні конструкції. Ніхто не вірить у те, що Гефест коли-небудь справді існував. Він є персоніфікацією мистецтва металообробки, виробництва та ремісничої майстерності. А те, що така фігура зображується смаглявою, потворною та кульгавою, спонукає нас до інтерпретацій і пояснень. Мабуть, ви помічали, що справжні ковалі, хоча вони й сильні, часто смагляві, зі шрамами та такими величезними м’язами, що на них і поглянути страшно. Можливо, традиція вимагала, щоб підтягнутих, високих і здорових завжди зараховували до лав бійців, тож від самого початку незграбних, кульгавих і низькорослих дітей чоловічої статі відправляли навчатися в кузні та майстерні замість того, щоб готувати їх до бою. Таким чином, будь-який бог ковалів, якого уявляє собі колективна культура, найімовірніше, відображатиме людський архетип, який вже їм добре знайо­мий. Боги такого роду створені за нашим образом і подобою, а не навпаки.

101 Робін із Локслі та лорд Роберт Фіцут, граф Гантінгдон, є популярними кандидатами на роль справжнього Робіна Гуда.

102 Цікаво, що початкове походження дієслова «legere» та його відмінкової форми «lectum» має значення «збирати» — у значенні «колекціонувати» та «накопичувати». Тож, можливо, легенди так само тісно пов’язані з історіями, які збирають, як і з тими, які записують і читають.

Хоча міфи та міфічні персонажі мають скоріше символічне, аніж історичне походження, вони зазнали таких же художніх переробок і прикрашань, як і легенди, що більше спираються на факти. Їх також записували, особливо це стосується грецьких міфів, які, завдяки Гомеру, Гесіоду та їхнім наступникам, було послідовно записано та деталізовано таким чином, що тепер ми маємо часові рамки, генеалогії та історії становлення персонажів, які дозволяють розповідати цілісну історію, що я й намагався зробити у цій книжці.