Стивен Фрай – Міфи (страница 70)

Діоніс, як і багато п’яниць із досвідом, легко ставав дуже емоційним і зворушеним. Він із вдячністю обійняв Мідаса.

— Бачили таке? — заявив усьому світу він. — Бачили? Коли вже втрачаєш віру в людство, вони ось так показують тобі свою цінність. Ось що мій батько має на увазі під ксенією. Моє серце розривається від цього. Називай.

— Прошу? — Мідас дуже хотів піти звідти. Йому було цілком достатньо десяти днів і ночей у компанії Силена. Тепер він прагнув побути наодинці зі своїми квітами. П’яний Діоніс зі своїм почтом із менад і сатирів виявився надто неприйнятним навіть для його терпіння.

— Називай свою винагороду. Що завгодно. Хоч що б ти — гик! — побажав, я втільно божественю. Тобто, — з гідністю виправився Діоніс, — я божественно втілю. Ось так, — войовничо додав він, раптово обернувшись, хоча там не було нікого, з ким можна було зіткнутися.

— Ви маєте на увазі, мілорде, що я можу просити вас про що завгодно?

Хто з нас не розважався радісними фантазіями про джинів і фей, які виконують наші бажання?

На жаль, маю сказати, що ця пропозиція Діоніса запаморочила Мідасу голову.

Я вже згадував, що Фригія була одним із найбідніших царств, і хоча його друзі не вважали Мідаса меркантильним чи жадібним, він, як і будь-який правитель, прагнув мати більше грошей, аби витрачати їх на свою армію, свій палац, своїх підданих і різні муніципальні зручності. Витрати царського двору зростали, а Мідас завжди був надто доброзичливим царем, аби обтяжувати свій народ великими податками. І ось він побачив, як найбільш неймовірне бажання пробирається з його гарячкового мозку до його вуст.

— Тоді я бажаю ось що, — сказав він, — аби все, до чого я торкаюся, перетворювалося на золото.

Діоніс посміхнувся диявольською посмішкою.

— Справді? Це те, чого ти хочеш?

— Це те, чого я хочу.

— Рушай додому, — сказав бог. — Скупайсь у вині і лягай спати. Коли ти прокинешся вранці, твоє бажання буде виконано.

Золоті пальці

Ймовірно, Мідас не дуже вірив у те, що після цієї зустрічі щось зміниться. На жаль, боги були відомі тим, що ухилялися, викручувалися й відхрещувалися від своїх обіцянок.

Та все ж про всяк випадок — зрештою, кому це може зашкодити? Я маю на увазі, що ніхто не знає, що може статися, — тієї ночі Мідас вилив у свою королівську ванну кілька діжок зі свого запасу вина, який стрімко зменшувався. Його випари гарантували, що коли він ляже спати, то зможе насолодитися глибоким і безтурботним сном.

Мідас прокинувся наступного ясного ранку, який вигнав із його голови всі ідеї про шалені бажання та п’яних богів. Думаючи лише про свої квіти, він зірвався з ліжка і поспішив до свого улюбленого саду.

Ніколи ще його троянди не здавалися такими красивими. Він нахилився й понюхав молодий гібрид ніжно-рожевого кольору, який перебував у тому ідеальному стані на півдорозі між пуп’янком і повним цвітінням. Вишуканий аромат викликав у нього приємне запаморочення. Він із ніжністю змусив пелюстки розгорнутися. Й за одну мить стебло та квітка перетворилися на золото. Чисте золото.

Мідас із недовірою витріщився на квітку.

Він торкнувся ще однієї троянди, а потім іще однієї. Щойно його пальці торкались їх, вони ставали золотими. Він бігав садом туди-сюди у шаленому стані й проводив руками по кущах, поки кожен із них не застиг у твердому блиску дорогоцінного, безцінного, славетного, золотого золота.

Підскакуючи та горлаючи від радості, Мідас споглядав те, що колись було садом рідкісних троянд, а тепер стало найціннішим скарбом у всьому світі. Він був багатий! Він був шалено, надзвичайно багатий! Жодна людина на землі ніколи не була багатшою за нього.

Звук його радісних вигуків привабив його дружину, яка вийшла з дверей палацу і стояла з їхньою маленькою донеч­кою на руках, дивлячись униз.

— Коханий, чому ти так кричиш?

Мідас підбіг до неї й міцно обійняв матір і дитину від схвилювання та радості.

— Ти не повіриш! — сказав він. — Усе, до чого я торкаюся, стає золотом! Подивись! Усе, що мені потрібно зробити, це... Ой!

Він відступив назад і побачив, що його дружина та донеч­ка тепер стали однією цілісною золотою статуєю, що виблискувала на ранковому сонці, застигла композиція матері та дитини, якою б пишався будь-який скульптор.

— Я займуся цим пізніше, — сказав собі Мідас. — Має бути якийсь спосіб, аби оживити їх... Діоніс не вчинив би так... А тим часом! Зім! Зам! Зум!

Вартові біля замку, великі бічні двері палацу та його улюб­лений трон тепер були повністю золотими.

— Вім! Вам! Вум!

Його тумба, його келих, його столове приладдя — чисте золото!

Але що це таке було? Трісь! Його зуби мало не зламалися об твердий золотий персик. Кряк! Його губи зустрілися з металевим вином. Бам! Важкий золотий самородок, який колись був лляною серветкою, розчавив і поранив його губи.

Безмежне захоплення почало зникати, коли Мідас усвідомив усю глибину свого обдаровання.

Ви можете собі уявити, що було далі. Хвилювання й радість від володіння такою кількістю золота вмить змінилися жахом і страхом. Усе, до чого торкався Мідас, перетворювалося на золото, але його серце перетворювалося на свинець. Ніякі його слова, ніякі крики чи прокляття до небес не могли повернути його застиглих і холодних дружину й дочку до рухливого й теплого життя. Вигляд його улюб­лених троянд, що опустили свої важкі голови, змусив його власну схилитися в горі. Усе навколо нього виблискувало й сяяло, блищало й світилося чарівним та яскравим золотим сяйвом, але його серце було похмурим і сірим, як граніт.

А ще голод і спрага! Після того, як три дні вся їжа та напої перетворювалися на неїстівне золото, щойно він їх торкався, Мідас відчув, що готовий померти.

На своєму золотому ліжку, чиї тверді й важкі простирадла не дарували ані тепла, ані затишку, він провалився в гарячковий сон. Він бачив сни про те, як його квіти знову ожили й зацвіли зі своєю ніжністю — його троянди, так, але, як він тепер зрозумів, найбільше значення в його житті мали інші квіти — його дружина та дитина. У цьому дикому, спотвореному сні він бачив, як м’які кольори повертаються до їхніх щік і світло знову починає сяяти в їхніх очах. Й поки в його пам’яті танцювали й мерехтіли ці дивні образи, в його голові лунав голос Діоніса.

— Дурний чоловіче! Тобі пощастило, що Силен так сильно тебе полюбив. Лише заради нього я виявляю до тебе милосердя. Коли прокинешся вранці, вирушай до річки Пактол. Занур свої руки в її води, і твої чари розвіються. Все, що ти обмиєш в її швидкоплинному потоці, повернеться до тебе.

Наступного ранку Мідас зробив те, що йому наказав голос уві сні. Як і пообіцяв бог, контакт із водами річки позбавив його золотого дотику. Збожеволівши від радості, він провів цілісінький тиждень, бігаючи туди-сюди, занурюючи в річку свою дружину, доньку, вартових, слуг, троянди та все своє майно й плескаючи у долоні від захвату щоразу, коли вони поверталися до свого некоштовного — але безцінного — початкового стану.

Після цього води річки Пактол, що в’ються навколо підніжжя гори Тмол, стали єдиним найбільшим джерелом електруму — природного сплаву золота та срібла — в усьому басейні Егейського моря.

Вуха царя Мідаса

Можна подумати, що після цього Мідас засвоїв свій урок. Урок, який повторюється знов і знов протягом усієї історії людства. Не зв’язуйтеся з богами. Не вірте богам. Не гнівіть богів. Не торгуйтеся з богами. Не змагайтеся з богами. Залиш­те всіх богів у спокої. Ставтеся до всіх їхніх благословень як до проклять, а до всіх їхніх обіцянок — як до пасток. Але перш за все, ніколи не ображайте бога. Ніколи.

В одному Мідас, безумовно, змінився. Тепер він тримався подалі не тільки від золота, але й від усіх багатств і всього матеріального майна. Незабаром після того, як Діоніс зняв прокляття, Мідас став відданим послідовником Пана, козлоногого бога природи, фавнів, луків і всіх диких істот світу.

З квітами у волоссі, сандалями на ногах і скромним клаптем одягу, який ледь прикривав його сором, Мідас залишив свою дружину та доньку керувати Фригією й присвятив себе щасливому життю хіпі, сповненому простих буколічних чеснот.

І все могло б бути добре, якби його господарю Пану не спало на думку викликати Аполлона на змагання, аби визначити, що краще — ліра чи сопілка.

Одного дня на моріжку, що лежить на схилах гори Тмол, Пан підніс свій сиринкс до губ перед аудиторією з фавнів, сатирів, дріад, німф, різноманітних напівбогів та інших менш відомих безсмертних. Почулася грубувата, але приємна мелодія в лідійському стилі. Здавалося, що вона приваблює гавкучих оленів, бурхливі води, жвавих кролів, енергійних ланей і галопуючих коней. Ця груба, сільська мелодія привела публіку в захват, особливо Мідаса, який щиро поклонявся Пану та всім тим веселощам і шаленствам, які символізував козлоногий бог.

Коли Аполлон підвівся і заграв перші ноти на своїй лірі, запала тиша. З його струн виникали видіння всесвітньої любові, гармонії та щастя, глибокої, постійної радості життя та відчуття присутності самих небес.

Коли він закінчив, публіка підвелась як один, щоб по­аплодувати. Тмол, божество гори, вигукнув:

— Ліра великого володаря Аполлона перемагає. Всі ­згодні?

— Так, так! — заревли сатири та фавни.